Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 1. Конституційне право на інформацію в Україні

Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільни­ми почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціаль­но-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбу­дови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права — конституційного, цивільного, кримінального, адмі­ністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.

Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийнят­тям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини ще величезна. Але головне і най­важче у кожній справі — це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не ос­танню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету.

Про розвиток інформаційних відносин свідчать, зокрема, численні документи Ради Європи. А в одній з резолюцій Ге­неральної Асамблеї ООН свобода інформації проголошена ос­новним правом людини і критерієм усіх інших свобод.

Не менш показовими є проведені в Україні в кв-ітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можли­вості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, про­блеми реалізації свободи слова тощо.

Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції Ук­раїни наведено перелік основних прав і свобод людини та гро­мадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в ук­раїнській теорії конституційного права їх поділяють на осо­бисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберіга­ти, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відно­сять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що пе­редбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Во­но притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.

Логічно і природно відносити право людини на інфор­мацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на само­вираження людини.

Такі відомі автори, як В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика, до особистих прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду та віросповідання, свободу пересування тощо. Але до політичних прав і свобод громадян України вони відносять право на свободу друку та інформації, тобто у праві,закріпленому в ст.34 Конституції, вбачають два різних права (відповідно до частин першої та другої цієї статті). Раніше В.Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і сло­ва, вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію відносили до політичних прав, хоч і зазначали, що ці права і свободи є переважно культурними (духовними), а віднесення її до політичних прав і свобод є надмірною політизацією цієї свободи. Крім того, ці автори підкреслюва­ли, що право на інформацію закріплене в Конституції впер­ше, а його здійснення може бути обмежене законом в інтере­сах національної безпеки та у випадках, передбачених части­ною третьою ст. 34 Конституції. Таким чином, в теорії кон­ституційного права спостерігається певна еволюція щодо ро­зуміння і визнання права на інформацію.

Виникає питання: чи потрібно розглядати як окремі пра­ва право на свободу думки і слова, тобто право на вільне само­вираження та право на інформацію? Виходячи зі змісту статті 34 Конституції, статті 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції Протоколу №11 від 1 ли­стопада 1998р.), де говориться про право на свободу вира­ження своїх думок, що включає свободу отримувати і поши­рювати інформацію, та з сучасного розуміння поняття інфор­мації, можна зробити висновок, що право на інформацію є певною мірою складовою права на самовираження і, отже, особистим правом кожного.

Конституційні права на свободу думки і слова та інфор­мацію в будь-якій формі, закріплені, відповідно, у частинах першій та другій статті 34 Конституції, можна розглядати, насамперед, як особисті права кожної людини, але в певних аспектах — як політичні права громадян України (напри­клад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів тощо). Право на інформацію можна також відне­сти до культурних прав в контексті реалізації свободи літера­турної, художньої, наукової та технічної творчості (стаття 54 Конституції), реалізації права на освіту (стаття 53 Консти­туції) тощо. Очевидно, що реалізація соціальних та еко­номічних прав неможлива без вільного поширення інфор­мації. Ця думка підтверджується, зокрема, Декларацією

свободи висловлювань та інформації, що була прийнята Комітетом міністрів ради Європи у 1982 р. У ній наголошено, що свобода інформації необхідна для соціального, еко­номічного, культурного і політичного розвитку кожної лю­дини, вона є умовою гармонійного розвитку соціальних і культурних груп, націй і міжнародного співтовариства.

Багато спірних, часом не вирішуваних проблем пов'язано з питаннями реалізації та захисту права на інформацію. Особливо це стосується перлюстрації особистої кореспон­денції, несанкціонованого підслуховування приватних теле­фонних розмов, збереження і розповсюдження персональних даних (конфіденційної інформації) про особу.

Згідно з Конституцією, право на інформацію знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недотор­каність. Обмін же інформацією, здійснюваний за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у ви­гляді таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31). В умовах постійного розвит­ку засобів зв'язку ця форма поширюється на будь-які його ви­ди, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію надісла­ну факсом тощо. Конституційний обов'язок зберігати зазначе­ну таємницю мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що пра­цюють у сфері інформаційної комунікації.

Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді, коли правоохоронним органам стане відомо про те, що конкретні особи під час листування, теле­фонних розмов, телеграфних повідомлень можуть передава­ти інформацію про обставини вчинення злочину, який розслідується або про підготовку до скоєння злочину, вони мають право за рішенням суду вдатися до підслуховування телефонних розмов, а також огляду листів, бандеролей, по­силок тощо.

Але ці винятки можуть мати місце лише тоді, коли орга­ни судового слідства доведуть суду, що іншими засобами

одержати зазначену інформацію неможливо. Крім того, пе­релічені дії здійснюються в межах процедури, закріпленої у Кримінально-процесуальному кодексі України (статті 141,185,187 та ін.)- Порушення таємниці листування, телефоних розмов та іншої кореспонденції з профілактичною метою або з метою проведення оперативно-розшукових дій є неприпустимим.

У Конституції України (стаття 32) також зазначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національ­ної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим, кожний громадянин має право ознайомлюватися в ор­ганах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є дер­жавною або іншою захищеною законом таємницею. Кожно­му гарантується судовий захист права спростовувати недо­стовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням та­кої недостовірної інформації.

В цілому основні права, в тому числі право на інфор­мацію, які гарантує Конституція України, мають розпливча­тий та синтетичний характер, що зумовлює необхідність їх тлумачення. В будь-якому разі, рівень захисту прав обов'яз­ково залежить від тлумачення основних норм, які консти­туційні суди використовують в ході своєї діяльності. Так Конституційний суд Австрії віддав перевагу буквальному тлумаченню Конституції, щоб запобігти впливу політичних та суб'єктивних факторів (незважаючи на його все більш уважне ставлення до змісту гарантій та меж дій законодавця під впливом Конвенції про права та свободи людини, що має в Австрії ранг, рівний Конституції). Цікаво, що австрійсько­му конституційному праву не знайоме поняття основних прав як технічного терміна.

У Конституції Франції не існує визначення основних прав, що не заважає Конституційній раді здійснювати кон­ституційний контроль, спрямований на захист основних прав громадян. Італійська конституція закріплює, скоріше, недоторкані права та розглядає як фундаментальне право ли­ше на медичне обслуговування (стаття 32). Однак Консти­туційний суд не зазначив, що є якась різниця у статусі між конституційними правами, у тому числі соціальними. А у конституціях Німеччини та Іспанії основні конституційні права фігурують.

Щодо України, то являється логічним застосовувати мо­дель розуміння конституційних прав, яка широко викорис­товується у діяльності Європейського суду з прав людини. Мається на увазі, що зміст конституційних прав і свобод має визначатися не законодавством, а судом під час розгляду конкретної справи. При цьому він має співвідносити консти­туційні права з суспільними інтересами і між собою. Немож­ливо не погодитися з думкою С.Шевчука, що Україні було б доцільно орієнтуватися на конституційну демократію, яка характеризується тим, що державна влада справді обмежена конституційними правами і свободами, а Конституційний суд є головною інстанцією, яка не тільки захищає консти­туційні права і свободи на підставі Конституції, а й шляхом судової правотворчості визначає зміст цих прав, а також їх співвідношення та обмеження.

Та у якому б напрямку не розвивалися, з одного боку, кон­ституційна юрисдикція в Україні, а з другого — національні інформаційні правовідносини, останні мають корелюватися з загальними світовими тенденціями та, врешті-решт, збігати­ся на якомусь етапі розвитку з міжнародними правовими нор­мами та стандартами у цій галузі.

Потрібно мати на увазі, що право на інформацію у сучас­ному контексті та розумінні інформації виникло з появою та бурхливим розвитком у другій половині XX століття нових наукових дисциплін — кібернетики та інформатики, а його актуальність і сучасність обумовлені розвитком інфор­маційного суспільства. 3і

Існують різні погляди на майбутнє інформаційне суспільство. Дуже цікавими представляються думки, вис­ловлені у першій доповіді Римського клубу (1990 р.) «Перша глобальна революція». Цей клуб є вільною асоціацією 100 представників 50 країн п'яти континентів, які дотриму­ються різних ідеологій, мають різні професії, намагаються впливати на політиків та громадськість, ознайомлюючи їх з глобальними проблемами та аналізуючи ці проблеми. Мета клубу — створення чіткого образу світу, в якому ми хотіли б жити, оцінка матеріальних, людських, моральних ресурсів, які ми маємо, щоб цей образ був реальним і надійним, а потім мобілізація людської енергії та політичної волі на побудову нового глобального співтовариства. У зазначеній доповіді підкреслено, що на тлі загального нездорового стану сучасно­го суспільства головною проблемою є втрата цінностей, які раніше забезпечували згуртованість суспільства і його членів. У зв'язку з цим, Римський клуб розглядає два пов'язаних між собою питання — «інформаційне суспіль­ство» та «межі демократії».

Головною проблемою майбутнього інформаційного суспільства члени Римського клубу визнають зайнятість лю­дини у широкому значенні цього слова. Щодо демократії, то це не є панацея від усіх бід. По-перше, існує суперечність між необхідністю прийняття термінових рішень і демократичною процедурою, головна цінність якої — консенсус, а недолік — повільність. По-друге, до цього часу управління здійснюється по вертикалі, кожна проблема вирішується окремо. Аяе вони настільки пов'язані, що жодне питання неможливо розгляда­ти, тим більше вирішувати, без цілісної проблематики. Нині потрібні лідери нового типу, здатні бачити проблему з усіх боків. Прийняття рішень не повинно залишатися монополією урядів, що працюють у вакуумі. Потрібно залучити до цього представників бізнесу і промисловості, дослідницькі інститу­ти та недержавні установи, вчених, використовуючи увесь набутий ними досвід і знання. Називаючи своїми новими во­рогами екологічні проблеми, загрозу глобального по­тепління, нестачу води, голод тощо, суспільство знову сприй­має наслідки за причини. Бо всі ці труднощі породила люди­на і подолати вона їх зможе, лише змінивши свою поведінку.