2. 3. Законодавче регулювання інформаційної сфери в Україні

В Україні інформаційне поле формується під могутнім впливом закордонних чинників. Поряд з безумовністю вимог відкритості інформаційного простору України для інфор­маційних потоків з-за кордону зрозуміло, що втрата важелів впливу на процеси у ньому може призвести до значних нега­тивних наслідків для майбутнього країни. Саме тому надзви­чайної актуальності набувають проблеми регулювання інформаційної сфери, створення відповідних умов для випе­реджаючого розвитку вітчизняного інформаційного вироб­ництва. Провідним інструментом реалізації національних інтересів у такій чутливій галузі суспільних відносин, як інформаційна сфера, повинно стати право. Остання теза усвідомлена ще на початку 1990-х років.

Показово, що одним з перших законів незалежної держа­ви став Закон «Про інформацію».

Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця по­будувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов.

Положення Конституції України розвиваються та кон­кретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них базові Зако­ни України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про дер­жавну таємницю», «Про зв'язок», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист жур­налістів», «Про рекламу», «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про елек­тронний підпис», «Про електронний документообіг» та інші.

Експертиза українського інформаційного законодавства, котра неодноразово здійснювалася протягом останніх років, зокрема представниками ОБСЄ, свідчить про те, що законо­давча та нормативно-правова база функціонування інфор­маційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам. Проте, якщо формальний бік справи не викликає, значного занепокоєння, то існує нагальна проблема недотри­мання встановлених норм усіма суб'єктами інформаційних відносин, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розгля­дати ситуацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Європейського Союзу.

Історично в Україні склався принципово відмінний від західноєвропейського погляд на писаний договір — одну з ос­нов сучасного права. Більшість відносин у суспільстві регу­лювалася звичаями, неформальними домовленостями. Події 20 сторіччя, зокрема й 90-х років, також не сприяли форму­ванню європейської правової культури.

Недостатньо ретельне та чітке дотримання законодавства складає найважливішу проблему правової політики держа­ви, зокрема це стосується й інформаційної сфери. Показовим є намагання певних сил створити новітні зони недоторка­ності, сформувати потужні системи пільг та переваг, що діють поза законодавством. Забезпечення єдності та невідво­ротності дії Закону є провідним завданням держави.

Важливою проблемою залишається певна несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері. Знач­на кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення певних тактичних завдань, задоволення клано­вих інтересів, часто без урахування стратегічних орієнтирів та реальних українських умов. Показовим з цієї точки зору є спроби перегляду законодавства щодо дозволу рекламування алкоголю та тютюну.

Взагалі, нормативно-правове забезпечення інформаційної сфери потребує суттєвого удосконалення. Одним з напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства Ук­раїни може стати розроблення та ухвалення Інформаційного кодексу України, що дозволить розв'язати проблему подолан­ня протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах, забезпечити єдність та нефрагментованість нормативно-пра­вового поля. Необхідно лише зауважити, що підготовка Кодексу має здійснюватися не в пожежному порядку, а спи­ратися на ґрунтовну наукову проробку відповідних проблем. Це той самий випадок, коли варто дещо затягнути, але підго­тувати якісний документ.

Значна кількість питань функціонування інформаційної сфери донині неврегульована на законодавчому рівні. Це сто­сується як проблем інфраструктури, так і діяльності ЗМІ, інформаційно-аналітичних установ тощо. Як приклад про­аналізуємо законодавче забезпечення такої важливої складо­вої інформаційної політики держави, як інформаційної прозо­рості та відкритості функціонування органів державної влади і управління. В Україні сформовано певну законодавчу базу забезпечення відкритості функціонування органів державної влади. Насамперед йдеться про Конституцію України (ст. З,

32, 57 тощо), Закони «Про інформацію», «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну службу» тощо.

Основним недоліком чинного законодавства є його пасив­ний характер — декларовано лише необхідність забезпечен­ня відкритості органів державної влади у відповідь на звер­нення громадян чи засобів масової інформації. Громадянин для отримання певної інформації має підготувати та подати до відповідної установи запит і протягом місяця очікувати відповідь. Як бачимо з цього, державні органи фактично відсутні в інформаційному просторі. Непоодинокими є ви­падки, коли про державну політику повідомляє не сама дер­жава, а сторонні особи, нерідко її опоненти. Тоді, як законо­давство демократичних країн передбачає активну інфор­маційну діяльність, обов'язкову звітність влади перед насе­ленням незалежно від наявності звернень або запитів щодо надання тієї чи іншої інформації, обов'язкове, може навіть дещо надмірно активне, інформування громадян про поточну діяльність органів державної влади.

Разом з тим, важливим є не лише обсяг наданої інфор­мації, а й її якість. А забезпечити її можна лише вжиттям комплексу заходів, зокрема, а, можливо, й насамперед не правового характеру.

Значним недоліком чинного українського законодавства, зокрема в інформаційній сфері, є його неконкретність, певна розмитість формулювань. Фактично відсутні визначення конкретних механізмів оприлюднення інформації, конкрет­них документів, що мають публікуватися. Не встановлюють­ся терміни цієї діяльності, майже відсутні норми прямої дії щодо фінансового та кадрового забезпечення.

Левова частка інформаційних відносин регулюється підзаконними, а подекуди й відомчими нормативними акта­ми. Характерним прикладом останнього є відсутність зако­нодавчого визначення режимів обмеження доступу до інфор­мації, окрім державної таємниці. Незважаючи на те, що в законодавстві існують поняття комерційної, лікарської, банківської службової таємниці, інформації «не для друку» тощо, їхнє чітке визначення відсутнє. Режим доступу до інформації, що належить державі, встановлюється постано­вами Кабінету Міністрів України.

Значну проблему становить фактична відсутність право­вого регулювання функціонування в Україні міжнародних інформаційних систем, найяскравішим прикладом яких є Інтернет. Зокрема, відсутність відповідних нормативно-пра­вових актів створює певні проблеми для Інтернет-ЗМІ та сприяє їхньому використанню у деструктивних цілях. Роз­виток інформаційної інфраструктури вимагає відповідної законодавчої підтримки. Досить суперечлива ситуація скла­лася у нормативно-правовому забезпеченні діяльності ЗМІ. Поряд з тим, що за роки незалежності створено розгалужену нормативну базу, відсутні нормативно-правові акти, які б сприяли становленню економічно незалежних ЗМІ. Значні проблеми зберігаються і в правовому регулюванні питань інформаційної безпеки. Майже відсутнє законодавче забез­печення формування національних інформаційних ресурсів та міжнародних інформаційних обмінів, не врегульовано на законодавчому рівні статус конфіденційної інформації, а та­кож передбачених законодавством України видів таємниці, насамперед банківської, комерційної, лікарської тощо.

Розв'язання зазначених вище складних проблем можли­ве лише за умови копіткої та узгодженої роботи законодавчої та виконавчої гілок влади і стане запорукою забезпечення свободи слова в Україні, а через це — реалізації стратегічно­го курсу на побудову соціальної, правової, демократичної держави.