Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Греція

 

Середземномор’я — це чудовий клімат, родючі землі, достаток вологи, сонячних днів, багатий рослинний, тваринний, морський світ. Але це не земний рай із хлібними та кокосовими пальмами, прянощами. Тут треба працювати у поті чола. Але родючих долин було замало, тому греки рухалися в напрямку Сицилії, Італії, на північ Африки, до Малої Азії, Чорноморських земель. Тут колонії-міста активно ведуть торгівлю. Так з’являється метрополія, місто-мати. «Греки живуть навколо моря, як жаби довкола болота», — казав Платон. Тут вони жили, працювали, воювали, відпочивали, дискутували. Колонії розросталися, багатіли. Розквітало мореплавство. Але мореплавство потребує розвитку астрономії, географії, математики. Це важливий фактор, що зумовлює розвиток науки. Знання про навколишній світ для греків стає життєвою потребою. А довкілля є багатогранним, грецькі міста-поліси, мають значні відмінності як у місцезнаходженні, так і у виробничих прийомах, традиціях, моралі, законах, світогляді, зв’язках із містами-колоніями.

Осмислення цих відмінностей, їх філософської складової — головне завдання мислителів античної Греції.

Греція, її численні поліси-держави не могли бути зліплені за єдиним еталоном. Ці міста диференційовані за ступенем входження в аграрну технологічну революцію, оскільки володіють різними ґрунтово-кліматичними ресурсами, різняться за традиціями та звичаями (поклоніння різним божествам), мають соціально-економічні та політичні відмінності. Тому тут два центри тяжіння: Афіни і конкуруюча з ними Спарта.

«Коль не видал Афин, ты просто пень,

коль не умилился, увидав, — осел.

Коль бежишь довольный, ты скотина»[1]. Та частина держав-міст, де розпад родоплемінного устрою був не таким різким, — це своєрідні союзники Спарти. Пелопонеська війна була кривавою драмою боротьби двох політико-економічних утворень.

Афіни — взірець рабовласницької демократії. Її розквіт зумовлений переважним впливом праці вільних виробників. «А якщо говорити про багатство греків і варварів, то афіняни самі можуть мати його в себе. І справді, якщо будь-яке місто багате на корабельний ліс, куди воно збуватиме його, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем? Якщо якесь місто багате на залізо, мідь або льон, куди воно їх збуватиме, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем»[2]. Афіни — економічний і культурний центр Греції. «Держава мала матеріал, камінь, мідь, слонову кістку, золото, ебенове дерево, кипарис, були й ремісники, котрі могли їх обробляти, були будівники, скульптори, ковалі, каменотеси, ювеліри по золоту та слоновій кістці, живописці, емалювальники, різьбярі, люди, які займалися перевезенням і доставкою цих речей як по морю — купці, матроси й лоцмани, так і по суші — каретники, візники, погоничі мулів, а також канатні майстри, ткачі, сідельники, робітники, що прокладали дороги, та рудокопи, кожне ремесло, як полководець — власну армію, мало своїх різноробочих і підмайстрів в артілях, котрі слугували знаряддям і живою силою службового значення. Попит розподіляв і сипав свої доходи. На будь-який, можна сказати, вік і на будь-які здібності»[3].

Наведений вище уривок з праці Плутарха свідчить про наявність професійної зайнятості у сферах виробництва (ремесло, сільське господарство), транспорту, торгівлі та послуг. Поділ праці у житті афінян був об’єктивною реальністю.

Землеробство піднімається до рівня, коли вже культивуються озимі, ярові, використовуються добрива. Існує приватна власність на землю. Зростання чисельності населення змушує вести війни для захоплення рабів і колонізації земель для виробництва хліба (1/3 хліба за часів Демосфена ввозили грецькі колонії Малої Азії, Сицилії, Південної Італії, Чорномор’я.

Хліб Афіни мали купувати. Це потребувало розвитку морського судноплавства, а відтак інститутів страхування ризиків у формі високого товарного прибутку кредитних ресурсів.

Міста-поліси мали постійно діючу ринкову площу. Існують розвинена грошова система, тверді міри ваг і площ. Ринкові відносини сприяли диференціації ремісників, які володіли великими майстернями і використовували працю рабів, і сільських виробників зерна, оливкового масла, вина. «¼В Афінах, — сказав Салон, — хоча й затвердилося народовладдя, однак голосу і правителю підкоряються тільки одному — закону»[4]. Салон (594 р. до н. е.) — автор реформи, що анулювала борги селян перед земельною знаттю. Заборонено продаж афінян у рабство, встановлено свободу заповіту, вжито заходів, що сприяли розвитку ремесла та торгівлі. Скасування боргової кабали і відміна боргів завдали нищівного удару по лихварських операціях із землею та її концентрацією.

Свобода заповіту передбачала дроблення родових маєтків, що завдало удару по родовій знаті (до салонівських реформ земля після смерті глави сім’ї успадковувалася тільки родом померлого). Реформа Салона беззаперечно заохочувала підприємництво. Закони Салона забороняли вивезення зерна з Аттики і, навпаки, заохочували експорт оливкового масла. Усі ці заходи сприяли прогресивному розвитку сільського господарства.

Політична реформа знищила привілеї знатних родів (спадкове право обіймати високі посади). Усі афіняни були поділені за майновою ознакою на чотири розряди. До першого розряду належали ті, хто одержував зі своїх полів, садів та городів 500 медимнів (медимн = 52,5 л), до другого — 300, до третього — 200 (афіняни середнього достатку), до четвертого — решта громадян. А в Римі станове місце вже визначали гроші.

Реформа Салона має чітко виражену військову мету. Афіняни, яких було віднесено до першого розряду, мали обладнувати бойові кораблі, до другого — служити в кавалерії, до третього — в піхоті, до четвертого — гребцями на кораблях. Реформа віддзеркалює основу Афін: суспільство тримається на рабській праці, що забезпечується воєнними методами.

«Замість того, — пише Ф. Енгельс, — щоб по-старому, жорстоким способом експлуатувати власних громадян, почали експлуатувати переважно рабів та покупців — неафінян»[5].

Греція була батьківщиною філософів, котрі проголошували змінність світу. «Все рухається, ніщо не залишається на місці¼ двічі тобі не зайти в одну й ту саму воду», — говорить Геракліт. Незрілість відносин, зокрема й ринкових, породила філософію Платона. Платон — прибічник шляху розвитку, яким рухається Спарта. Він вважав, що у плинному, змінному світі не може бути знань. Зміни — зло, спокій — божественний. Уникнути соціальної диференціації, яку зумовлюють ринкові відносини та їхній найважливіший елемент — гроші, можна лише шляхом скасування приватної власності, у тому числі й на гроші, і кастового розподілу праці, що запозичується зі Сходу (індуїзм, буддизм).

Країна, що знаходиться на стратегічно важливому географічному місці з погляду обмінних (ринкових) умов, має розвиватися інтенсивніше, ніж інші країни. Тут має місце вплив контактів різних цивілізацій. Для Афін це індуська цивілізація з її багатим, різнобічним духовним життям, світоглядом. Зв’язок Схід—Захід йшов по Середземномор’ю: Греція, Карфаген. Карфаген — країна з розвиненою матеріальною цивілізацією, один із центрів торгівлі, культури. Боротьба с Карфагеном для Греції, а пізніше й для Риму, була боротьбою за панування на Середземному морі. Тут зливалися й перепліталися думки Сходу—Заходу. Світ Олександрії — сукупність усього того, що мало Середземномор’я, — це невичерпно багатий світ ідей: християнських, іудейських, елліністичних, єгипетських.

Афінська демократія пов’язана з ринковими відносинами. Особиста свобода формує нову людину, котрій притаманні пошук нових рішень, оптимізм, віра в себе, у власну незалежність, партнерство, взаємозалежність і т. ін. «Афіняни полюбляють будь-які нововведення, вміють швидко розібратися в обстановці, виконуючи те, що задумали; а ви (звернення до спартанців) думаєте лише про те, як зберегти існуюче, але не спроможні придумати щось нове і виконати необхідне. Вони рішучі на противагу вашому зволіканню, вони люблять їздити до чужих країн. Ви звикли сидіти вдома»[6].

Проте у Спарти більше союзників, щодо Афін, то тут економічні зв’язки того часу характеризуються пануванням натурального господарства. Розпад родоплемінного устрою ще не вершився. Панує колективне рабство. Більшість потреб сім’ї реалізуються за рахунок сімейного виробництва (одяг, взуття, житло, знаряддя праці виготовляються у сім’ї або общині).

Сучасник Платона Ксенофонт керувався раціональним у економіці — турбота про ойкос, про домашнє господарство. «Дім — не стіни, а люди». Він, як і Платон, прихильник спартанського шляху.

Ксенофонт піддав аналізу поділ праці: добро має велику користь, якщо воно створене професіоналом — індивідом, який зайняв свою нішу у поділі праці. «Якщо людина робить усе сама, вона робить погані речі». Різко негативне ставлення до поділу праці в Платона.

Окреме місце в історії економічних концепцій цієї епохи посідає Аристотель — учитель Олександра Македонського. Македонський захопив багато країн, у тому числі Персію, але не зміг змінити менталітет персів. Він є автором концепції про те, що природне — розумне, нерозумне — штучне: природно, що корова народжує теля, і неприродно, що гроші породжують гроші. А відтак лихварство має бути засуджене як справа безчесна. Мораль еллінів — доблесть, мораль християнства — святість. Оскільки доброчесність — явище, породжене родоплемінними відносинами, вона зберігається у ментальності греків. Це вияв розсудливості, могутності та мудрості.

Аристотель поклав початок дослідженню ринкових відносин. Як глибокий мислитель, він формує об’єктивність обмінних відносин. «Немає обміну без рівності». Спільномірними в обміні благ, на його думку, є гроші — категорія не наукового дослідження, а хрематистики. Аристотель є прибічником приватної власності, Платон — колективної.

Цікавою є в Аристотеля характеристика потреб. Потреби — знання, знання їх удосконалюють. Він робить такий висновок: «Еллін керується розумом, а варвар — почуттям». Тому він і повинен бути рабом, як робоча худоба. Тільки людина інтелектуальної праці — справжній грек. Джерело мудрості у древніх — природа.

У грецьких містах, особливо в тих, головним заняттям яких була війна, будь-яка праця і будь-яка професія, що мали за мету грошовий заробіток, вважалися негідними вільної людини.

Ремісники стали городянами у деяких демократіях тільки в часи розпаду останніх¼

¼Землеробство також вважалося справою рабською і займалися ним лише підкорені народи¼

¼Будь яка дрібна торгівля вважалася у греків ганебною. Вона змушувала громадянина надавати послуги рабу, постояльцю, іноземцю, і думка про це обурювала волелюбних еллінів. Платон у своїх законах вимагає покарання для громадянина, який займається торгівлею…

Таким чином, грецькі республіки перебували в дуже скрутному становищі. Вони не хотіли, щоб громадяни займалися торгівлею, землеробством, ремеслом і водночас не хотіли, щоб вони гаяли час у неробстві. Громадяни не мали жодних інших занять, окрім гімнастичних та військових»[7].

Монтеск’є робить ці висновки тільки на прикладі Спарти, її союзників, але цього не можна категорично стверджувати стосовно Афін. Демократія Афін формувалася під впливом, зокрема, і ринкових зв’язків. Ринкові відносини потребують і створюють, як правило, не колективне соціальне утворення, а підприємливого, цілеспрямованого, вільного від родоплемінної «пуповини» індивіда. Тому Народні збори Афін та подібних до них міст-полісів — об’єктивна необхідність. Тут немає однодумства, не існує єдиної концепції. Тут боротьба думок, шкіл, діалог. Тут народжуються школи: стоїків, софістів, гностиків, піфагорійців та ін. Тут народжуються демагоги (народні вожді).

Ринкові відносини розвиваються в умовах постійних воєнних сутичок. Потрібні раби, а головне їх джерело — захоплення варварських територій і їхнього населення.

Неминучою є поява античного люмпена — безпринципного, схильного до всіляких новин пролетаріату, який легко ведеться на заманливі й нездійсненні обіцянки політичних демагогів.

Картину такого становище Евріпід дає у «Просительнице»:

Три рода граждан есть: одни богаты,

Но бесполезны, алчностью полны;

Другие бедны, в средствах стеснены,

Но страшны и завистливы чрезмерно,

Грозят имущим злобными бичами,

Прельстясь речами главарей негодных.

Из трех же партий города спасает

Лишь средняя, порядок охраняя,

Который город установит сам.

…………………………………………...

Невзрачный, хоть на вид, но храбрый муж,

Ходивший редко в город и на площадь,

Один из тех, трудами рук живущих,

Которые одни спасают землю.

Як бачимо, ідея середнього класу як опори демократичної держави народилася в далекому античному минулому. Причому не у Спарті, а в Афінах. Також слід зробити висновок про те, що у певних історичних умовах демократія породжує аморальність, психологічну та ідеологічну розбещеність. Культ Діоніса і культ Аполлона — реальна суперечність психологічного життя Афін. Їх відмінності — це особливості грецького духу, на відміну від західного, народженого християнством. Символ Діоніса містить зображення козла як найбільш хтивої, брудної тварини. Це не вівця — втілення чистоти та доброчесності.

В Афінах соціальний статус індивіда визначають гроші. Вони є одним з інструментів багатства, але багаті егоїстичні сповнені жадоби, а бідні — заздрісні, злобливі, ліниві, легко потрапляють під вплив політичних демагогів. Морально-етичні норми міжособистісних стосунків втілює середній клас. Це опора держави, але представники цього класу не мають знань (за Аристотелем: середина — належність доброчесності). Знаннями володіють філософи. Тому їм належить взяти у свої руки управління державою. У платонівській ідеї держави є клас воїнів, які не мають майна. Він говорить: народна монета утворила багато нечестивого, а отримана від богів є чистою. У суспільстві громадян їм одним не гідно приймати, доторкатися до золота та срібла, обкладатися золотими й срібними речами, пити з них. Є ще й третій клас, який зобов’язаний годувати місто. Тільки так зможуть врятуватися самі та врятувати місто. Платон намагався реалізувати цю ідею в Сиракузах, та ледве не поплатився за неї власним життям. Платон керується тим, що ідея — відображення реальних речей. Він не матеріаліст і не ідеаліст. Він — об’єктивний ідеаліст. Вочевидь, це й відображає його позицію щодо місця і ролі ідеї в державному устрої, в боротьбі зі злом. Зло асоціювалося з недоброзичливістю, безсоромністю, заздрістю, радістю з чужого нещастя, крадіжкою, вбивством.(Аристофан). Ці моральні особливості з новою силою розвинуться у Римі.

Ринкові відносини формують характер людини як основу її дій і мислення. Геракліт стверджував: «Характер — це доля». «Характер притаманний як індивіду, так і соціальній системі. Соціальний характер як специфічний спосіб, за допомогою якого енергія спрямовується у визначене русло… або енергія більшості людей даного суспільства каналізується в одному напрямку, вони мають одну й ту саму мотивацію, понад те, вони сприйнятливі до одних і тих самих ідей та ідеалів»[8].

«Стриманість замість споживання, ощадливість, повага до авторитету були для пересічного представника середнього класу не тільки чеснотами, а й обов’язком. Структура характеру змушувала його з любов’ю робити те, що він повинен був робити заради цілей економічної системи. Сучасний соціальний характер зовсім інший, нинішня економіка стоїть не на обмеженні споживання, а на його подальшому розгортанні. Споживання не тільки перетворилося на жадану мету життя для більшості людей, а й стало вважатися доброчесністю. Сьогоднішній споживач, котрий купує на виплат, видався б своєму дідові безвідповідальним і аморальним марнотратцем, дід видався б своєму онукові страшним скупердяєм»[9].

Ідеї коріняться у соціально-економічній структурі суспільства. Так свобода перетворилася на ідею першорядної важливості для середнього класу у процесі його боротьби проти обмежень, накладених на нього феодалами. «Особиста ініціатива» стала ідеалом капіталізму і вільної конкуренції в ХІХ ст. Спільна праця і людські стосунки — ідеали капіталізму ХХ ст.

…Порядність «стала найпопулярнішою нормою в капіталістичному суспільстві, оскільки чесність — основний закон вільного ринку, на якому товари і праця обмінюються без насильства і шахрайства»[10].

Особливе місце у досягненні цілі відіграє дисципліна. Тут доречно згадати урок із занепаду Греції.

«Жодна нація ніколи не зберігалася протягом багатьох поколінь, якщо не підкорялась (дисципліні), обумовленій будь-яким видом постійної виробничої діяльності. Із соціальної та інтелектуальної точки зору вони були вільними, але не навчилися правильно користуватися своєю свободою, у них не було самовладання, постійної наполегливості, рішучості. Вони мали всю ту швидкість сприйняття і готовність до нових ідей, які є елементами комерційної підприємливості, але не мали притаманних їй наполегливості у досягненні мети і терплячої стійкості»[11].

Європейська цивілізація зароджується в античній Греції. Маленька країна — зосередження малих міст-полісів, що перебували у нескінченних воєнних зіткненнях, але таких, які об’єднали сили в боротьбі з Персидським царством чи навалою мідян. Вони дали світу всі форми політичного устрою: тиранію, народовладдя, демократію. Тут народилися всі напрями філософії наступних віків. Тут панувало мистецтво. Антична Греція вміла перемагати не тільки хоробрістю своїх воїнів, а й новими формами організації воєнних дій, високим рівнем патріотизму.

Греки — мореплавці, автори нових прийомів ремісного виробництва, будівельники, землероби, скотарі. У боротьбі з голодом вони сміливо вирушали до далеких земель, організовуючи там міста-колонії, активно торгуючи з навколишнім світом. Вони увійшли у ринкові відносини, характерною рисою яких є активний пошук технічних, технологічних, соціальних і політичних рішень. Так формується нова людина — людина європейської цивілізації. Важливу роль у становленні європейської цивілізації відіграла Римська імперія.



[1] Аристофан.                                                      — М.: Изд. Моск. ун-та, 1956. — С. 27.

[2] Там само. — С. 11.

[3] Плутарх. Жизнеописание Перикла по Аристофану. —                                — С. 12.

[4] Плутарх. Исида и Осирис. —                                                — С. 185.

[5] Энгельс Ф. Происхождение семьи и частной собственности. —                     — С. 120.

[6] Аристофан.                                                 — С. 27.

[7] Монтескьє.                                            — С. 195.

[8] Фромм.                                                         — С. 330.

[9] Там само. — С. 332.

[10] Там само. — С. 334—335.

[11] Маршалл А.                                                                                        — Т. 3. — С. 152.