1.2. Методологічні принципи і джерела вивчення культури як історичного процесу

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культури. Саме тому у програмі курсу мають бути виділені науково-методичні, світоглядні аспекти. Ознайомлення з ними дає можливість виробити певні типологічні принципи, що, в свою чергу, сприятиме формуванню у студентів навичок самостійної орієнтації в проблемах духовної культури, в тому числі і сучасної. Можуть бути використані діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропологія, біологія, кібернетика, семіотика, етнографія.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіційній політиці, ідеології раніше ігнорувалася. Проте відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, • соціальної (класова самосвідомість трудящих навіть у підході до прекрасного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості).

В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку культури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Враховуючи, що програма розрахована на студентів, при висвітленні розвитку історії культури українського народу слід спиратися на методологічні принципи, які маємо в працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Г. Плеханова, А. Луначарського, Б. Леп-кого, М. Зерова, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характерним е принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філософсько-світоглядного трактування її народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що зберігає моральне здоров я, чистоту помислів і устремлінь аж до утвердження своєї державності.

Наприклад, виділяючи такий принцип, як взаємозв'язок між суспільним виробництвом та культурою, треба вміти бачити складний та суперечливий характер цього зв язку, адже культура, маючи самостійний характер, не прямо відображає зміни у матеріальному виробництві. Високий рівень розвитку культури дореволюційної України не відповідав тому низькому рівню соціально-економічних відносин, які характеризували економіку тодішньої південної російської частини імперії.

Лише в остаточній формі закономірності розвитку культури визначаються рівнем матеріального базису суспільства.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без одного з основних принципів філософії — принципу історизму, тобто об'єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їх впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невігла-ське викреслення або замовчування історії українського народу, зокрема материкової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия на Україну у 1240 р. І це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним Землі. В дійсності такої гіпертрагічної руйнації тоді не було. Світ не мав би феноменального козацтва з усім його розвоєм великої цивілізації, якби його зародки і першооснова не існували ще в Київській Русі і вони не були успадковані наступним поколінням й епохою.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні. Так, можливе зіставлення Європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Півден-но-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст. в країнах Середньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що вивчається, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначаючих модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття «культури», так і різні функціональні компоненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні із суспільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяються такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII—XIII ст. в його гуманістичній, антиклерикальній спрямованості).

У дослідженні явищ культури широко застосовуються методи конкретних наук — семіотики, соціології, демографії, психології, антропології, біології, математики тощо).

Зрозуміло, що в процесі освоєння цього матеріалу необхідно конкретизувати аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю навчального закладу, факультету, на якому читається курс лекцій з історії української та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідовності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

До того ж якщо тісно пов'язувати духовну культуру з матеріальною, а обидві разом — із соціально-економічним і політичним розвитком нації та ще додати до цього глибокі знання, чесність у підході до явищ культури, то можна досягти певної мети. І не лише інформаційного характеру, а й пізнавального, виховного. Та ще коли глибоко і всебічно вникнути в механіку, ремесло, талант, стиль, майстерність, художність, народність тієї чи іншої галузі, жанру, виду культури та її творців і носіїв, мало б велике значення.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, аналізуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер. Обидва ці шляхи прийнятні. Другий варіант навіть привабливіший. Річ у тім, що при традиційному історичному підході до висвітлення духовної культури, особливо у тих навчальних закладах, де викладається окремо ще й історія України, впадатиме в око подвійність історії як науки. І тут виникнуть пропозиції, якщо не ліквідувати один з цих предметів, то принаймні об'єднати їх.

Чим загрожує така новація? Насамперед тим, що ризикуємо втопити вивчення духовної культури в загальній історії. А на опанування теорії культури, генезису самого мистецтва, духовності, моралі, їх специфіки уже не вистачить ні часу, ні снаги.

Відразу уявляються заперечення опонентів щодо того, що не можна розглядати розвій чи занепад духовної культури без загальної історії, соціально-економічних, політичних і патріотичних катаклізмів, адже культура слугує народу, відображає його дії, мрії, сподівання, стверджує цей народ. Проте при такому підході ризикуємо перетворити літературу, мистецтво на служницю або в ілюстратора загальної драматичної й трагічної історії, зробити її суддею, сурмачем і колисковою, а всю культуру поставити в рамки «ідеологічного забезпечення».

Досить згадати «соціалістичну» добу, коли мистецтво розвивалося за соціальним (тобто партійним) замовленням і мало драматичні наслідки вже від того, що його духовні батьки не вміли чи не хотіли як належить навіть прочитати і зрозуміти свого ж вождя В. І. Леніна, який, працюючи у 1905 р. над статтею «Партійна організація і партійна література», мав на увазі винятково партійну, а не художню, мистецьку літературу.

Разом з тим ми не закликаємо вивчати і пропагувати мистецтво заради мистецтва. Хоча знаємо, що воно також має право на своє життя, може існувати само по собі і для себе, а не бути ілюстратором до історії. Бо історичні, суспільні катаклізми не стільки стимулюють його своїми гострими сюжетами, скільки руйнують матеріальні та духовні цінності — першооснову художнього творення.

Поміркуємо над тим, що легше і благородніше робити: описати гру розуму, здорового глузду, глибини і порухи душі людської, її красу та велич, чи механіку, технологію знищення людей, нівечення душ у різних таборах і гулагах? Мабуть не так уже й складно стати «популярним» письменником, описуючи жах концтаборів, який сам по собі хвилює, або змальовуючи міліцейські будні чи роботу хірурга зі скальпелем у руках. Ефективно! Вражає! Тільки чомусь О. Пушкін, досконало вивчивши пугачовщину на місцях подій, для історії лишив документальну «Історію пугачовського бунту» з переліком тисяч смертей з обох боків, а для духовної насолоди нащадкам створив «Капітанську дочку», яка ввійшла в скарбницю російської літератури і культури.

Минуть тисячоліття, а євангельський образний вислів «нести свій хрест», що в переносному значенні тлумачиться як покірність долі, велике страждання в ім'я ідеї, добра і гуманізму, житиме у віках, як образ Джоконди. Це, звичайно, не означає, що коли тебе вдарили по лівій щоці, підставляй і праву.

Отже, духовна культура повинна давати душевну врівноваженість, відкривати у людині найблагородніші почуття, формувати їх і розвивати, а не будити звірячі інстинкти, ненаситну жадобу помсти та ін.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толерантність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. У зв'язку з цим слід дотримуватися такої тенденції: не зосереджувати всю увагу на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків аж до останнього часу (антилюдські дії яких негативно впливали на розвиток І розвій української культури, що стає дедалі більш очевидним і відчутним), а наголошувати на тому, як у таких жахливих умовах ця культура однак вижила, розвивалась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Інакше ми ризикуємо перетворитися в месників, ненависників інших народів, шовіністів, витрачаючи сили і час на неперспективну і неблагородну справу. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру. Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не матиме прямого і гладенького Невського проспекту. На його шляху все може трапитися, як підказує гіркий досвід минулого. Поряд з добром є ще і зло, гріх залишається не покараним, без сповіді, спокути і каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шляхи і методи його: особистість хоче вибитись із звичайної у незвичайну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної людини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною українською духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення. Сьогодні народжується жагуча потреба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою. Так у свій час зробив професор Харківської консерваторії П. Голуб'єв студентові інженерно-будівельного інституту Б. Гмирі, який згодом став солістом Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка, одним з найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального мистецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є. Мірошниченко чи інші видатні співаки— це виняткове явище. Проте не зайвим буде студентові крім опанування обраною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчитися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з металу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу. Люди часто запитують не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш. І це вміння дуже цінується. Адже навряд чи є вища насолода як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям добро, радувати їх. А цього можна досягти лише вдумливим наверненням нашої молоді до культури глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, архітектуру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистецтво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла і тощо.

Слід вивчати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, концентрованим виявом чого стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність, невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний. Вивчати необхідно культуру, споконвічна місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на передньому краї стоїть література.

Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі і художньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративіз-мами, порівняннями і проблемами загальнолюдської культури.

Серед форм мистецтва важливе місце посідає театр як особливий вид мистецтва, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, драматургії, музики, живопису. Специфіка музичної культури Київської Русі, для якої характерним був розквіт вокальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ін.). І тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, бродячих співців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів.

Ці види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джерелом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру І. Котляревського, І. Квітки-Основ'яненка, М. Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, ЛГКурбаса, М. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Мистецтво, кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі просторові та часові види мистецтва: художнє, документальне, мультиплікаційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кінескопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мистецтва бізнесу, дало світу таких геніальних творців, як О. Довженко, І. Савченко, І. Кавалерідзе. їх естафету підхопили В. Іллєнко, В. Денисенко, М. Мащенко, І. Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової культури зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке притаманними лише йому формами відображає людську діяльність, емоції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сюжетами, різновидами форм і жанрів, що передають людське буття і мрії. Українська культура, яка замішана на народній творчості, на високому професіоналізмі, внесла значну частку в світовий образ, у музику всепланетарної духовності.

Для вивчення курсу «Історія української та зарубіжної культури» видано багато посібників, інтенсивна робота у цьому напрямі триває. Національна академія наук України готує фундаментальне п'ятитомне видання. Є такі видання, як: Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. —- К., І993; Історія світової культури: Навч. посібник / Л. Т. Левчук, В. С. Грищенко, В. В. Єфіменко та ін. — К., 1994; Культура українського народу: Навч. посібник / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гончаренко та ін. — К., 1994; Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Підручник / Н. Я. Горбач, С. Д. Гелей, 3. П. Російська та ін. — Львів, 1992.

У вивченні цього питання слугуватимуть літературні пам'ятки та образотворчі шедеври минувшини, твори письменників і митців, професіональних критиків та істориків, талановитих публіцистів, періодика тощо. Наприклад, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 pp., літописання, «Поученіє Володимира Монома-ха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій проглядається патріотичний зміст, попри тенденційному багаторазовому їх переписуванню, без залишення оригіналів. Народне світосприйняття періоду переходу від епохи «присвоєння» (родоплемінних відносин) до епохи «перетворення» (ранньофеодальних відносин) відображене в па-м ятках народної творчості — обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано майбутнім поколінням гуманістичні ідеали, образи героїв — борців за народну волю, торжество моральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема з середини XVI ст. письменники-полемісти (І. Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби українського народу проти іноземних загарбників, які оточували Україну з усіх боків, в українській літературі посилюються свободолюбив та демократичні тенденції (віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, героїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум). У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-філософська думка в навчальних закладах України (школи існували з XIII ст., а в XVI ст. виникають братські школи — ЗО шкіл). Школа, заснована в 1615 р. в Києві, пізніше стала першим вищим навчальним закладом — академією на Україні і в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковно-слов'янську, польську, латинську, грецьку, давноєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богословіє. Творча спадщина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело при вивченні культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами повинні стати також твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, котрі викривали суть національного та соціального гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, її мова, ідейний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Л. Глібова, М. Вовчок, С. Руданського, А. Свидницького, Ю. Шедьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до революційного перетворення її.

Культура радянської доби, над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 60— 80-х років, потребує об'єктивного аналізу, дослідження і вивчення. В ній є надзвичайно багато цікавого, а разом з тим і драматичного; виняток становить українська діаспора, хоча і в неї є свої проблеми.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драматичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соціально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби і хаосу, мосового гноблення, а отже, і занепаду національного і загальнолюдського, гуманістичного в усьому укладі життя.

Та все ж і далі розгорталася і посилювалася ідея української державності у змісті і рушії в українській художній культурі як формотворчому чинникові її духовності. І, як наслідок, у революційному змаганні стало проголошення Української Народної Республіки. А далі, з одного боку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екстерми більшовизму як головна «стилеутворююча» детермінанта державно-політичного і культурного життя країни, а з іншого — «український ренесанс 20-х років», голодомор 1932 — 1933 pp., репресії, трагедія у часи другої світової війни, доба «холодної війни», відкритий поворот до російського націонал -шовінізму як панівної в СРСР ідеології, погроми «українських буржуазних (?!) націоналістів» та «безрідних космополітів», курс на про-вінціалізацію української культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на «дисидентів-шестидесятників» у літературі і мистецтві.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників «перебудови», поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями української літератури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів внаслідок обставин економічної кризи, проблем переходу до ринкових відносин, шаленого антагонізму, незгуртованості суспільно-політичних і культурницьких сил і угруповань та їх егоїстичних авангардистів. Усе це робиться в час піднесення престижу української національної культури, входження її у світовий культурний процес, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних зв язків на благо вселюдського співжиття, коли на першому плані вже стоїть проблема самого виживання людства на Землі.

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і витворювалась в непорушній єдності з розвоєм української людності і становленням українського суспільства. На її генезис особливо відчутно вплинув народно-звичаевий стрій українського народу, обрядовість і вірування українців різних теренів України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїттям українських філософських шкіл, культура нашого народу визначилася в довершено філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого самостійного впливу на духовний розвій нації, на громадську думку, на державну розбудову України.