2. 1. Розквіт і занепад Єгипетської держави

Одним із осередків давньої цивілізації була Єгипетська держава, тери­торія якої простягалася з півдня на північ від першого порогу р. Ніл до Середземного моря, тобто майже на 1200 км. На заході та сході її кордони обмежували пустелі та гори. З точки зору природнокліматичних умов це був велетенський оазис серед мертвих пустель Північно-Східної Африки.

Державність в Єгипті виникла у другій половині IV тис. до н. е. Історію Єгипетської держави прийнято поділяти на Раннє Царство (3100— 2160 до н. е.), Стародавнє Царство (бл. 2700—2160), Середнє Царство (2134—1786), Нове Царство (1575—1087) і Пізнє Царство (XI—IV ст.).

За Раннього Царства державність існувала у формі так званих номів — адміністративно-територіальних одиниць, що були автономними господар­ськими та адміністративними організмами. Поступово відбувався процес централізації управління, який досяг апогею в епоху Давнього царства. Цьому сприяла староєгипетська релігія, яка проголошувала царя божеством. Ім'я єгипетського царя було сповнене магічної сили і тому його навіть не вимовляли. Називали царя пер-о1, тобто "великим домом". Культ царя-фараона в Єгипті був надзвичайно розвинутим, про що свідчать велетен­ські гробниці-піраміди, в яких ховали фараонів і які мали показати їхню велич і владу.

 

1 Єгипетське слово "пер-о" давні греки вимовляли як фараон. Саме цей термін увійшов у літературу.

 

Фараон управляв державою, спираючись на адміністративний апарат, що здійснював фіскальні, судові та поліцейські функції, контролював еко­номічне життя країни. Повновладними володарями на місцях були номар­хи, які керували численними чиновниками. Крім розвитку власної економіки фараони Стародавнього Царства особливої уваги надавали грабіжницьким воєнним походам на сусідні території.

Проте сильна централізована влада лише певний час влаштовувала місцеву адміністрацію, яка збагачувалася і почала поводитися так, ніби фа­раона взагалі не існувало. Номархи перетворилися на суверенних царків, а фараон — на звичайного номарха.

Близько 2050 р. до н. е. Ментухотеп І проголосив себе царем об'єд­наного Єгипту, а надалі фараон Аменемхет І остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет. Проте політична централізація Єгипту доби Середнього царства не досягла попереднього рівня, згодом Єгипетська держава стала знову занепадати. Вона не могла протистояти проникненню в Дельту кочівників-гіксосів, але розпалася не на окремі номи, а на дві незалежні дер­жави зі столицями у Фівах та Ксоїсі.

Остаточно від гіксосів країну звільнив Яхмос І, який започаткував XVIII династію. З неї розпочинається новий етап староєгипетської істо­рії — Нове царство. Воєнні походи Яхмоса І і наступних фараонів значно розширили межі Єгипту. Особливого успіху в територіальних завою­ваннях добився Тутмос ПІ, якого називають "Наполеоном Стародав­нього Єгипту". Він майже втричі збільшив територію країни, підпо­рядкувавши нубійські, лівійські та східносередземноморські території. Йому надсилали подарунки сусідні царі, з ним рахувалися тодішні передньоазіатські держави. Його зусиллями Єгипет перетворився в могутню світову державу.

Наступні фараони повинні були лише підтримувати міжнародний авто­ритет своєї держави, насамперед дипломатичними засобами. До того ж вони налагодили досконалу систему управління завойованими територія­ми, на яких довірені люди фараона здійснювали суворий контроль над місце­вими намісниками.

Одним із реформаторів релігійно-політичного життя Єгипту став Аменхотеп IV, який був одружений з Нефертіті, широко відомою за скульп­турним зображенням. Він скасував дуже популярний в Єгипті культ Озіріса, єдиним божеством проголосив сонячний диск Атон, а себе — Атоновим сином і первосвящеником. Тільки він мав право молитися Атону, а всі інші — йому. Його реформа не мала жаданих наслідків у зміцненні політичного режиму фараона і піднесенні міжнародного авторитету Єгип­ту, а бездіяльність на міжнародній арені мала катастрофічні наслідки, бо послабленням Єгипту скористалися сусіди.

Невдовзі у Східному Середземномор'ї господарювали вже хети. Єги­петська імперія знову занепала. І хоча за Рамзеса II міжнародний авторитет Єгипетської держави значно зріс, розширились її торговельно-економічні та культурні зв'язки з іншими країнами, повернути колишні могутність і авторитет було важко.

Поступово реальна влада перейшла до жерців, у державі процвітали корупція та злочинність, грабували навіть гробниці. Центр політичного життя країни перемістився в Дельту. Близько 1085 р. до н. е. розпочався остан­ній період історії Єгипту. Сепаратизм номів, вторгнення сусідів (ассирійців, персів, кущитів, вавилонян) призвели до нового занепаду Єгипетської дер­жави. Після завоювання у 332 р. до н. е. Єгипту Александром Македон­ським Єгипет став частиною елліністичного світу.

Стародавня Єгипетська держава пройшла складний шлях розвитку. Економіка найвищого розквіту досягла в епоху Нового Царства. Основою економічного життя стародавніх єгиптян було сільськогосподарське ви­робництво. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, льон, часник, огірки тощо. Добре розвинута басейнова система іригації забезпечувала високу ефек­тивність землеробства. Нільський мул, який піднімався разом з водою під час повені через канали на поля, не тільки удобрював землю, а й тривалий час зберігав вологу. Іригаційне землеробство не тільки забезпечувало рівень економічного розвитку, а й великою мірою визначало соціальний устрій та політичну систему. Адже кожен басейн був частиною єдиної іригаційної системи, що потребувало централізованого керівництва, об'єднувало єгип­тян у монолітний трудовий колектив.

Високого рівня розвитку в Єгипті набуло ремесло, зокрема каменярство, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо. Цьому сприяла наявність багатих покладів корисних копалин. У період Середнього Царства єгиптяни почали освоювати бронзу, виготовляти скло, обробляти золото. Проте економіка країни залишалася натуральною, на ринок вивози­лися лише надлишки продукції.

Наприкінці Нового Царства почав формуватися загальноєгипетський ринок. Становище змінилося, коли почали складатися товарно-грошові відносини. Це сталося у зв'язку з тим, що Єгипет був змушений купувати мідь, олово, залізо, деревину, що раніше завозилися із завойованих тери­торій. Активізувався і внутрішній ринок, до якого найбільший інтерес ви­являли землевласники, храми, що також мали чимало земель, малоазійські та грецькі купці.

Соціальна структура єгипетського суспільства була надзвичайно своє­рідною. В епоху Стародавнього царства соціальну еліту становили фараон, царедворці, номархи, жрецька верхівка.

У часи Середнього царства посилилася воєнна політика фараонів, по­глибилося майнове та соціальне розшарування суспільства. Адже воєнна здобич діставалася переважно знаті. Фараони пригонили до Єгипту багато військовополонених, які в соціальній структурі займали місце між трудо­вим і нерабським залежним населенням.

В епоху Нового Царства дуже строкатим був ремісничий люд, який об'єднувався в окремі групи, працював під наглядом майстрів, колективно відповідав за виконану роботу.

Окремим прошарком були воїни-професіонали, основна маса яких одер­жувала зброю з царського арсеналу, найзаможніші воїни були спроможні купувати собі бойові колісниці. У війську, де існувала жорстка палична дисципліна, перебувала значна частина іноземних найманців.