1.11. Правові відносини
1.11. Правові відносини
Правові відносини — це юридичний зв’язок між учасниками відносин, який регулюється нормами права і характеризується наявністю суб’єктивних (персональних) прав та обов’язків. Правові відносини належать до категорій надбудовних суспільних відносин. Певному типу виробничих відносин відповідає і певний тип правових відносин. Базисом правовідносин є виробничі відносини, власність тощо. Правові відносини по суті здійснюються на основі чіткого дотримання принципу законності. Це особливий вид суспільних відносин, які, маючи самостійне значення, у той же час є формою фактичних життєвих відносин, виникають і здійснюються в процесі економічного, політичного, соціального та іншого виду діяльності людей.
Умови виникнення, зміст правових відносин (права та обов’язки сторін), засоби їх забезпечення визначаються нормами права. У правовідносинах право однієї сторони нерозривно пов’язано з обов’язком іншої сторони. Поза такою єдністю прав та обов’язків сторін правовідносини як юридичне явище існувати не можуть. У разі необхідності здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків забезпечуються заходами державного примусу.
Залежно від галузевої належності норм, на основі яких виникають правові відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини. Залежно від спрямування та підстав виникнення правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні. Перші спрямовані на закріплення, впорядкування та розвиток суспільних відносин, за яких поведінка учасників не суперечить нормам права. Створюються вони на основі регулятивних норм. Охоронні забезпечують охоронну функцію права. Фактичною підставою для даного виду правовідносин виступають протиправні дії, юридичною — охоронні норми.
Під складом правовідносин розуміють їх внутрішню будову, сукупність елементів, до яких належать зміст, суб’єкти та об’єкти правовідносин.
Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний та юридичний. Матеріальний характеризує фактичну поведінку сторін у межах даного правового зв’язку. Юридичний зміст — це ті права та обов’язки, що виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у загальній формі даний вид суспільних відносин.
Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки особи, гарантована законом. Суб’єктивне право являє собою персональну можливість особи діяти певним чином. Особа може нею скористатися або ні. Щодо гарантованості суб’єктивних прав, то вона досягається шляхом покладання обов’язку на інших осіб і можливістю застосувати до них заходи державного примусу у разі його невиконання. Наприклад, суб’єктивне право громадянина подати в суд скаргу, а також можливість оскаржити відмову суду в її прийнятті.
Конкретні юридичні можливості, що складають суб’єктивне право, називаються повноваженнями.
Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридичний обов’язок, тобто встановлена законом міра необхідної поведінки однієї особи, яка відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Як і суб’єктивне право, він встановлюється загальною нормою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок полягає не в можливості, а в необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.
Існують три види юридичних обов’язків: здійснювати певні дії, утримуватись від дій певного виду, зазнавати заходів державного примусу.
Суб’єктивне право та юридичний обов’язок нерозривно пов’язані між собою. Володіти суб’єктивним правом можна тільки стосовно зобов’язаної особи. Юридичний обов’язок виконується відносно того, кому він необхідний у зв’язку зі здійсненням свого суб’єктивного права.
Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права.
Для того, щоб особа могла бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти особливими юридичними якостями: правоздатністю та дієздатністю. Правоздатність — це встановлена законом здатність особи мати права та нести обов’язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов’язки. Разом вони утворюють поняття правосуб’єктності. Суб’єктами правових відносин можуть бути фізичні особи (індивіди), юридичні особи, а також держава в цілому.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни, а також особи без громадянства.
З моменту свого народження всі люди володіють рівною правосуб’єктністю. Щодо галузевої правосуб’єктності, то вона в різних галузях права виникає з досягненням особою певного віку. Так, повна трудова, шлюбно-сімейна правосуб’єктність настає (в основному) з 18 років, кримінально-правова — з 16. У цивільному праві настання правоздатності та дієздатності не збігається: правоздатність починається з моменту народження, а повна дієздатність — з 18 років.
Щодо іноземців та осіб без громадянства, які знаходяться на території України, то їх загальна правосуб’єктність має певні обмеження. Так, вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.
Організації (державні і недержавні) як юридичні особи також визнаються суб’єктами права. Їх правоздатність і дієздатність виникають та припиняються одночасно. Обсяг і характер правоздатності організації обмежується тими цілями, відповідно до яких вони створені. Дієздатність організацій реалізується через їх органи або представників.
Особливим суб’єктом права є держава. Як суб’єкт політичної системи вона у всіх випадках має право здійснювати свої політичні, владні функції.
Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких вищеперелічені суб’єкти права вступають у правовідносини. Коло і характер об’єктів правовідносин надзвичайно різноманітні, охоплюють всю систему матеріальних і духовних цінностей суспільства. До них належать власність, національна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров’я, результати юридично значимих дій і т. д.
Виникнення, зміна та припинення правовідносин, так само і будь-яких інших суспільних відносин, завжди пов’язано з певним життєвими обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах (гіпотезах) такі обставини набувають значення юридичних, стають необхідними передумовами, за наявності яких учасники суспільних відносин отримують можливість реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки.
Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.
Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людей і т. д.). Подіям надається значення юридичних фактів у тих випадках, якщо вони впливають на відносини, що регулюються нормами права. На відміну від подій, дії — це юридичні факти, які залежать від волі та свідомості осіб.
Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні відповідають правовим приписам. До них належать індивідуальні правові акти, юридичні дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки в силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного результату. Неправомірні дії порушують правила правових норм, встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки неправомірні дії поділяються на злочини (кримінальні правопорушення) та проступки (адміністративні, цивільні, дисциплінарні правопорушення). Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування юридичної відповідальності.