1. 8. Норми права та форми їх реалізації
1.8. Норми права та форми їх реалізації
Первинними елементами права і нормативно-правових актів є правові (юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм — зразків, моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних нормативно-правових актах. Взагалі метою вироблення суспільством соціальних, зокрема правових норм, є впорядкування суспільних відносин, надання їм цілеспрямованішого з погляду накопиченого досвіду та знань напряму розвитку.
Головна особливість норм права полягає в тісному зв’язку з державою. Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма походить від останньої. За умов демо-
кратичної держави вона повинна виражати через державні приписи волю всього народу і є загальнообов’язковою для всіх учасників суспільних відносин, що регулюються. Її виконання забезпечується у разі необхідності примусовою силою держави.
Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій, на багаторазове застосування. Так, під дію норм цивільного права, що регулюють, поряд з іншими, відносини позички, підпадає не тільки конкретний випадок позички певної суми грошей однією особою іншій, а всі випадки даного роду, оскільки встановлюється загальний припис про права та обов’язки сторін у цьому договорі, який стосується кожної з них, а також наслідки порушення сторонами обов’язків і взятих на себе зобов’язань.
Норма права завжди формально визначена. Юридичними є лише ті норми, які закріплені формально в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах. Норма, яка не має свого текстуального виразу у відповідному нормативному акті, не є юридичною, тобто не має ознак загальнообов’язковості та не забезпечується заходами державного примусу.
Таким чином, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні відносини шляхом встановлення прав та обов’язків їх учасників.
Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотеза вказує на умови дії правової норми. Наприклад, норма, яка визначає правові наслідки результатів випробування при прийнятті на роботу (ст. 28 КЗпП України), містить такі гіпотези: «Якщо термін випробування закінчився, а працівник продовжує працювати» і «Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі».
Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов’язки, що виникають у суб’єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.
Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юридичної відповідальності за здійснення злочинів.
Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.
Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних прав і покладення на них обов’язків. Основною метою регулятивних норм є забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку суспільних відносин. Переважна більшість норм законодавства України належить до регулятивних.
Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин. Їх прикладом можуть бути норми, що містяться в особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення, в особливій частині Кримінального кодексу України та ін.
Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов’язальні, уповноважуючі та забороняючі.
Зобов’язальні норми встановлюють обов’язок особи здійснити певні дії. До даного виду належить, наприклад, норма про обов’язки власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце (ст. 29 КЗпП України); норма про обов’язок працівника особисто виконувати доручену йому роботу (ст. 30 КЗпП України); норми, що містяться в ст.ст. 65—68 Конституції України, та ін.
Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати власні активні дії. Таке право гарантується обов’язками інших осіб. Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на відпочинок, освіту, охорону здоров’я, судовий захист, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, право на житло та ін.
Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють обов’язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, ч. 3 ст. 26 КЗпП України забороняє встановлювати випробування при прийнятті на роботу молодих спеціалістів.
За ступенем визначеності та категоричності приписів виокремлюють норми імперативні, які закріплюють чітко визначений, категоричний варіант поведінки, та диспозитивні, які надають певну свободу дій у рамках дозволеної поведінки.
Важливе значення в правовому регулюванні мають узагальнюючі норми — приписи загального, дефінітивного характеру. Вони закріплюють основні елементи відносин, що регулюються (наприклад, норми відповідних статей Конституції України, які визначають основи державного суспільного ладу України); формулюють принципи та цілі правового регулювання різних видів відносин (ст. 1 ЦК України, ст. 1 КК України); містять ознаки даного правового явища (наприклад, норма-дефініція ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення дає визначення адміністративного правопорушення, ст. 41 Цивільного кодексу України — визначення угод).
Практичне значення має поділ правових норм залежно від меж їх дії: за територіальною ознакою — це загальнодержавні та місцеві; за терміном дії — постійні, які встановлюються на невизначений термін і діють до моменту їх відміни, і тимчасові, тобто прийняті на певний період, за колом осіб, на яких поширюється дія норм.
Саме по собі встановлення правових приписів у відповідних нормативно-правових актах не є для держави самоціллю. Приймаючи ці акти, вона розраховує досягти певного позитивного ефекту, соціально значимого результату.
Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом регулюється даний вид відносин — за допомогою зобов’язання, дозволу або заборони здійснення певних дій — розрізняють три форми реалізації права: виконання, використання і дотримання.
Виконання має місце при реалізації зобов’язальних норм. Це форма реалізації, за якої суб’єкт права своїми активними діями здійснює покладені на нього обов’язки. Наприклад, виплативши працівникові при припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну допомогу у встановленому розмірі, власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган реалізує вимогу зобов’язальної норми, що міститься в ст. 44 КЗпП України.
Використання — це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного здійснення учасником суспільних відносин своїх об’єктивних прав та інших юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за допомогою в медичний заклад — на охорону здоров’я і т. п.
Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій, віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля, спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або виконати покладений на неї обов’язок без втручання компетентного органу держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити собі відповідне покарання.
Втручання держави в хід реалізації правових приписів проявляється в прийнятті компетентним органом держави, посадовою особою або уповноваженою державою громадською організацією спеціального рішення з конкретного питання, обов’язкового для всіх, кому воно адресовано. Такий спосіб реалізації називається застосуванням права, а діяльність відповідних органів з прий-
няття таких актів — правозастосовна діяльність.
Правозастосовна діяльність має індивідуально-правовий характер. У процесі її здійснення відбувається конкретизація загальних правових приписів згідно з певними фактичними обставинами. На основі акта застосування права в учасників суспільних відносин виникають конкретні юридичні права та обов’язки. Акти застосування права, або індивідуальні правові акти, необхідно відрізняти від нормативно-правових актів. Індивідуальні акти приймаються менш широким, ніж нормативні, колом суб’єктів, не містять норм права та адресовані конкретно визначеним особам. Вони видаються на основі нормативних актів і повинні їм відповідати. Прикладами індивідуальних правових актів можуть бути вирок суду, наказ власника підприємства або уповноваженого ним органу про надання чергової відпустки конкретному працівникові, Указ Президента України про нагородження громадянина орденом і т. п.
Щодо нормативно-правових актів, то вони видаються чітко визначеними органами державної влади, містять правові норми та адресуються широкому колу суб’єктів.