2. 3. Стародавній Вавилон

На початку XIX ст. до н. е. у Месопотамію — долину між Тигром і Євфратом — увійшли племена амореїв і заснували тут свою державу зі столицею у Вавилоні. Розташований на перехресті прадавніх караванних шляхів, він швидко збагачувався. Особливо Вавилон піднісся у XVIII ст. до н. е. за царя Хаммурапі (1792—1750 до н. е.).

Хаммурапі скористався занепадом ряду міст-держав (Іссен, Ларса) і добровільно погодився бути васалом аморейської держави. За її підтримки Хаммурапі завоював сусідні міста-держави. Для місцевих селян він спо­рудив канал, що дало змогу значно розширити площу оброблюваних зе­мель і дозволило посилити авторитет царя. Він зміцнив північні кордони країни, а коли помер могутній ассирійський цар Шамші-Адад І, прогнав із сусідньої держави Марі ассирійський гарнізон і посадив там свого на­місника.

Поступово Хаммурапі завоював сусідні князівства і контролював ве­личезну територію з важливими торговельними шляхами.

Так виникла перша централізована держава в історії Месопотамії.

Наступникам Хаммурапі довелося вести запеклу боротьбу з племена­ми каситів, шумерами, які прагнули відродити свою державність, а також з хетами. Вавилон завоювали касити, що заснували II Вавилонську динас­тію. Каситські племена вели напівкочовий спосіб життя і значно поступа­лися вавилонцям за рівнем розвитку. Верхівка цих племен з часом злила­ся з вавилонською знаттю.

У середині II тис. до н. е. частішими стали воєнні конфлікти Вавилону з Ассирією. Вавилон користувався допомогою хетів, але у XII ст. до н. е. їхня держава загинула. Одночасно зі Сходу спустошливий набіг здійснили еламці. Каситська династія занепала.

Засновником нової династії в XII ст. до н. е. став Навуходоносор, який подолав і вигнав каситів, завдав воєнної поразки Ассирії, проте відро­дити колишню могутність Вавилону не зміг. Занепад Вавилону тривав до VII ст. до н. е., доки на його руїнах не виникло нове царство.

У господарстві Стародавнього Вавилону існувала й ефективно викори­стовувалася іригаційна система, що була "економічним нервом" країни, про яку піклувалися не лише спеціальні чиновники, а й кожний громадянин. Високий рівень землеробства сприяв успішному піднесенню тваринництва.

Значного розвитку набуло ремісниче виробництво: будівельна справа і гончарство, виробництво цегли, ковальство, суднобудування. Вавилон вів активну зовнішню торгівлю, купуючи метали, деревину, натомість продаю­чи вовну, фініки та зерно. Значного розвитку набуло лихварство, причому найбільшими кредиторами були храми. Позика надавалася під заклад май­на чи майбутнього врожаю, бо кредитори були позбавлені можливості обер­тати боржників у рабство.

Про суспільні відносини в країні свідчать так звані "Закони Хамму­рапі", що є упорядкованою збіркою звичаєвого права. "Закони" захищали приватну власність, юридичне оформлювали використання найманої праці. Ці закони були згруповані у відповідні блоки: охорона державної та при­ватної власності, одержаного від царя майна, операції з нерухомим майном, торговельні відносини, норми сімейного і цивільного права.

Читаючи "Закони", ми дізнаємося, що важливу роль у громадському житті відігравала община, у певній залежності від якої перебували навіть землевласники. Значного розвитку у державі набувала оренда землі, маєтків, худоби, що також було відображено у "Законах".

"Закони Хаммурапі" поділяли вавилонське суспільство на мужів, по­кірних та рабів, хоча соціальна структура суспільства була складнішою. Лише мужі вважалися повноправними членами сільської чи міської общи­ни, власниками певної частки общинної землі. Покірні — пауперизовані селяни та представники інших соціальних груп, які за наявності грошей могли купувати землю.

Багато уваги у "Законах" приділялося відносинам між рабом та його власником. Використання рабської праці вважалося особистою справою рабовласників, які могли також звільняти рабів.

Держава дбала про військо, тому надавала ряд привілеїв воїнам. У "Законах" є статті, що забороняють забирати у воїнів майно за борги, продавати їх у рабство. Майно воїна міг успадкувати старший син або частину — вдова. Держава викуповувала своїх воїнів з полону, проте коли воїн не з'являвся своєчасно до війська чи посилав замість себе найманця-непрофесіонала, його суворо карали.

Вавилон був сильною монархією1 з розвиненим державним сектором економіки. Цар контролював всі сторони життя суспільства, у цьому йому допомагало чиновництво. За часів панування каситів царська адміністра­ція наділяла землею оточення царя. Тимчасові пожалування з часом ста­вали спадковою власністю. Поряд з общинним землеволодінням виникло приватне, централізоване державне господарство поступово руйнувалося, що не сприяло політичній монолітності.

Державний механізм Вавилону не був ідеальним. Держава, в якій існували раби і рабовласники, багаті та бідні, вельможі і простолюди­ни, знала і соціальні негаразди. Давно загинула могутня стародавня держава — Вавилон, але надбання народів Стародавньої Месопотамії стали вагомим внеском у скарбницю світової цивілізації.