Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ: РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ: РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА

Поява незалежної України була зумовлена кризою і розпадом по­переднього ладу. Тому слід розібратися в суті радянського ладу і в ха­рактері національної радянської державності.

Радянська державність прямо і безпосередньо пов'язана з кому­ністичною ідеєю, реалізація якої ставилася у залежність від трудово­го ентузіазму населення країни, від його активної участі в державно­му управлінні через ради. За деякими ознаками комуністична ідея на­гадувала християнську. Як і остання, вона захоплювала багатьох, але, якщо пастирі обіцяли гармонію і щастя лише у потойбічному світі, то вожді — за життя. Більше того, для досягнення щасливого і заможно­го життя при комунізмі називалися конкретні строки — від п'яти до двадцяти років.

Намір вождів ощасливити людей поширювався не тільки на насе­лення власної країни, а й на весь світ. Тому цілком закономірно, що на­віть у 1980 p., який М. Хрущов за два десятиліття до того назвав кінце­вою датою побудови комунізму, організатори Московської олімпіади обрали її символом п'ять кілець-континентів, з яких виростав стилізо­ваний профіль Спаської вежі Кремля. Провал будь-якої конкретної ко­муністичної програми не примушував прихильників комунізму підда­ти ревізії свою ідеологію.

У 1995 р. у Франції було опубліковано узагальнюючу працю шес­ти науковців з різних країн, які присвятили себе дослідженню комуніз­му, —"Чорна книга комунізму". Перекладена на багато мов, вона ро­зійшлася по всьому світу. Зокрема, у 1999 р. з'явився її російський пе­реклад. У цій книзі обсягом в 768 сторінок розповідається про злочини комуністичних режимів в Європі, Азії і Латинській Америці. На па­літурку винесена підсумкова цифра жертв комунізму — 95 млн осіб.

"Чорна книга комунізму" завершується розділом, що написав Стефан Куртуа. У розділі під короткою назвою: "Чому?" багато ціка­вих спостережень і глибоких узагальнень. Проте цей розділ, як і вся книга, на жаль не дають переконливих відповідей на питання, чому комунізм нерозривно пов'язаний з терором, у тому числі оберненим проти самих носіїв комуністичної ідеї? чому суспільство виявилося безпорадним перед організаторами масового терору? чому радянська система влади стала недієздатною саме тоді, коли їй вдалося перебо­роти будь-який опір у суспільстві ? чому, нарешті, разом з КПРС роз­валився Радянський Союз?

Оскільки "Чорна книга комунізму" не має відповідей на ці питан­ня, то сьогодні для багатьох читачів вона видається нагромадженням жахів, а не аналітичним дослідженням. Більшість людей, які народи­лися і досягли похилого віку за радянської влади, не схильні малюва­ти той період суцільною чорною фарбою. Вони можуть з достатніми підставами назвати безліч позитивних моментів тогочасного життя, які робили його змістовним, і не тільки тому, що це були роки, коли вони ще залишалися бадьорими й повними сил.

Коли Верховна Рада УРСР вийшла з-під тіні КПРС і стала корис­туватися повновладдям у своїй республіці, вона вирішила заснувати власний друкований орган. У січні 1991 р. почала виходити парламе­нтська газета "Голос України". Замість звичайного гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" вона обрала інше: "Владу — Радам!". Всупе­реч правилам орфографії слово "Ради" у множині писалося з великої літери. Гасло зійшло з першої сторінки газети тільки в березні 2000 p., тобто після "оксамитової" революції у Верховній Раді. Парламент був і лишається дзеркалом суспільства. Якщо парламентська газета відчувала певну ностальгію за реаліями радянського життя, то такі настрої були властиві й суспільству.

Виходячи з безсумнівно терористичної природи радянської вла­ди, іноземні дослідники не розуміють джерел такої ностальгії. А нам, кого ця влада виховувала з дитячих років, нелегко розібратися в суті явищ, покритих багатошаровою пропагандистською полудою. Ви­вчаючи недавнє минуле, нам треба постійно звертатися до самих се­бе, вичавлюючи по краплині прищеплені стереотипи.

Тривалий час моє розуміння системи влади в СРСР не виходило за межі знаменитої ленінської промови "Що таке радянська влада?", записаної з пропагандистською метою на грамофонну платівку. До­слідження голодомору 1932—1933 pp. дало змогу придивитися до "робітничо-селянської" влади рад з іншого боку. Визріла стаття, яку я відніс у газету "Сільські вісті", що виходила у 1991 р. тиражем в 2,5 млн примірників. Стаття називалася незвично: "Чи потрібна нам Ра­дянська влада?" Мабуть, таке питання здалося головному редактору І. Сподаренку риторичним і не з усіма тезами статті він погодився, однак газета опублікувала статтю без жодних змін у тексті, хоча й під іншим заголовком: "Яка влада нам потрібна?" '.

Тепер стаття залишається тільки історіографічним фактом. Вона втратила актуальність, якщо підходити до неї з точки зору предмету дослідження, проте набула іншої цінності: як джерело для досліджен­ня процесу подолання пропагандистських стереотипів у свідомості людей, вихованих при комунізмі.

Повертаючись до суті тої влади і національної державності, слід відділити радянську революцію від комуністичної й відповідно — владу радянських органів від компартійної диктатури. Таке розщеп­лення тандему "компартія — ради", відомого під звичною назвою "радянська влада" відповідатиме правді життя і дасть змогу зробити принципово нові висновки щодо природи успадкованих сучасною Україною владних інституцій.

Очевидно, не треба доводити, що до жовтневого перевороту ради не були владою. Вони стали нею тільки тоді, коли злилися з компар­тійною диктатурою. У результаті цього злиття якраз й утворився по­літичний феномен, знаний під назвою "радянська влада".

У радянській історіографії повновладно фігурували Лютнева бу­ржуазно-демократична і Жовтнева соціалістична революції, а Украї­нській не надавалося належної їй ваги. Поняття про комуністичну ре­волюцію взагалі не існувало. Якби ми слідували традиціям радянсь­ких історіографів то нині мали б зосередитися на подіях виключно Української революції? Це означало б, що за останнє десятиліття ми нічому не навчилися. Треба відійти від канонів політизованої історії і вивчати минуле таким, яким воно було насправді. Простежимо, яким чином усі революції, що відбувалися на українській та російській зе­млях, взаємодіяли або взаємопоборювали одна одну.

Десятиліттями Лютнева революція відділялася залізобетонною стіною від більшовицького перевороту. Жовтневий переворот аж до 1 лютого 2000 р. відзначався в Україні двома вихідними днями — як найбільше свято. Воно мало урочисту назву: Дні пам'яті Великої Жо­втневої соціалістичної революції.

Вважалося, що Жовтнева революція відбулася за один день. З на­ступного дня більшовики почали брати владу в свої руки по всій веле­тенській території колишньої імперії. Цей кількамісячний період до початку громадянської війни теж отримав урочисту назву: "тріумфа­льна хода Радянської влади".

Насправді Російська революція, як її називали в усіх тогочасних газетах, була цілісною. Вона спалахнула в лютому (березні за новим стилем) 1917 p., пройшла через кілька політичних криз і два перево­роти — провальний правий (корніловський) і переможний лівий (ле­нінський). Закінчилася вона в січні 1918 р. розгоном Установчих збо­рів.

Саме така періодизація революції сприймалася її сучасниками як аксіома. Не надаючи з доктринальних причин вагомого значення роз­гону Установчих зборів (здійсненому попри те, що вимога про скли­кання їх містилася в партійній програмі більшовиків), В. Ленін все-та­ки називав жовтневий переворот переворотом, а не революцією. Тіль­ки після смерті вождя, в десятилітній ювілей захоплення влади більшо­виками комуністичні пропагандисти відділили більшовицький перево­рот від Лютневої революції непроникною ідеологічною стіною, аби возвести його на п'єдестал як окрему Велику жовтневу соціалістичну революцію.

Головним політичним продуктом Російської революції були ра­ди робітничих і солдатських депутатів. Історія революцій не знала ра­ніше таких організацій. Уперше вони виникли в Росії у 1905 р. як ко­мітети з керівництва загальним страйком. Петроградська об'єднана рада робітничих і солдатських депутатів була створена у 1917 р. ціл­ком стихійно, без прямої участі політичних партій. Якраз вона й відіграла вирішальну роль у поваленні самодержавства, що б там не казали тогочасні лідери кадетів.

Поява рад пояснювалася напруженістю соціальних суперечнос­тей, загострених тривалою війною. У народних низах поширювалися озлобленість, відчай і ворожість до панівних класів. Поряд з цілком зрозумілою вимогою припинення війни ради висунули екстремістсь­кі гасла: "Землю — селянам!", "Фабрики — робітникам!"

Російська революція від початку розвивалася як пролетарська. Про її буржуазність аж до більшовицького перевороту заявляв тільки В. Ленін. Та хіба можна називати революцію буржуазною, якщо ос­новна її сила — ради вимагали експропріації поміщиків і буржуазії?

Ленін твердив, що тільки його партія є авангардом пролетаріату, а всі інші служать інтересам буржуазії. Однак насправді робітники й одягнуті в солдатські шинелі селяни більше прислухалися до есерів і меншовиків, які контролювали ради, а через них — дії сотень тисяч озброєних людей.

І партія есерів, і партія і соціал-демократів розглядали ради як тимчасові органи революції. Вони не бажали перетворювати їх на ор­гани влади. Метою революції вони вважали скликання Установчих зборів. Лідери цих партій не сумнівалися, що завоюють більшість у цьому представницькому органі (так воно і сталося). Вони примуси­ли ради віддати владу Тимчасовому комітету Державної Думи. Думці утворили легітимний Тимчасовий уряд, головним завданням якого вважалося скликання Установчих зборів.

В.Ленін після приїзду з еміграції заявив, що ради — це органи влади і тому в країні — двовладдя. Перед більшовиками ставилося за­вдання витіснити есерів і соціал-демократів з рад, щоб на плечах рад прийти до влади. Висунуте Леніним гасло "Вся влада — Радам!" означало, що більшовики не повинні були зважати на суверенні права народу, який мав через демократичну процедуру виборів в Установчі збори визначити склад органів державної влади. Ради як класова ін­ституція протиставлялися загальнонародним інституціям.

В Україні ради утворювалися переважно у великих містах, робіт­ничих селищах Донбасу, на фронтах. Як правило, вони стояли осто­ронь національно-визвольної боротьби. Індустріальний пролета­ріат, який в Україні був переважно російським або русифікованим, організовувався й по лінії професійних спілок та фабрично-заводських комітетів. Профспілки і фабзавкоми часто бували ініціаторами утворення рад робітничих депутатів.

Партія більшовиків не покладалася лише на ради. Від березня 1917р. вона вербувала червоногвардійців. Бойовики Червоної гвардії з'явилися у Катеринославі, Харкові, Одесі, Києві, в містах і селищах Донбасу.

Більшовики наполягали на передачі влади радам ще тоді, коли ради контролювалися есерами і соціал-демократами. В.Ленін не сум­нівався у тому, що його партія витіснить з рад конкурентів. Ця пере­конаність значною мірою грунтувалася на частковому збігові вимог більшовиків з вимогами рад.

Збіг вимог рад і більшовиків визначив кінцевий успіх ленінської партії. Це треба підкреслити з усією силою, щоб зрозуміти характер і долю Російської революції: не буржуазної і не більшовицької, а ро­бітничо-селянської, точніше — пролетарської. Ще точніше було б на­звати цю революцію радянською. На жаль, прикметник "радянсь­кий", так само як і іменник "соціалізм", були приватизовані й спотво­рені до невпізнанності більшовиками.

Робітники в радах вимагали передачі підприємств у колективну власність. Селяни і солдати прагнули конфіскації і розподілу по­міщицьких земель. Ліквідація класу великих власників збіглася з ви­могами ленінської партії. Однак програма більшовиків передбачала ліквідацію всієї приватної власності, у тому числі "дрібнобуржуазно-ї" (селян, кустарів, ремісників, дрібних торгівців).

Одразу після провалу корніловського перевороту Ленін узяв курс на завоювання влади. Щоб забезпечити успіх, він тимчасово відмови­вся від власних програмних гасел і підняв на щит вимоги рад. З ними більшовики й перемогли у жовтні 1917р. Насправді це була перемога рад, але більшовики вже контролювали їх. (Контроль над радами ле­нінська партія не втратила аж до конституційної реформи 1988 р.) У руках більшовиків і створеної ними організації чекістів ради переста­ли бути тими радами, якими вони були в 1917 р. Після того, як це тра­пилося, надійшла черга для втілення передбачених програмою біль­шовицької партії соціально-економічних перетворень. Комуністична революція, у якої було мало спільного з пролетарською, почалася з весни 1918 р. і тривала, якщо брати до уваги її політичні наслідки, не­скінченно довго — до 1938 р.

Події Української революції тепер загальновідомі. Як і Російсь­ку, її слід датувати 1917—1918 pp. Проте цим схожість між ними й обмежується. По-перше, Українська революція була національно-ви­звольним рухом, який розвивався за власними законами. По-друге, вона охоплювала всі українські землі, включаючи територію Авст­ро-Угорщини.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницько­го органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах — законах, що мали статус конституційних законів. 23 червня 1917 р. Перший Універсал проголосив право українського на­роду самому порядкувати на своїй землі. 16 липня Другий Універсал повідомив про перетворення Центральної Ради на крайовий орган представницької і законодавчої влади. Цим же Універсалом (єдиним, який було узгоджено з центральним урядом Росії) легітимізувався утворений раніше і підзвітний Центральній Раді виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат. 20 листопада Третій Універсал оповістив про створення національної демократичної держави — Української Народної Республіки. В ніч на 25 січня 1918 р. було оприлюднено Четвертий Універсал, за яким УНР ставала незалежно­го.

Після розпаду імперії Габсбургів естафета Української революції була підхоплена на західноукраїнських землях. 13 листопада 1918 р. відбулося проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Безпосереднім результатом Української революції стало возз'єд­нання двох республік в єдину соборну демократичну державу — Українську Народну Республіку. Ця знаменна подія сталася 22 січня 1919 р. Однак сусідні держави вже почали окупацію обох республік. Наближалася до своєї трагічної розв'язки українсько-польська війна 1918—1919 pp. у Східній Галичині. Йшла до фіналу друга українсь­ко-російська війна 1918—1919 pp.

Всі російські політичні діячі від монархістів до більшовиків па­нічно боялися відділення України від Росії. Дізнавшись про те, що київський уряд зайнявся підготовкою виборів до Всеукраїнських установчих зборів, Тимчасовий уряд розпочав процедуру притягнен­ня генеральних секретарів до карної відповідальності. Жовтневий пе­реворот більшовиків припинив чергову кризу у відносинах Петрогра­да і Києва.

Однак більшовики виявилися ще більш небезпечним ворогом украї­нської національної державності. Щоб утримати Україну, вони викори­стовували різноманітні методи: збройну силу, підступну демагогію і цілком реальне задоволення вимог народних низів. Популярність біль­шовиків в Україні істотно зросла, коли Раднарком ініціював конфіска­цію майна великих власників і мирні переговори в Брест-Литовську з Німеччиною та її союзниками.

Центральна Рада не знаходила протиотрути економічному екст­ремізму більшовиків, якого не поділяла. Найбільш радикальні її захо­ди не суперечили засадничим принципам інституту приватної влас­ності. Тому ці заходи не задовольняли пролетаризовані низи, частка яких за роки війни істотно зросла. Національні гасла Центральної Ра­ди перестали захоплювати народні маси, оскільки більшовики теж пропонували українцям незалежну республіку, тільки не демократичну, а радянську. Розібратися в тому, де кінчається демократія і почи­нається демагогія, маси не могли. Парламентаризм асоціювався у них із тим, що вони знали, а знали вони Державну Думу. Національна рево­люція не втратила своєї соціальної бази, проте все більша частка украї­нців відверталася від чужих їм інтелігентів з керівних структур демок­ратичної УНР і приєднувалася до ближчих по духу пролетарів радян­ської УНР, які з ентузіазмом обіцяли стомленим масам все і відразу.

Утворений в Харкові уряд радянської УНР назвали не Раднарко-мом, як у Петрограді, а за аналогією з виконавчим органом Централь­ної Ради — Народним секретаріатом. Під його прикриттям червоно-гвардійці з російських та українських міст пішли на Київ і після здо­буття міста влаштували в ньому криваву різанину — першу такого ма­сштабу з монголо-татарських часів.

У відчаї Генеральний секретаріат після укладення Брестського миру звернувся до урядів Німеччини і Австро-Угорщини з прохан­ням надання захисту від інтервенції з боку Росії. Цим він підписав со­бі смертний вирок. Австро-німецькі війська, які посунули на Україну на прохання УНР, нам — українським історикам — не випадає нази­вати інтервенціоністськими. Але не можна заперечувати окупаційно­го характеру їхніх дій.

Демократичний струмінь Російської революції вичерпався вже після жовтневого перевороту, хоч демократія ще агонізувала до поча­тку 1918 р. Демократичний струмінь Української революції вичерпа­вся у квітні 1918 p., з розгоном окупантами Центральної Ради, а от її національний дух не згасав іще впродовж кількох років.

Коли заходить мова про комунізм, нас огортає магія слів: навіть сьогодні термін "комунізм" тлумачиться не як означення реального політико-економічного ладу, в тенетах якого борсалися три поколін­ня громадян України, а слово-символ майбутнього суспільства зага­льного благоденства.

Політико-економічна суть комунізму корінилася не в розподіль­чих відносинах (славнозвісне: "матеріальні та культурні блага — за потребами"), а у відносинах власності. Експропріація засобів вироб­ництва у великих власників і "усуспільнення" дрібних власників ста­новили соціальні катаклізми небачених масштабів. Хотілося б приве­рнути увагу до феномену комуністичної революції, його витоків та рушійних сил, а отже і до його впливу на характер і зміст української державності.

Російську і Українську революції 1917—1918 pp. спіткала кому­ністична мутація, яка виникла в Росії і була силою прищеплена в Україні. Мутація в Росії обернулася радянською державністю, яку за­перечували всі революційні сили, але відстоювали більшовики. Му­тація в Україні набула форми національної радянської державності, нав'язаної народу трьома послідовними збройними вторгненнями з півночі.

В основу функціонування рад як державних органів більшовики поклали принцип неподільності влади. На цьому ж принципі грунтува­лося й самодержавство. Незважаючи на полярну протилежність по­літичних режимів Російської імперії та Радянського Союзу, між ними простежується наступність: обидва — носії диктатури, а не демократії.

Партія Леніна не заперечувала самого факту диктатури, але заяв­ляла, що це — диктатура пролетаріату. Щоправда, тут же лунали дві заяви: ради є державною формою диктатури пролетаріату, а більшо­вики — революційним авангардом робітничого класу. З них логічно випливало, що після захоплення контролю над радами "диктатура пролетаріату" ставала диктатурою партії більшовиків. Та ніхто з ря­дових членів багатомільйонної КПРС аж до кінця її існування не від­чував себе диктатором.

Державна партія будувалася на принципах "демократичного централізму", який вимагав безумовної підпорядкованості її нижчих ланок вищим. Завдяки цьому влада диктаторського походження зосе­реджувалася на останньому щаблі компартійно-радянської конструк­ції — в Центральному комітеті РКП(б) — ВКП(б) — КПРС.

Найважливішою сферою діяльності компартійних комітетів, аж до Центрального, стало "радянське будівництво", тобто творення ме­режі рад з контрольованим складом депутатів. Безпосередньо на себе партійні комітети брали обмежену частку державних функцій. Лево­ва частка управлінської роботи покладалася на виконавчі комітети рад.

Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичну вла­ду, але не брала на себе відповідальності за поточні справи. Ради по­збавлялися політичного впливу, але наділялися повним обсягом роз­порядчих функцій. Можливі непорозуміння між партійним і радянсь­ким апаратами попереджувалися призначенням на відповідальні по­сади в радянських установах тільки членів партії.

Компартійно-радянський тандем не випадково назвали "Радян­ською владою". Через систему рад диктатура заглиблювалася в на­родні низи. Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян реа­льними, хоч і обмеженими управлінськими або контрольними функ­ціями. У результаті створювалася ілюзія народовладдя. Сумніватися в народності такого політичного режиму було неможливо. Тим біль­ше, що свої кадри він черпав з народних низів. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як раніше таким знаком вважалося дворянське походження.

Завдяки перетворенню рад в органи влади і утворенню компар­тійно-радянського владного тандему партія більшовиків фактично поділилася на дві частини з принципово різними функціями. Внут­рішня, тобто апаратна, партія була нервовим центром радянських, профспілкових, силових та інших органів. Зовнішня партія складалася з мільйонів рядових членів, які виконували функцію "передаваль­ного пасу" від верхів влади до народних низів.

Конституційна реформа 1936 р. одягла ради в парламентські ша­ти. Реформу проводили партапаратники, які одразу пристосувалися до прямих, пропорційних і рівних виборів при таємному голосуванні. Як і раніше, компартійні комітети могли без будь-яких утруднень до­зувати соціальний, демографічний, національний і партійний склад ра­дянського депутатського корпусу.

Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав можливість вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції держави не мали значення, бо за ними ховалася не відо­бражена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість дала змогу вибудувати і національну радянську дер­жавність. Іззовні вона здавалася істотною поступкою визвольному руху.

"Незалежна" радянська Україна створювалася у 1917 р. з тактич­них міркувань, щоб полегшити поглинення УНР. Проте її створення вплинуло на розв'язання доленосного для України питання про тери­торіальну цілісність українських земель. Центральна Рада визначала кордони утвореної нею держави дев'ятьма губерніями (без Криму) з переважно українським населенням. Тимчасовий уряд бачив автоно­мну УНР у складі п'яти губерній, територія яких була приєднана до Московської держави у 1654 р. Такої позиції спочатку дотримувався й Раднарком. Коли виникла потреба скликати Всеукраїнський з'їзд рад, він зняв заперечення щодо східних й південних губерній (Ново-росії і Слобожанщини). Там було більше рад, ніж на корінних україн­ських землях, і ці ради були більшою мірою більшовизовані.

Після громадянської війни Раднарком збирався "автономізува-ти" Україну, тобто позбавити її національної державності. Виявилося однак, що джина вже випустили з пляшки. Таку ідею мало хто підтри­мав навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці грудня 1920 р. радянська Росія і радянська Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні держави. Раднар­ком у цей час розмістив в Україні шість армій чисельністю в 1,2 млн бійців. Та йому було ясно, що виключно силою таку велику респуб­ліку не втримати.

У 1921—1922 pp. колишня Росія існувала як країна без назви, що складалася з дев'яти (включаючи Далекосхідну Республіку) форма­льно незалежних держав. У передостанній день 1922 р. була утворе­на єдина союзна держава. Національні республіки поступилися своїм паперовим суверенітетом, а Росія — своєю назвою. Як і попередня "договірна" федерація, Радянський Союз скріплювався диктатурою державної партії. Цього було досить.

Щоб підкреслити рівноправність союзних республік, всі вони у складі федеративної держави дістали рівні з новою Росією права. Се­ред інших фігурувало право на вільний вихід з СРСР. И.Сталін від­стоював "автономізацію" республік, але підтримав ідею утворення поряд з Російською нової, Союзної, федерації. Популістське "право на вихід" залишилося за союзними республіками навіть у сталінській Конституції 1936 р.

Відразу після утворення СРСР головною лінією національної по­літики стала коренізація. Український різновид її дістав назву "украї­нізація".

Політику радянської українізації не слід ідеалізувати. Головним змістом її було укорінення влади в україномовному середовищі, у зв'язку з чим чекісти, професори і пропагандисти мали перейти на мову того населення, у середовищі якого вони працювали. Однак у певних вимірах радянська коренізація не могла не зближуватися з тією українізацією, яку здійснювали національні уряди.

Спільним знаменником для обох типів українізації — національ­ного і радянського — була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці тепер почули у школах і закладах культури. Українізація здійснювалася навіть за межами України — в місцях компактного проживання українців.

На відміну від інших національних республік, де коренізація об­межувалася переважно завданнями зміцнення державної влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. За економічним та людським потенціалом УСРР дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвище­ною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. "Кращим другом" України став Й. Сталін, який призначив на найвищу посаду в республіці свого підручного — Л. Кагановича. Користуючись всебічною підтримкою Кагановича і Сталіна, нарком освіти М.Скрипник витискував з офіцій­ної політики українізації максимум можливого. Однак таке станови­ще тривало недовго — до завершення боротьби за владу в центрі то­талітарної держави і здійснення комуністичних перетворень.

Тоталітаризм має десятки визначень, найкоротшим з яких є те, що формулюється через протиставлення тоталітаризму й демократії. Демократія є пануванням суспільства над державою, тоталітаризм — пануванням держави над суспільством.

Коротке визначення завжди вимагає пояснень. Треба пояснити, зокрема, чому царське самодержавство і подібні йому абсолютистсь­кі режими не слід кваліфікувати як тоталітарні способи правління, хоч монарх був персоналізованим уособленням держави, а суспільст­во складалося з підданих, а не громадян.

Тоталітаризм міг виникнути тільки на високій стадії розвитку техніки та економіки, коли аграрне суспільство перетворилося на ін­дустріальне, а ринок почав інтенсивно глобалізуватися. Традиційні форми політичного устрою у передових країнах все більше відстава­ли від досягнутого техніко-економічного рівня, внаслідок чого спала­хнули грандіозні цивілізаційні кризи — Перша світова війна 1914—1918 pp. і Велика економічна депресія 1929—1933 pp. У кри­зовій ситуації в демократичних країнах почало формуватися грома­дянське суспільство. Однак у деяких з них через несприятливі внут­рішні й міжнародні умови виникла злоякісна тоталітарна мутація.

Механізм такої мутації був універсальним. Певна сила підніма­лася з народних низів і знищувала конкурентні форми організованого політичного життя. Практично кожному членові суспільства перемо­жці нав'язували вигідні тільки для них цінності та погляди (технічні засоби для цього вже існували). Як правило, тоталітарна диктатура мала яскраве ідеологічне забарвлення і трималася на трьох китах: державному терорі, пропаганді й вихованні.

Тоталітаризм радянського зразка виявився особливо живучим не випадково. Політична та економічна диктатури в ньому поєднували­ся в одне ціле.

Фашизм і його різновид нацизм обмежувалися в економічній сфері контролем над підприємцями і регулюванням виробництва. Ці тоталітарні режими були позбавлені внутрішньої стабільності й ро­били ставку на мілітаризацію та війну. Компартійно-радянський то­талітаризм був до певного часу стабільним і в умовах миру. Стабіль­ність забезпечувалася соціально-економічними перетвореннями, що передбачалися комуністичною доктриною. Суть їх полягала у зни­щенні приватної власності на засоби виробництва і побудові дирек­тивно-планової, командної економіки.

Радянська влада будувала адекватний собі економічний фунда­мент. Експропрійовані під прапорами націоналізації або усуспіль­нення засоби виробництва на ділі не переходили у розпорядження на­ції або суспільства. Під виглядом державної власності вони опиняли­ся у фактичному володінні державної партії, і в першу чергу — керів­ництва Центрального комітету, яке скориставшись принципом "де­мократичного централізму", прибрало до рук усі партійні та державні структури. Приватна власність як засіб, що унеможливлює експлуа­тацію найманої робочої сили, не зникла, як проголошувала марксист­ська теорія, а була націоналізована, зосередилася в руках купки вож­дів, тобто політичних олігархів. Практично кожний член суспільства став економічно залежним від влади. Ця обставина у поєднанні з те­рором, пропагандою і вихованням якраз і забезпечувала тривалий час внутрішню стабільність радянського ладу.

Що таке комуністична революція в Росії?

Вже зазначалося, що останнім етапом Російської революції слід вважати період від жовтневого перевороту до розгону Установчих зборів. Свою "революцію зверху" більшовики почали після завер­шення "тріумфальної ходи Радянської влади", тобто з весни 1918 р. Якраз тоді з'явилася славнозвісна брошура В.Леніна "Чергові завдан­ня Радянської влади". Комуністична революція ставала черговим, після встановлення диктатури на території всієї країни, завданням ле­нінської партії.

Чому історики не відокремлюють подій пролетарсько-радянсь­кої, тобто народної в своїй основі революції 1917—1918 pp., від подій комуністичної, тобто партійної революції? Мабуть, й досі дається взнаки вплив історичної концепції сталінського "Короткого курсу іс­торії ВКП(б)".

Збіг стихійного екстремізму народних низів, що вимагали "експ­ропріації поміщиків та буржуазії", з доктринальним екстремізмом більшовицької партії — головна інтрига подій, що розгорнулися. Скориставшись моментом більшовики спочатку оволоділи радами зсередини, а потім розпочали власні соціально-економічні перетво­рення. Ніхто з тих, хто вийшов на вулиці Петрограда з вимогою "Геть самодержавство!", не помітив, що у революційному гнізді з'явилося більшовицьке зозуленя.

Ради висували дві вимоги, які стосувалися приватної власності: "Фабрики — робітникам!", "Землю — селянам!" Ці вимоги збігалися з комуністичною програмою більшовиків "на вході", коли мова йшла про "відібрати", але розходилися "на виході", коли потрібно було ви­значитися, кому вони мали дісталися.

Робітники вимагали передачі фабрик у власність трудових колек­тивів. Вони не могли собі уявити, як інакше можна розпорядитися фа­бриками після їх експропріації. Однак кожний такий випадок ква­ліфікувався з боку держави як небезпечний анархо-синдикалізм. За­соби виробництва мали стати власністю "робітничо-селянської" дер­жави. "Пряме чи посереднє узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво, — підкреслював Ленін, — є величезним перекрученням основних засад радянської влади"2. Єдина поступка, на яку погодилися більшовики, полягала у наданні істотних прав робітничим організаціям у сфері управління виробництвом. Певною мірою це було вимушеним захо­дом, бо без управлінських або контрольних функцій сотень тисяч ро­бітників націоналізована промисловість не змогла б існувати.

Навіть зовсім збіднілі селяни трималися за приватне господарст­во і вимагали поділити поміщицьку землю зрівняльно. Таким був всім зрозумілий зміст гасла "Землю — селянам!" Перед жовтневим переворотом більшовики взяли це гасло на озброєння, але після заво­ювання влади зробили спробу змусити селян працювати в радгоспах або одержавлених комунах. Ця спроба завершилася провалом. Коли уряд X. Раковського навесні 1919 р. почав роздавати поміщицьку зем­лю радгоспам і цукровим заводам, українське селянство повстало, і республіку захопили денікінці. Спроби реквізувати селянську проду­кцію шляхом продрозкладки теж призвели до масових повстань. В.Леніну зрештою довелось "платити за векселями", виданими ним селянству напередодні жовтневого перевороту. Ринкові відносини між містом та селом були відновлені.

Неп був паузою в комуністичній революції. Ця пауза через бороть­бу за владу в Кремлі тривала мало не ціле десятиліття. Атака на селян відновилася 1929 p., засобом перетворення селян на колгоспників став масовий терор, була здійснена депортація у віддалені райони Росії де­сятків тисяч так званих куркулів. Щоб змусити колгоспників працюва­ти на державу, Сталін застосував терор голодом, від якого в Україні за­гинули мільйони людей.

Кошти, які вилучалися з села за допомогою механізмів економічно­го примусу, спрямовувалися на індустріалізацію. Кінцевою метою ста­лінського штурму було перетворення СРСР в індустріальну розвинуту державу, здатну провадити на міжнародній арені наступальну політику.

Досягнення в капітальному будівництві 30-х pp. вражають. За од­не десятиліття Україна випередила за рівнем індустріального розвит­ку ряд європейських країн. Але промисловий потенціал використову­вався в першу чергу для головної мети — зміцнення військової могу­тності СРСР.

Напередодні Другої світової війни ця мета була досягнута. В СРСР з'явилася розвинута командна економіка — ідеальний фунда­мент для тоталітарного режиму. Вкрай неефективна, вона мала проте одну істотну перевагу над економікою ринкового типу: винятково високий мобілізаційний потенціал.

Попередній аналіз засвідчив, що національна державність в СРСР мерехтіла на межі реальності і нереальності. Це пояснювалося самою структурою радянської влади. Реальність влади радянських органів створювала у громадян союзних республік ілюзію того, що вони мали власну державність. Однак не менш реальними були ком­партійні комітети, які скріплювали всі радянські органи влади стале­вими обручами позаконституційної диктатури. Тому національна державність була ніби законсервованою. Лібералізація національної політики або послаблення компартійної диктатури могли б наповни­ти її реальним змістом.

У 20-х pp. перспективи радянської України здавалися обнадійли­вими. Слідом за М.Грушевським Збруч перетнули десятки тисяч га­личан. Українці в сусідніх країнах сподівалися, що національна дер­жавність з часом стане реальною. Лідер впливової у Західній Україні партії націонал-демократів Д.Левицький в газеті "Діло" писав: "На Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська націо­нальна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної украї­нської державності наповнюються рідним змістом справжньої дер­жавності" 3.

Цим сподіванням не судилося здійснитися. Коли Сталін посів ва­кантне місце вождя державної партії, Україна опинилася в епіцентрі репресій. Саме існування найбільшої національної республіки Сталін сприймав як виклик. Для режиму, позбавленого як освяченої Богом легітимності, так і реального конституційного регулювання, навіть власноручно створений харківський (з 1934 р. —київський) субцентр влади уявлявся як постійна загроза. Сталін знав лише один спосіб бо­ротьби з потенційною небезпекою — превентивні репресії, й тому услід за спрямованим проти українського села терором голодом роз­горнулося планомірне винищення української інтелігенції. Масові репресії 1937—1938 pp. стали заключним акордом комуністичної ре­волюції. Виник лад, контури якого визначала програма РКП(б).

Під час Другої світової війни Україна особливо постраждала че­рез своє вразливе геополітичне становище. Разом з тим вона зробила істотний внесок у перемогу над ворогом і вперше після 1922 р. вийш­ла на арену міжнародного політичного життя як окрема держава. Ва­гомим результатом зустрічей Великої трійки в Тегерані та Ялті стало об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Післявоєнні роки виявилися не менш тяжкими: голод 1946—1947 pp., масові репресії в західних областях, непосильні по­датки на колгоспників. Як і раніше, Сталін ставився до України з осо­бливою підозрою. Є свідчення М. Хрущова про те, що українці уник­ли суцільної депортації тільки завдяки можливим складнощам при проведенні цього процесу, пов'язаним зі значною чисельністю украї­нського народу.

Після смерті Сталіна Україна знову почала одержувати політичні "дивіденди" як найбільша (після Росії) союзна республіка. Вона ста­ла, як зауважив з іронією канадсько-український історик Б.Левиць-кий, "другою серед рівних". Уперше Компартію України очолив українець. Однак невдовзі республіка позбулася "привілеїв. Частка її в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже удвоє.

Громадянам України комунізм запам'ятався у пропагандистській оболонці "розвинутого соціалізму". Це був період лібералізованих порядків і відносної матеріальної забезпеченості. Мало хто здогаду­вався, що командна економіка гниє і розкладається. Силове поле ра­дянської імперії почало слабнути. Для країн "соціалістичної співдру­жності" і союзних республік виникла перспектива здобуття незалеж­ності.

Системна криза радянського ладу мала дві основні причини. Пер­ша з них — глобальна: наслідки Другої світової війни. Ця війна на­стільки прискорила розвиток техніки, що її можна вважати початком завершального етапу індустріальної епохи, передднем постіндустріа-льної доби в історії людства. У передових країнах розгорнулася науково-технічна революція. Замість вугілля і металу на передньому плані опинилися високотехнологічні галузі.

Сталінські стратеги не помітили цієї революції. Скорочення від­ставання за видобутком палива і виплавкою металу вони сприймали як свідчення радянських успіхів в економічному змаганні двох сис­тем. Коли через десять років після війни пленум ЦК КПРС вперше за весь час існування партії розглянув питання про науково-технічну ре­волюцію, то виявилося, що вона обходила стороною навіть підприєм­ства воєнно-промислового комплексу.

Демократичні країни Заходу не змогли конкурувати зі своїм тота­літарним союзником у поборенні Третього рейху. Винятково висо­кий мобілізаційний потенціал і, звичайно, наявність ресурсів, що мо­гли бути мобілізовані, сприяли тому, що Радянський Союз успішно протистояв економіці мало не всієї Європи, яка потрапила під владу Німеччини. В ядерно-космічній гонці ця єдина перевага планового господарства над ринковим проявилася ще один раз, але вже остан­ній. Програма висадки людини на Місяць була згорнута в СРСР за браком коштів. У постіндустріальну добу тоталітарна економіка і на­уково-технічний прогрес виявилися несумісними.

Щоб знайти другу причину системної кризи радянського ладу, слід згадати, що використовували для здійснення контролю над сус­пільством вожді чотири важелі: терор, пропаганду, виховання і еко­номічну залежність практично кожного члена суспільства від держа­ви. Цей останній важіль означав, до речі, що держава зобов'язувалася задовольняти потреби населення в засобах існування. Однак із задо­воленням потреб людини завжди було сутужно. Про що свідчила са­ма можливість величезної концентрації матеріальних і людських ре­сурсів на цілі, визначені вождями? Тільки про те, що держава могла не звертати уваги на повсякденні потреби людей, позбавлених по­літичної та економічної свободи.

Коли таке становище тривало нескінченно довго, пропаганда і виховання переставали бути дійовими важелями зміцнення держав­ної безпеки. Єдиним надійним гарантом стабільності залишався ма­совий терор. Побудований за допомогою терору, радянський лад про­довжував існувати, користуючись залякуванням населення як нарко­тиком.

В.Ленін на порозі смерті, очевидно, побачив ті загрози для сус­пільства, що випливали з практики реалізації доктрини, яку пізніше назвали "марксизмом-ленінізмом". Тому видається досить ймовір­ним, що він готовий був обмежити комуністичну революцію вже до­сягнутими результатами. Сталін, однак, використав непівську зупин­ку для підготовки нового штурму. Як вже зазначалося, засобами стра­хітливого терору йому вдалося створити суспільно-економічний лад, який максимально наближався до первинних умоглядних рекомендацій В.Леніна і М.Бухаріна. Тільки терор міг підтримувати цей лад у робочому стані.

Питання про те, чому суспільство мирилося з терористичною ди­ктатурою Сталіна, вимагає додаткового дослідження. Безнадійна, але безкомпромісна боротьба українських націоналістів показує, що мо­жна було б діяти інакше.

За три з половиною десятиліття сформувалося покоління людей, привчених до того, що держава їх годує. Держава годувала погано, але всепроникаючий терор усував небезпеку соціального вибуху. Ко­ли смерть диктатора спричинила вакуум влади, провідні члени так зва­ного колективного керівництва — Л. Берія і М.Хрущов у боротьбі між собою продемонстрували готовність надати населенню політичні по­слаблення і підвищити його матеріальний добробут. Хрущов переміг, а його пропагандисти демонізували Берію. Наступники Сталіна розу­міли, що вони не мали того впливу на суспільство, який робив опір терору неможливим. Масовий терор як спосіб державного управлін­ня виявився вичерпаним. Але припинення масового терору одразу викликало системну кризу радянського ладу.

Причини кризи були зумовлені органічною неспроможністю ра­дянського ладу адекватно відповідати на виклики часу: тримати на плаву колосальний воєнно-промисловий комплекс, розвивати освіту та науку відповідно до вимог науково-технічної революції і одночас­но забезпечувати добробут населення. В добу Л. Брежнєва ціною за­непаду економіки було досягнуто паритету в озброєннях з країнами НАТО. Становище на якийсь час врятувала світова енергетична кри­за, яка пролилася на Радянський Союз несподіваною зливою "нафто-доларів". Намагатися вирішити нерозв'язні суперечності радянсько­го ладу і шукати вихід зі складного становища довелося вже М.Гор­бачову.

М. Горбачов не раз заявляв, що почав у квітні 1985 р. курс на пе­ребудову за власним вибором. Мовляв, СРСР міг існувати й далі без перебудовних потрясінь, а за ним залишався б пост генерального сек­ретаря ЦК КПРС.

Можна погодитися лише з однією частиною цього твердження: кампанія "перебудови" була започаткована останнім генсеком із вла­сної волі. Все, що трапилося потім, мало цілком об'єктивну логіку розвитку. Коли М. Горбачов необережно торкнувся створеної В.Ле­ніним конструкції влади з метою її вдосконалення, бюрократична "перебудова" зірвалася в каскад блискавичних і радикальних змін, тобто в революцію.

Влітку 1988 р. XIX конференція КПРС схвалила ініційоване в оточенні Горбачова рішення про "повновладдя рад". Наприкінці того ж року Верховна Рада СРСР проштампувала рішення, схвалене парт-конференцією. Суть його полягала у докорінній перебудові органів радянської влади. Вони перетворювалися на повновладні структури, прямо не залежні від партійних комітетів. Після цієї конституційної реформи "керівна і спрямовуюча" роль КПРС повинна була реалізу­ватися в інший спосіб, насамперед — шляхом виборів партійних фун­кціонерів у ради і їхньої роботи на чолі рад або виконкомів рад.

У такій реформі номенклатура не відчула небезпеки. Вона звикла до того, що депутатство в радах було доповненням до високого пар­тійного чину. Фактично ж руйнування тандему "партія-ради" доко­рінно змінювало державний устрій. Радянський центр влади почав стрімко перетворюватися на первинний, тому що тільки він мав ле­гітимне походження. Компартійні комітети втрачали авторитет, а з ним і владу. СРСР перестав бути тоталітарною країною, хоча ніхто тоді (навіть на Заході) цього не помітив.

Перші вільні вибори до Верховної ради УРСР в березні 1990 р. дали владу, як і передбачали ініціатори конституційної реформи, представникам КПРС. Але в західних областях вони призвели до по­яви феномену, який здавався протиприродним: антикомуністичної радянської влади.

Конституційна реформа М. Горбачова позбавила КПРС статусу державної партії. Цього теж ніхто не помітив, але наслідки цього про­явилися негайно, тому що на КПРС були "зав'язані" всі структури наддержави. Спочатку, ще у 1989 p., розвалилася зовнішня імперія в Центрально-Східній Європі. Після виборів 1990 р. проти компартій­но-радянського центру виступили парламенти союзних республік. Почав набирати силу національно-визвольний рух.

У березні 1990 р. почала працювати 1-ша сесія Верховної Ради УРСР нового скликання. На відміну від попередніх часів, коли сесій­ні засідання парламенту тривали лише кілька днів, щоб проштампу­вати завчасно підготовлені в партійних комітетах рішення, Верховна Рада стала працювати на постійній основі.

381 місце в парламенті з 443 належало членам КПРС. Комуністи­чна більшість протистояла Народній раді, але була неоднорідною. Найбільшу питому вагу в ній (25,5 %) мали керівники народного гос­подарства: від міністрів до директорів заводів — 97 осіб. На другому місці (22,3 %) були партійні керівники: від секретаря ЦК до секретаря парткому колгоспу — 85 осіб, на третьому (12,6 %) — радянські пра­цівники: голови виконкомів, начальники їх відділів та управлінь — 48 осіб, четверте місце (9,2 %) належало головам колгоспів — 35 осіб, п'яте (8,1 %) — науковцям і професорсько-викладацькому складу ву­зів — 31 особа 4.

Комуністична більшість у парламенті не була згуртованою ні іде­ологічно, ні організаційно. Немало депутатів-комуністів досягли ви­сокого соціального статусу також завдяки власним діловим якостям, а не лише партійній приналежності. У них не було потреби гуртува­тися навколо жорсткої лінії ЦК КПУ. Деякі з них співчували опозиції, а секретар парткому колгоспу В. Філенко навіть став одним з лідерів Демократичної платформи в Компартії України, а пізніше — Народ­ної ради у складі Верховної Ради УРСР. Група науковців і викладачів вузів (за винятком С. Дорогунцова) взагалі перебувала поза компар­тійним контролем.

ЦК КПУ все ж таки спромігся сформувати парламентську біль­шість, яка дістала офіційну назву "За суверенну Радянську Україну", а фактично увійшла в історію під назвою "група 239", бо саме таку кількість голосів набрав другий секретар ЦК Л.Кравчук під час його обрання головою Верховної Ради. Восени 1990 р. ця більшість розпа­лася на дві течії: прихильників союзного центру, які гуртувалися на­вколо першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, і націонал-комуністів на чолі з головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Позиції останніх у парламенті зміцнилися після приїзду в Київ 19 листопада 1990 р. голо­ви Верховної Ради Російської Федерації Б.Єльцина. Підписанням у цей день договору між Україною і Росією по суті оформлявся ситуа­ційний союз двох найбільших республік СРСР, спрямований проти компартійно-радянського союзного центру на чолі з М. Горбачовим.

Комуністи-парламентарії вже не мали єдиної стратегічної лінії й пливли за течією, прагнучи пристосуватися до ситуації, яка стрімко змінювалася. Настрої в суспільстві негайно передавалися у союзний і республіканські парламенти. Так само колізії політичної боротьби у парламентах ставали відомими виборцям. Робота з'їздів народних депутатів СРСР і Верховної Ради УРСР транслювалася по радіо і те­лебаченню.

Народна рада — парламентська опозиція, яка складалася здебіль­шого з членів Народного руху України, проголосила своєю метою утворення незалежної держави з усіма атрибутами влади — власною армією, системою національної безпеки, грошовою одиницею, само­стійною зовнішньою політикою.

Як тільки почали працювати Верховні Ради союзних республік 12-го скликання, питання про межі їхнього суверенітету і обсяг пов­новажень союзного центру негайно постало на порядку денному. Ко­жна союзна республіка формально завжди мала право вийти зі складу СРСР. Проте лише тепер створилася можливість використати цю конституційну норму.

24 березня Верховна Рада Литовської РСР поспішила прийняти законодавчий акт "Про відновлення незалежної Литовської держа­ви". Проте президія Верховної Ради УРСР засудила ініціативу литов­ців. Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР, що відбувався то­ді, визнав цей акт недійсним. Знаменитий "парад суверенітетів" поча­вся не з Литви.

Аналіз послідовності приймання декларацій про державний су­веренітет союзними республіками дає змогу зробити цікавий висно­вок. Депутати парламентів союзних республік, за винятком прибал­тійських, психологічно не були готові реалізувати можливості, нада­ні їм радянською конституцією. Неготовність зникла, як тільки ці мо­жливості випробував у боротьбі за Кремль Б. Єльцин. 12 червня 1990 р. Російська Федерація прийняла Декларацію про державний су­веренітет.

Росія була державоутворюючою республікою. Безглуздо було б говорити стосовно неї про національно-визвольну боротьбу. У Моск­ві відбувалася боротьба за владу між М. Горбачовим і Б. Єльциним. Останній скористався популістською конструкцією радянської дер­жавності, щоб ухилитись від підпорядкування загальносоюзному центру.

Проте вважати дії Б. Єльцина головною причиною розвалу СРСР помилково. Радянський Союз розвалювався разом із партією, що йо­го створила. Зникало силове поле, у котрому, подібно фантомам Ста­ніслава Лема, тільки й могла існувати ця наддержава.

Через два тижні після прийняття Декларації про державний суве­ренітет Верховною Радою Російської Федерації український парла­мент розпочав розгляд ідентичного питання. 5 липня від імені Народ­ної ради В. Чорновіл запропонував негайно відкликати з Москви гру­пу з 63 народних депутатів УРСР, які були делегатами ХХУПІ з'їзду КПРС, щоб вони мали змогу взяти участь у розгляді доленосного для України питання про її суверенітет. Пропозиція була настільки при­родною, що її змушена була схвалити більшість парламенту. Уперше опозиція і більшість проголосували солідарно.

Розуміючи значення документа, депутати зважували кожне сло­во, кожне формулювання Декларації про державний суверенітет України. За дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Оста­точний текст приймався 16 липня 1990 р. поіменним голосуванням. 355 з 385 зареєстрованих у цей день депутатів проголосували за, 4 — проти, 26 не взяли участі у голосуванні5.

Державний суверенітет України визначався в Декларації як вер­ховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зноси­нах; від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторкан­ною.

Виникає закономірне питання: якими були рушійні сили націона­льної революції?

Перебудову започаткував компартійно-радянський апарат в умо­вах майже цілковитої політичної летаргії суспільства. Апарат започа­ткував й конституційну реформу, яка цілком несподівано для нього привела до ліквідації тоталітаризму. Однак не можна називати пред­ставників компартійно-радянської номенклатури рушійною силою антикомуністичної революції. Навпаки, вони якраз прагнули врятувати соціально-економічнии лад, який уже вичерпав життєвий ресурс і перейшов у стадію саморуйнування.

Радянський лад разом із створеною під нього командною еконо­мікою став анахронізмом на тлі прискореного суспільного прогресу в країнах Заходу. Звичні важелі управління почали відмовляти, тому спроби останнього генсека лібералізувати сталінський соціалізм бу­ли, по-суті, вимушені. Однак ліки, прописані його командою прогни-лій системі, виявилися занадто сильними, і перебудова зірвалася — в революцію.

Цей зрив спостерігався в усіх союзних республіках. Проте рево­люційний процес відбувався в них по-різному і привів до неоднако­вих результатів.

Компартійно-радянській номенклатурі в республіках вдалося збе­регти контроль за подіями. В них почалося своєрідне повернення до того укладу життя, який радянська влада так і не знищила до останку, а пристосувала до своїх потреб і модернізувала.

Досить коротким і прямим був шлях до демократії і ринку в рес­публіках Балтії. Навіть у сталінську добу їхня радянізація здійснюва­лася не до кінця. У більш ліберальні часи почалося стихійне відторг­нення цінностей комунізму, яке виявлялося навіть у політичній пози­ції національних кадрів компартійно-радянської номенклатури. Від­торгнення тільки поглибилося, коли союзний центр почав знищувати національну специфіку цих республік штучним заохоченням напливу мігрантів.

Україна належала до числа тих республік, де тоталітарна вироб­ничо-владна конструкція наскрізь пропалила соціальне середовище. В ньому не було жодних матеріальних проявів дорадянських соціаль­но-економічних і політичних структур, зникла навіть пам'ять про них. Залишалося тільки чуття національної відмінності, яке, однак, об'єднувало більшість атомізованого комунізмом населення. Незва­жаючи на істотні регіональні відмінності, українці продовжували відчувати себе українцями і проявили непохитну волю до сувереніза-ції своєї республіки. Компартійно-радянська номенклатура зрозуміла це і як могла підтримала споконвічне прагнення власного народу. Уперше це трапилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Де­кларації про державний суверенітет.

Рушійні сили національної революції в Україні формувалися без­посередньо під час революційних подій. На ходу в революцію включа­лися так звані неформальні організації, об'єднувані Народним рухом України, визначали свою позицію до змін мільйони громадян України всіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпорядкування. Переважна частина Компартії України ви­словилася за суверенізацію республіки і власної партії. Цього не могла не враховувати компартійно-радянська номенклатура, яка ще зберігала за собою всі важелі влади. В ній стрімко зростала частка націонал-комуністів.

Чому "прораби перебудови" не змогли утримати в своїх руках ко­нтроль над ситуацією? Є дві причини. Перша з них очевидна. Ленін­сько-сталінська виробничо-владна конструкція російського комуніз­му перетворила Радянський Союз у наддержаву на грунті індустріа-лізму, але в постіндустріальну епоху вона не спромоглася відповісти викликам історії. Будучи економічно неефективною від народження, ця конструкція, однак, виявилася життєздатною в період кризи ка­піталізму. Проте, коли переборовши кризу розвинуті капіталістичні країни пішли далеко вперед, ця конструкція тримала Радянський Со­юз разом з усім "соціалістичним табором" в рамках індустріальної епохи.

Реформатори з оточення М. Горбачова не розуміли, що радянсь­кий лад вже вичерпав усі резерви розвитку і повинен був розпастися під вагою проблем, породжених самим його існуванням. Це був спон­танний розпад, майже несподіваний як для політичних сил всередині СРСР, так і для армії кремленологів та радянологів у науково-дослід­них центрах країн НАТО.

Друга причина менш очевидна. Вона випливає з уже названих властивостей радянського режиму — хитромудрої комбінації влади радянських органів, яка грунтувалася на демократичній конституції, з диктатурою компартійних вождів, цілком незалежною від суспільс­тва і навіть від "зовнішньої" партії. Борсаючись у безнадійних спро­бах реформувати те, що реформуванню не піддавалося, команда М. Горбачова змусила компартійно-радянську номенклатуру зроби­ти непоправну помилку на інституціональному рівні: радам віддали усю повноту влади. Виявилося, що без тандему "партія-ради" радян­ський режим став нагадувати рибу, викинуту на берег. Від нього з відразою відвернулися найбільш далекоглядні апаратники.

Розгляд цієї причини краху перебудови підводить нас до прихо­ваних рушійних сил Української революції 1989—1991 pp. Як не див­но на перший погляд, їх слід шукати у досить віддаленому минулому.

Російську революцію, яка почалася у лютому 1917 р. і закінчила­ся розгоном Установчих зборів у січні 1918 p., визначний англійсь­кий історик Е. Карр називав більшовицькою. З ним можна погоди­тись лише частково, коли брати до уваги власне більшовицьку такти­ку і результат цієї революції. У ході революції більшовики на певний час відмовились від власних гасел і взяли на озброєння народні. Та­кий маневр якраз і надав їм можливість опанувати ради зсередини, зробити їх інструментом власної диктатури. Сполучення стихійного екстремізму представлених у радах мас з доктринальним екстреміз­мом комуністичної програми (від якої ленінська партія після смерті Леніна не збиралася відмовлятися) забарвило народну революцію у більшовицькі кольори задовго до жовтневого перевороту. Коли ради були цілком перетравлені "диктатурою пролетаріату", більшовики повернулися до своєї програми і почали втілювати її у життя.

Тандем "компартія-ради" відіграв визначальну роль і в успішній побудові радянської імперії на терені колишньої Російської імперії. В. Ленін наділив національні радянські республіки незалежним ста­тусом, а в 1922 р. надав їм рівні з метрополією і величезні за обсягом повноваження тільки з однією метою: щоб уникнути лобової сутички з революційним рухом пригноблених народів. Білогвардійська Росія зробити такого не спромоглася, і це було однією з причин її поразки. Творець комуністичної доктрини і партії розумів, що за наявності "диктатури пролетаріату" конституційні повноваження республік нічого не варті.

Коли М. Горбачов зруйнував тандем "компартія-ради", націона­льні республіки уперше дістали можливість скористатися своїми конституційними правами, у тому числі й правом на вільний вихід з федерації. Звідси випливає один незаперечний висновок: Радянський Союз справді розвалився в результаті визвольної боротьби, але учас­ники сучасного національного руху скористалися конституційними правами, завойованими зовсім іншими людьми задовго до їх наро­дження. Радянський Союз розвалився в результаті накладення одна на одну двох революційних хвиль: тієї, що була породжена перебудо­вою, і тієї, яка докотилася від Другої української революції, інших на­ціональних революцій, викликаних розпадом Російської імперії.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1          Сільські вісті (Київ). —1991.— 7 червня.

2          Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 36.— С. 452.

3          Діло (Львів). — 1925 р. — 14 лютого.

4          Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — К., 2000. — С 22.

5          Там же. — С 20.