Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2.2. Чинник часу у прийнятті управлінських рішень

1.2.2. Чинник часу у прийнятті управлінських рішень

В економічній теорії важливе місце посідає чинник часу. Так, виділяють три періоди часу, з якими пов’язані теорія використання ресурсів і процес прийняття управлінських рішень: одномоментний, короткостроковий і довгостроковий. Протягом одномоментного періоду неможливо змінити будь-який ресурс у процесі виробництва. Всі виробничі ресурси є фіксованими, а звідси всі виробничі витрати ¾ постійними. Короткостроковий період охоплює період часу, протягом якого лише частина вироб­ничих ресурсів може змінюватися в обсязі. Змінна частина ре-
сурсів
¾ це їх динамічна частина, куди входять ресурси, що відносно легко можуть переміщуватися в просторі (наприклад, обігові фонди, трудові ресурси). Проблема врахування часу при прийнятті рішень у менеджменті пов’язана також із загальною динамікою виробничих витрат. Функцію виробничих витрат мож­на розглядати як у статиці, так і в динаміці.

У довгостроковому періоді особливість прийняття управлінських рішень полягає в тому, що для підприємства виникають можливості змінювати масштаб виробництва і власне свої розміри. Цей період складається з кількох короткострокових періодів, де рівень собівартості продукції та її динаміку визначає закон зниження віддачі ресурсів. Однак динаміка собівартості продукції у довгостроковому періоді не пов’язана з дією цього закону. Таким чином, виникає певне протиріччя в динаміці виробничих витрат у короткостроковому та довгостроковому періодах, яке обов’яз­ково має бути враховано менеджером при прийнятті рішень.

Суть закону зниження віддачі ресурсів полягає в тому, що динаміка обсягів використання виробничих ресурсів має певний зв’язок з динамікою обсягів виробництва продукції та темпів їх збільшення за різних обсягів використання ресурсів, а також з динамікою собівартості продукції. При цьому зі збільшенням обсягів використання ресурсів спочатку спостерігаються досить високі темпи нарощування обсягів виробництва продукції, потім ці темпи знижуються, і, нарешті, сам обсяг виробництва продукції скорочується. Аналогічна картина спостерігається і з динамікою собівартості продукції, тільки в зворотному порядку ¾ спочатку спостерігаються високі темпи зниження собівартості продук­ції, потім ці темпи уповільнюються й собівартість досягає сво-
го мінімального рівня, а далі відбувається значне зростання
собівартості. Важливим моментом дії закону зниження віддачі ресурсів є той факт, що зі збільшенням обсягів використання певного виду ресурсу обсяг застосування інших ресурсів зали­шається фіксованим. Цей постулат є типовим саме для короткострокового періоду.

Аналізуючи виробничу функцію, доходимо висновку, що з нарощуванням обсягів використання ресурсу зростають і обсяги виробництва продукції. Однак, по-перше, темпи збільшення обсягів використання ресурсу й темпи зростання обсягів виробництва продукції не збігаються, а по-друге, існує певний обсяг використання ресурсу, який дозволяє отримувати максимум про­дукції, й подальше підвищення обсягів використання ресурсу
призводить до абсолютного зниження обсягів виробництва продукції.

Для першої фази виробничої функції характерне нарощування обсягів виробництва продукції найвищими темпами. Однак у цій стадії використання виробничих ресурсів є нераціональним, хоч і досягаються мінімальні рівні собівартості одиниці продукції. Це пояснюється тим, що обсяг ресурсів, залучених у виробництво, не забезпечує досягнення максимуму обсягів виробництва продук-
ції, хоч на одиницю ресурсу цей максимум досягається. Недосягнення максимуму обсягів виробництва продукції в абсолютному вимірюванні знижує можливості одержання додаткових грошових надходжень підприємства, адже знижуються обсяги реалізації продукції, а отже, й потенційні можливості отримання додаткового прибутку.

У другій стадії виробничої функції досягається максимум абсолютних обсягів виробництва продукції, хоч порівняно з першою фазою темпи нарощування цих обсягів значно зменшуються. Понад те, знижується рівень продуктивності ресурсів (середнього продукту), а маржинальний продукт досягає нульового значення. При цьому спостерігається як абсолютне зростання змінних та сумарних виробничих витрат, так і збільшення їх питомих значень.

Для третьої фази виробничої функції характерне скорочення абсолютних обсягів виробництва продукції, зберігається тенденція зниження продуктивності ресурсів, маржинальний продукт набуває від’ємного значення. Спостерігається також тенденція підвищення абсолютних і питомих значень змінних та сумарних витрат. Тобто в цій стадії ще очевиднішим є нераціональне використання виробничих ресурсів, з нарощуванням використання яких знижується ефективність виробництва.

З наведеного аналізу виробничої функції можна зробити висновок, що найефективнішим виробництво може бути лише в другій фазі функції, де досягається абсолютний максимум обсягів виробництва продукції, середній продукт хоч і знижується, але загалом він вищий, ніж у першій фазі, маржинальний продукт відіграє ще позитивну роль, а сумарні й загальні змінні виробничі витрати мають найнижчі темпи приросту. Таким чином, підприємство повинно прагнути саме до другої фази виробничої функції і визначати такі обсяги використання ресурсів та виробництва продукції, які забезпечували б максимум прибутку.

В економічній науці і практиці також використовують виробничу функцію і відповідно функцію витрат на основі функ­ції Кобба—Дугласа. Ця виробнича функція має такий загальний вигляд:

y = axb,      (1.1)

де у ¾ обсяг виробництва продукції; х ¾ кількість залучення змінних ресурсів; а ¾ константа; b ¾ коефіцієнт трансформації, що показує, як змінюється у при зміні х.

Аналізуючи зв’язок основних економічних законів з аграрним менеджментом, необхідно також підкреслити закономірності оптимізації кількісного використання змінних виробничих ресурсів, тобто коли використовується один, два або більше виробничих ресурсів в умовах постійних і змінних цін на ці ресурси, а також одного чи більше видів виробленої продукції. Умовою оптимізації використання одного змінного виду ресурсу при взаємозв’язку «фактор — продукт» є така, за якої досягається рівність між вартістю маржинального обсягу виробленої продукції за допомогою даного ресурсу і ціною на цей ресурс.

За аналогічним принципом відбувається й оптимізація використання двох або більше ресурсів при виробництві одного виду продукту (взаємозв’язок «фактор — фактор»). Графічно оптимізація використання двох видів ресурсів при виробництві одного виду продукції виражається відповідно через ізокванту та ізокосту (рис. 1.4). Точка А показує максимально можливе використання ресурсу КР1 у процесі виробництва, а точка Б ¾ ресурсу КР2. Точка Е — єдина можлива точка на ізокості, де врівноважуються маржинальні обсяги продукту відповідно ресурсів КР1 і КР2 та ціни на ці ресурси. За цих умов, з позиції оптимізації прибутку, оптимальна кількість використання ресурсу КР1 знаходиться в точці В, а КР2 ¾ в точці Г. В умовах, коли змінюються ціни на ресурси, відповідно виникає нове співвідношення між відомими величинами і нові оптимальні обсяги використання ресурсів.

 

Рис. 1.4. Оптимізація використання ресурсів
за допомогою ізокванти (Іа) та ізокости (Іо)

Такими є основні економічні основи, на яких повинно будуватися прийняття управлінських рішень та які характеризують зв’язок основних економічних законів з аграрним менеджментом, що передбачає врахування як рівня підприємств, так і рівня певних ринків продукції та ресурсів. На цих методологічних засадах будується менеджмент аграрних підприємств.