2. 8. Релігія і культура Стародавнього Китаю

У Китаї у XII—VIII ст. до н. е. було винайдене примітивне ідеографіч­не письмо, що вдосконалювалося і згодом перетворилося на завершену за формою ієрогліфічну каліграфію, а також в основному було складено місяч­ний календар.

Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н. е. в єдину могутню імпе­рію спочатку династії Цінь, а у подальшому — династії Хань.

Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай зба­гатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас та спідо­метр, сейсмограф, порцеляна, книгодрукування та порох. Саме у Китаї впер­ше у світі винайшли морехідні пристрої — румпель і багатоярусні вітрила, у галузі писемності та книгодрукування — папір і рухомий шрифт, у військовій техніці — гармати й стремена. У VII — X ст. було винайдено механічний годинник, а у шовкоткацтві — приводний пас та ланцюгову передачу.

У математиці видатними китайськими досягненнями було використан­ня десяткових дробів та пустої позиції для позначення нуля, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число "п"), відкриття методу розв'язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий "трикутник Паскаля" у Китаї вважався старовинним способом розв'язання рівнянь.

Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення Сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталогів зірок. Пристрій, відомий сьогодні як підвіс

Кардане (у Європі винайдено у XVI ст.), насправді повинен називатися підвісом Дін Хуаня (II ст.).

При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували метод перетворення колового руху на поступальний, який пізніше використовували в Європі для роботи парових машин. У Китаї зародилася давня традиція біологічного захисту рослин — до IV ст. відно­сяться описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Високого рівня у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання ка­лендарних розрахунків та астрологічних передбачень, математика, фізика і гідротехніка. Важливою справою залишалося фортечне будівництво для охорони зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників. Китайські будівельники зажили слави грандіозними спорудами — Вели­ким китайським муром та Великим каналом, що з'єднав Пекін з Хан­чжоу. Зокрема спорудження каналу, що розпочалося ще у VI ст. до н. е., тривало впродовж двох тисяч років і було завершене лише у XIII ст. н. е. Ця складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м з численними пристроями для перекачування та очищення води стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

У Стародавньому Китаї вперше була написана "Фармакологія", прово­дилися хірургічні операції з застосуванням наркотичних засобів, використо­вувалися методи лікування голковколюванням, припеченням та масажем. Давній метод лікування з допомогою "кореня безсмертя" — женьшеню — надзвичайно популярний у світі донині.

Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про "життєву енергію" ("енергію Всесвіту"), що, нібито, циркулюючи в організмі, є основою всієї його діяльності. На основі цього вчення було створено складну філософсько-оздоровчу систему "ушу", що дала початок однойменній лі­кувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони "кун-фу".

Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим як "китайські церемонії": суворо фіксова­ними стереотипами етико-ритуальних норм поведінки та мислення, що склалися з дотриманням правил та приписів старовини. Специфіка духов­ного життя стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення в їхній свідомості етико-ритуальних цінностей зрештою і привело до за­міни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця деміфологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайської культури. Місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків.

Проте ті боги, культ вшанування яких зберігся, стали абстрактними божествами-символами без людських рис: Небо, Піднебіння, Дао. Небо — це вища безособово-натуралістична загальність, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао, всемогутній творець світу, — всеохоплюючий і все-загальний, безформний та безіменний Закон і Абсолют життя, недоступний органам чуття людини, небачений і нечуваний. Пізнати Дао як вищу істи-

ну, зрозуміти його своїм розумом, з єднавшись з ним, — ось ключові світо­глядні принципи та кінцева життєва мета стародавнього китайця. Найпов­ніше ця концепція пояснення світу втілена у філософсько-релігійній систе­мі даосизму (віровчення напівлегендарного мудреця Лао-цзи, який жив приблизно в VI—V ст. до н. е.).

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає кон­фуціанство — етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція. Його ідеалом є високоморальна людина, яка дотримується традицій мудрих та добропорядних предків, піклується про громадські інтереси. Вчення також обстоювало поділ суспільства на "вищих" і "нижчих", вимагало від кожної людини неухильного виконання покладених на неї обов'язків.

Конфуціанство стало державною ідеологією Китайської імперії. Воно залишило глибокий слід в усіх сферах життя суспільства, спра­вивши особливо помітний вплив на розвиток сімейних стосунків, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси мали стояти понад інтересами окремої люди­ни, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сім'ї, а надто волі батьків. Підкорення старшим було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї.

Під впливом характерних для стародавнього китайського суспільства релігійних, етико-філософських та соціально-політичних поглядів розвива­лася і класична література. Ще у першій поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій "Книзі пісень", на основі народних пісень, старовинних гімнів оспівуються подвиги обожнених предків.

"Книга історичних переказів", до якої входять промови та наста­нови, що, за переказом, належали стародавнім царям та їхнім радникам, під впливом конфуціанства перетворилася на збірку повчань та порад з моралізуюче-виховною тенденцією. Навіть для "Історичних записок" одного з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II—І ст. до н. е., ці мотиви є визначальними у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги "Весна і осінь", де найбільш яскраво відбилася його кон­цепція норм та правил суспільного устрою.

У II—III ст. у Китай проник буддизм, що вплинув на традиційну ки­тайську культуру. Це, зокрема, виявилося в літературі, образотворчому мистецтві та особливо в архітектурі (скельні комплекси на зразок храмів Еллори, витончені пагоди в індійському дусі, печерні храми Дуньхуана, що нагадували печерні храми Аджанти).

Буддизм, проіснувавши в Китаї майже два тисячоліття, помітно змінив­ся під час пристосування до специфічної китайської цивілізації. Зокрема, на основі синтезу його ідей про полегшення страждань у цьому житті та спасіння, вічне блаженство у потойбічному житті з конфуціанським праг­матизмом у Китаї в VI ст. виникла одна з найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки — чань-буддизм, яка, поширившись зго-

дом також в Японії, набула завершеного вигляду дзен-буддизму, що й досі користується неабиякою популярністю у багатьох країнах. Найсуттє­віше трансформація буддизму виявилась у своєрідному китайському мис­тецтві, що грунтувалося на оригінальних традиціях. Китайці так і не перей­няли індійського зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Так само китайські пагоди дуже відрізняються від індійських.

Основну своєрідність китайського мистецтва становлять каліграфія, поезія та живопис, що створюють нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливо­стями дає змогу, з погляду китайської естетики, за допомогою одного інстру­мента — пензля — об'єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найбільш повної і точної передачі їх художніми засобами оточую­чої життєвої гармонії — "мистецтва життя".