1.4. Загальна характеристика континентальної (романо-германської) цивільно-правової системи

1.4. Загальна характеристика континентальної (романо-германської) цивільно-правової системи

До романо-германської цивільно-правової системи, як вже зазначалося, належать країни континентальної Європи, а також деякі з країн Латинської Америки, (що, безумовно, пов’язане з колишньою колоніальною політикою європейських держав). Елемен­ти цієї цивільно-правової системи присутні також у праві канадської провінції Квебек, американському штаті Луїзіана, де діють цивільні кодекси, побудовані за французькою моделлю. Певною мірою елементи континентального цивільного права поширилися в окремих країнах Африки, де межі їх застосування визначаються традиційним правом. Континентальне цивільне право суттєво вплинуло на розвиток права Японії, яке, переважно, розвивалося ізольовано від європейської правової культури, тому має свої особливості.

Формування романо-германської цивільно-правової системи історично (починаючи з ХІХ ст.) здійснювалося, головним чином, через сприйняття норм римського права та в результаті його творчого опрацювання і розвитку. Хоча сам процес рецепції римського приватного права відбувався по-різному в різних країнах і навіть регіонах однієї країни. Найбільш пізньою вважається рецепція римського права в Німеччині, де досить довго зберігалася роздрібненість країни.

Особливу роль у створенні романо-германського цивільного права відіграло й право канонічне. Значне місце в процесі його формування посідає доктрина: вчені (викладачі права) університетів, що діяли в Європі вже починаючи з ХІІ ст., на основі римського права зводили роздрібнені звичаї до логічної системи, прийнятної для нових соціальних реалій. Така переробка пройшла стадії шкіл глосаторів, постглосаторів і призвела до створення школи природного права.

На сьогодні в системі простежується чіткий розподіл права на публічне (стосується інтересів усього суспільства і держави в цілому) та приватне (стосується лише інтересів приватних, юридич­но рівних осіб). Приватне право поділяється на цивільне (регулює відносини між громадянами) і торгове (регулює відносини між підприємцями), тобто існує дуалізм приватного права, який поступово втрачає колишнє значення. Вважається, що збереження торгових кодексів не має сенсу, оскільки сучасні підприємницькі відносини надзвичайно ускладнені й дедалі більше регулюються окремими законами, а цивільне право в усіх економічно розвинених країнах настільки злилося з торговим, що практично немає випадків, коли б торгові зобов’язання регламентувалися інакше, аніж цивільні[1]. У Швейцарії, наприклад, ще в 1881 р. було видано Зобов’язальний кодекс, до якого були включені і цивільні, і торгові зобов’язання; цей кодекс зберігає свою чинність і після прийняття Цивільного кодексу. В Італії в 1942 році цивільне та торгове право були з’єднані в єдиному Цивільному кодексі. Однак торгове право як таке існує окремо і викладається в університетах названих країн як самостійна дисципліна. Суттєвим явищем у цій правовій системі на сьогодні є перетворення торгового права в господарське, яке містить також приписи політичного та соціального спрямування, унаслідок чого в ньому поєднуються елементи приватного й публічного права.

Право в романо-германській цивільно-правовій системі розглядається насамперед як засіб регулювання відносин між громадянами. Тому цивільне право було і залишається основою правової системи й науки; інші галузі права були розроблені значно пізніше та є менш досконалими порівняно з цивільним. Найбільше значення надається нормам права, які розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості та моралі.

Відповідно сутність цієї цивільно-правової системи полягає в то­му, що певні життєві ситуації розглядаються з погляду доктрини та підлаштовуються під неї: створюється загальний ідеальний принцип, за допомогою якого будуть регулюватися суспільні відносини[2].

Саме тому провідну роль як джерел цивільного права відіграють закони, верховенство яких є одним з фундаментальних прин­ципів правової системи в цілому. У країнах, що належать до романо-германської цивільно-правової системи, діють кодекси, які є основами галузей цивільного (Французький цивільний кодекс, Німецький цивільний кодекс, Швейцарський цивільний кодекс, Цивільне уложення Австрії та ін.) або торгового права (Французький торговий кодекс, Німецький торговий кодекс). У цих країнах приймаються й діють також спеціальні закони з окремих питань (Закон про торгові товариства (Франція), Закон про загальні умови договорів (ФРН) тощо).

Звичаї вважаються джерелами права однак мають другорядне значення.

Судова практика у більшості країн формально не є джерелом права (за винятком Швейцарії), а якщо визнається таким, то тільки щодо відносин, які не врегульовані або недостатньо врегульовані законом. Нині в багатьох країнах так зване «судове право» вважається допоміжним джерелом права[3].

Прецедент не є джерелом права; рішення суду в конкретній цивільній справі є обов’язковим виключно для сторін, що беруть участь у цій справі.

Германську та романську підсистеми виділяють залежно від того, законодавство якої країни взяте за основу: Франції (романська) чи Німеччини (германська). Вони мають багато спільного, разом з тим відрізняються, зокрема, наявністю в германському праві значної кількості публічно-правових елементів (засобів)
у регулюванні відносин між приватними особами, що не притаманне романській підсистемі; різною структурою системи цивільного права (цивільних кодексів) та ін. Структура кодексів у романській підсистемі — інституціональна (кодекс складається з конкретних правових інститутів); у германській підсистемі — пандектна (первісно складалася зі зведених коментарів норм римського права, нині містить норми, які стосуються всіх інститутів цивільного права й створюють так звану загальну частину, та окремі інститути, що становлять особливу частину).

Основними цивільно-правовими інститутами є правосуб’єкт­ність осіб, сімейне право, речове право, зобов’язальне право, спадкове право, право інтелектуальної власності.

Континентальне право розрізняє поняття правоздатності та дієздатності (в деяких країнах також деліктоздатності) фізичних осіб; визнає за всіма учасниками цивільних правовідносин рівну правоздатність, яка за загальним правилом не може бути обмежена; виділяє різні ступені (види) дієздатності залежно від віку та стану здоров’я; визнає за неповнолітніми, які досягли певного віку, право на самостійне укладення певних видів угод; допускає можливість визнання особи безвісно відсутньою чи померлою (ФРН) або встановлення презумпції чи оголошення громадянина безвісно відсутнім (Франція).

Закони цих країн досить детально врегульовують статус юридичних осіб. У доктрині докладно розроблені питання сутності
(в т.ч. теорії) юридичної особи, її ознак, правоздатності та класифікація юридичних осіб. Основним є поділ юридичних осіб на спілки (корпорації) — об’єднання осіб і (або) капіталів, до них відносять певні види торгових товариств; та установи — організації, що створюються на основі майна, яке передається одними особами іншим для управління з умовою дотримання певних цілей в інтересах осіб, які не є власниками, членами чи управляючими (дестинаторів). Статус установи мають різноманітні благодійні, релігійні, інші громадські організації, деякі державні підприємства та ін.

Інститут речових прав охоплює норми про права на свої речі (у т.ч. право власності) та права на чужі речі. Основним є право власності, яке врегульоване найбільш докладно. Відповідно до нього проголошується абсолютність і недоторканність власності, виключність повноважень власника, які здійснюються ним на власний розсуд, незалежно, повною мірою; перелік повноважень власника (володіння, користування, розпорядження, одержання доходу тощо), які закріплюються в законі, не є вичерпним; право власності захищається законом. До прав на чужі речі можна віднести сервітути, емфітевзис, заставні права, довірче управління майном та ін.

Зобов’язання класифікуються за підставами виникнення на договірні, з односторонніх угод, з безпідставного збагачення,
з ведення чужих справ без доручення та деліктні (виникають із заподіяння шкоди) і квазіделіктні (Франція). Відповідальність, як у межах договірних відносин, так і поза ними, ґрунтується на принципі вини. У деліктній відповідальності допускаються винят­ки з цього правила, якщо це передбачено спеціальною нормою закону.

Норми спадкового права країн, що належать до романо-гер­манської цивільно-правової системи, також містяться у відповідних розділах цивільних кодексів. Розрізняють спадкування за законом відповідно до черговості (за розрядами (Франція), за парантелами (ФРН), а також за заповітом, який може складатися в різних формах (власноручний, письмовий, урочисто проголошений у присутності нотаріуса, таємний тощо). За загальним правилом спадкоємці успадковують і майнові права, і майнові обо­в’язки спадкодавця; у деяких випадках вони можуть бути звільнені від відповідальності за борги спадкодавця.

Норми сімейного права в країнах романо-германської цивільно-правової системи вміщено, як правило, у спеціальних розділах цивільних кодексів; однак майнові відносини подружжя можуть регулюватися нормами інших цивільно-правових інститутів (речового права). На сьогодні не існує єдиної для всіх країн концепції шлюбу, який розглядається доктриною або як договір, або як статус, або як партнерство. Укладення шлюбу здійснюється або тільки у світській формі (реєстрація в державних органах: ФРН, Франція, Швейцарія, Японія), або альтернативно — у світській чи релігійній формі (Італія, Іспанія). Умовами укладення шлюбу є: приналежність до різних статей, досягнення шлюбного віку (як правило, шлюбний вік жінок (у більшості — 16 років) нижчий, аніж чоловіків (у більшості — 18 років), допускається зниження шлюбного віку за наявності поважних причин); а також згода обох із подружжя на шлюб. Перешкодами до укладення шлюбу є порушення принципу моногамії (одношлюбності); наявність родинних відносин (Франція та ФРН — до третього ступеня по боковій лінії включно), а в деяких випадках і свояцтва (Франція), усиновлення або певні види захворюваннь (душевні хвороби); нетривалий час після розірвання попереднього шлюбу чи смерті чоловіка (ФРН — до 10 місяців, Франція — до 300 днів). Припинення шлюбу в усіх країнах або відбувається в разі смерті одного з подружжя, або здійснюється за ускладненою процедурою розір­вання шлюбу; як правило, закон містить вичерпний перелік випадків, коли розлучення можливе. Майнові відносини чоловіка й дружини можуть регулюватися на основі договору між подружжям (договірний режим) або згідно з законодавством (легальний режим). Відносини батьків і дітей ґрунтуються на принципах батьківської влади (авторитету), рівності прав та обов’язків батьків щодо дитини, обов’язків батьків представляти та захищати інтереси дитини й утримувати її до досягнення повноліття. Праву цих країн відомий інститут опіки та піклування.

В останні роки романо-германська цивільно-правова система переживає нову віху розвитку, яка безпосередньо пов’язана з роз­витком європейського права, формуванням єдиного європейського правового простору.