2. НАРОДЖЕННЯ САМОСТІЙНОЇ ДЕРЖАВИ

НАРОДЖЕННЯ САМОСТІЙНОЇ ДЕРЖАВИ

Каталізатором переростання зініційованої М. Горбачовим бюро­кратичної "перебудови" в народну революцію стала гласність. Фак­тично гласність означала не більше, ніж часткове скасування заборо­ни на отримання населенням певної інформації, яка суперечила про­пагандистським штампам. Проте ця інформація виявилася настільки шокуючою для непідготовленої до її сприйняття свідомості, що у більшості людей розпочався процес відчуження від звичних їм з ди­тинства цінностей. Назва публіцистичного фільму режисера С Говорухіна "Так жити не можна!" стала крилатою фразою.

У країні формувалася передгрозова атмосфера, всі чекали змін. Політики, які демонстрували фальшивий оптимізм, втрачали народ­ну підтримку. Уперше за багато десятиліть громадська думка для партійного вождя стала більш вагомим чинником, ніж судження ко­лег з компартійно-радянських верхів. Генеральний секретар ЦК КПРС зрозумів, що треба бути публічним політиком, а тому змуше­ний був все далі просуватися по шляху десталінізації. Серед україн­ських компартійних діячів таке прозріння прийшло до Л. Кравчука.

Завдяки гласності український народ і весь світ дізналися про ко­лосальні масштаби Чорнобильської катастрофи. Ніхто не міг відповіс­ти на питання, як можна було зважитися побудувати велетенську АЕС у кількох десятках кілометрах від міста з двохмільйонним населенням. Українська громадськість гостро відчула небезпеку від того, що по­літичні, економічні та екологічні рішення, що зачіпають її інтереси, ух­валюються за межами України.

Завдяки засобам масової інформації населення Радянського Со­юзу ставало безпосереднім учасником політичних подій, гостро реа­гувало на них і цим примушувало політиків якщо й не рахуватися з народними інтересами по-справжньому, то хоча б відповідати на ви­моги мас популістськими промовами та діями. У такій специфічній ситуації свідомо здійснювана компартійним апаратом "атомізація" суспільства втрачала колишню ефективність. Журналістські колек­тиви явочним порядком звільняли самі себе від цензурних кайданів. Нашвидкуруч створені неформальні організації зверталися до народ­них мас і знаходили у них відгук. У 1989 р. розпочався мітинговий етап "перебудови", практично тотожний революції.

Знову, як і після XX з'їзду КПРС, але в більших, аніж при розвін­чанні культу Сталіна, масштабах стали доступними для дослідників архівні фонди керівних органів державної партії та силових структур. Засоби масової інформації, передусім московські, почали друкувати матеріали по темах, які завжди були "білими плямами". Виявилося, що історія радянського суспільства винятково багата на "кістяки у шафі".

Сталася дивна, на перший погляд, річ: революційна ситуація по­глиблювалася завдяки оприлюдненню історичних фактів, які не мали прямого відношення до поточного життя. Однак насправді все відбу­валося закономірно: у заідеологізованому суспільстві викриття істо­ричних фальсифікацій неодмінно розхитує конструкції державної влади.

З почуттям жаху громадськість республіки сприймала забороне­ну доти інформацію про штучно створений більшовиками у 1933 р. голод, який забрав життя мільйонів українських селян. Увага до цієї сторінки порівняно далекого минулого особливо загострилася після того, як з'явилися перші публікації створеної Конгресом США ко­місії з голодомору в Україні.

У московській та київській пресі в 1987 р. уперше промайнули глу­хі згадки про трагедію 1933 р. Тема голоду для України була занадто гострою, і в ювілейній доповіді першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького з нагоди 70-ліття проголошення УРСР з'явився абзац про трагедію, спричинену нібито неврожаєм.

Визнання факту голоду 1933 р. відкрило шлях до відтворення йо­го документальної бази. Група вчених Інституту історії партії при ЦК КПУ на чолі з Р. Пирогом розшукала в архівах документи, які були настільки сенсаційними, що для їх публікації необхідно було отрима­ти санкцію політбюро ЦК КПУ. В. Івашко, який замінив Щербицько­го на посаді першого секретаря ЦК КПУ, не став гальмувати справу, бо розумів, що це вже безнадійно, і 26 січня 1990 р. була прийнята по­станова ЦК КПУ "Про голод 1932—1933 років на Україні та публіка­цію пов'язаних з ним архівних матеріалів" '. Згодом з'явилася й кни­га, яка одразу стала бібліографічним раритетом.

У 1990—1991 pp. впритул постало питання про вихід УРСР зі складу Радянського Союзу. Ті, хто закликав до цього, повинні були сказати суспільству, якою буде суверенна Українська держава. Вчені, які досліджували "білі плями", переключилися з лиховісних таєм­ниць радянської доби на події Української революції 1917—1920 pp.

Організована в жовтні 1989 р. у Львові Українська національна партія (УНП) першою почала пропагувати матеріали з історії визво­льної боротьби українського народу початку XX ст. Невдовзі до цієї справи долучився Народний рух України. Установчий з'їзд цієї орга­нізації непартійного типу відбувся у вересні 1989 р.

На пропозицію УНП активісти Руху організували кампанію сим­волічного відновлення громадянства УНР. На початок 1991 р. цю ак­цію підтримало 2,2 млн осіб 2.

Народний рух організував також акцію "Українська хвиля", при­свячену 71-й річниці возз'єднання українських народних респуб­лік — УНР і ЗУНР. 21 січня 1990 р. на автомобільній трасі Київ—Ль­вів сотні тисяч людей у точно визначений час узялися за руки й утво­рили ланцюг, щоб продемонструвати єдність українського народу. Багато громадян України вперше дізналися тоді про факт возз'єднан­ня українських земель у 1919 p., який мав місце за два десятиліття до "визвольного походу" Червоної армії, проведеного у відповідності з розробленою И. фон Ріббентропом і В. Молотовим диспозицією.

Гучну акцію активісти Народного руху України провели 24 липня 1990 р. У цей день президія Київради розглядала питання про національну символіку. Члени президії від Народного руху вима­гали замінити блакитно-червоний прапор УРСР біля будинку міськ­виконкому на Хрещатику синьо-жовтим прапором, тобто державним прапором УНР. Комуністи на це не погоджувалися. Перед будинком зібралося близько 30 тис. осіб, щоб вплинути на депутатів. Стягнуті з усього міста омонівці робили спроби утримати це людське море у бе­регах.

У засіданні брали участь тільки 15 з 23 членів президії Київради. Для ухвалення позитивного про заміну прапора рішення слід було на­брати дві третини голосів від спискового складу президії, а це означа­ло, що 13 з 15 присутніх її членів повинні були висловитися за націо­нальний прапор. Години спливали за годинами, а позитивне рішення не набирало потрібної кількості голосів. Атмосфера в залі засідань і перед будинком стала передгрозовою. Заступник начальника УВС м. Києва В. Шаповал повідомив делегатів, що має наказ розігнати на­товп і змушений буде виконати його. Нарешті, о сьомій вечора черго­вий тур голосування дав потрібний результат. Двоє депутатів утрима­лося, інші проголосували за підняття національного прапора. Ви­рішальним став голос комуніста Василя Нестеренка.

Над Хрещатиком відтоді замайорів синьо-жовтий прапор. Трива­лий час кияни та гості столиці носили до його щогли квіти. В десяти­літній ювілей підняття державного прапора — події, яка увійшла яск­равою сторінкою в історію державотворення, Президент України Л. Кучма своїм указом проголосив 24 липня Днем національного пра­пора.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет Верхов­на Рада УРСР усіляко зволікала з реалізацією проголошених нею ре­волюційних положень. Тільки під тиском громадськості парламент йшов на часткові кроки у справі реальної суверенізації республіки.

Тим часом виступи народних мас дедалі ширилися. 11 липня 1990 р. у Донбасі відбувся шахтарський страйк, який мав уже політичний, а не економічний (як у 1989 р.) характер. Шахтарі вимагали вивести пар-ткоми та комітети ВЛКСМ з підприємств та установ, скасувати політо-ргани у силових структурах, націоналізувати майно КПРС і відправити у відставку уряд В. Масола.

30 вересня опозиція організувала у Києві грандіозну маніфеста­цію, в якій взяло участь понад 100 тис. осіб. Учасники її закликали провести за польським зразком "круглий стіл" усіх політичних сил, щоб "знайти шляхи до створення держави і уряду народної довіри"3.

2 жовтня у Києві почалася акція голодування студентів, які вису­нули політичні вимоги до Верховної Ради УРСР, що зібралася на свою другу сесію. Студенти вимагали розпуску парламенту і прове­дення дострокових виборів, прийняття законів про проходження вій­ськової служби громадянами України виключно у республіці та про націоналізацію майна КПРС і ВЛКСМ, відправки у відставку голови Ради Міністрів УРСР В. Масола і голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука. До голодування студентів приєдналося одинадцять на­родних депутатів.

Про свій вихід з КПРС оголосив Олесь Гончар. Всього в 1990 р. заявили про своє небажання перебувати в КПУ 251 тис. осіб (за перші шість місяців 1991 р. — ще 143 тис.) 4.

17 жовтня Верховна Рада прийняла рішення щодо задоволення більшості вимог голодуючих студентів (фактично ж була реалізована тільки одна вимога — відставка В. Масола). А через тиждень парла­мент вніс істотні поправки й доповнення до Конституції УРСР 1978р було скасовано ст. 6 про "керівну і спрямовуючу роль" КПРС у радянському суспільстві. Зміст ст. 71, яка проголошувала: "Закони СРСР є обов'язковими на території Української РСР", був радикаль­но змінений: "На території Української РСР забезпечується верхо­венство законів республіки". До ст. 29 було внесено доповнення про те, що порядок проходження військової служби визначається законо­давством Української РСР. Ст. 120 вимагала обов'язкового виконан­ня постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР на території респу­бліки. Ст. 149 встановлювала, що найвищий судовий контроль в УРСР здійснюється лише Верховним судом УРСР.

Законотворча діяльність Верховної Ради в той час здійснювалася переважно за одним сценарієм. Спочатку демократична меншість формулювала положення, спрямоване на суверенізацію України у складі СРСР. Комуністична більшість з ним, як правило, не погоджу­валася, після чого меншість апелювала до виборців. Останні тими чи іншими методами чинили тиск на парламент, і комуністи йшли на по­ступки. Суверенізація республіки була невигідною тільки для тих, хто ототожнював себе з союзним центром і впритул не бачив Украї­ни. Однак у випадках, коли тиск виборців не досягав критичної межі, комуністична більшість блокувала ініціативи опозиції. Зокрема, не були ухвалені постанови про символіку відроджуваної держави.

Протягом першої половини 1991 р. на розгляд депутатів Верхов­ної Ради УРСР були представлені проекти нового союзного догово­ру. Всупереч легенді про "змову біловезьких зубрів", яка народилася пізніше, Радянський Союз фактично почав розвалюватися уже після прийняття союзними республіками декларацій про державний суве­ренітет, оскільки положення цих декларацій суперечили Договору 1922 р. Багатонаціональну державу продовжував об'єднувати союз­ний центр, але суб'єкти федерації підпорядковувалися йому тільки через те, що механізми реалізації декларацій про державний сувере­нітет ще не були відпрацьовані. Тому центр поспішав із прийняттям нового союзного договору.

Його проект був оприлюднений Верховною Радою СРСР ще у листопаді 1990 р. Союзні республіки проголошувалися суверенними державами, які мають всю повноту влади на своїй території. Але вод­ночас проголошувалася зверхність законів Союзу над республікансь­кими, що перекреслювало зміст суверенітету республік. Повновлад­дя союзного центру визначалося щодо захисту суверенітету і терито­ріальної цілісності СРСР, а також щодо підписання міжнародних до­говорів, щодо розробки і здійснення зовнішньої, єдиної фінансової, кредитної та грошової політики тощо.

У Верховній Раді СРСР оформилася впливова депутатська фрак­ція "Союз", яка відстоювала унітарну сутність СРСР. "Союзники" за­пропонували провести референдум про долю СРСР, небезпідставно сподіваючись на те, що більшість населення висловиться за політич­но-економічну стабільність, а не за розвал наддержави. Питання було поставлене у навмисно ускладненій формі: "Чи вважаєте Ви необхід­ним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій по­вною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої на­ціональності?" Зловживання формулами, які не мали юридичного змісту ("оновлена федерація", "повною мірою") було потрібне "союз­никам", аби залишити за собою свободу дій.

Четвертий з'їзд народних депутатів СРСР в грудні 1990 р. по­іменним голосуванням ухвалив рішення про збереження Союзу РСР як "оновленої федерації рівноправних суверенних республік", збере­ження історичного її найменування — "Союз Радянських Соціалісти­чних Республік", а також проведення всенародного референдуму з питання про збереження єдності оновленої радянської федерації.

Президія Верховної Ради УРСР разом з більшістю Народної ра­ди, скориставшись порадою Л. Кравчука, знайшли дотепний вихід із глухого кута, у який "союзники" заганяли національні республіки: одночасно із проведенням загальнодержавного референдуму в Украї­ні здійснювалося республіканське опитування, в ході якого виборцям пропонувалося відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

17 березня 1991 р. український народ відповів на обидва запитан­ня — і загальносоюзного референдуму і республіканського опиту­вання — позитивно, хоч питання ці були протилежними за змістом. Не вступаючи у пряму конфронтацію з Президентом та Верховною Радою СРСР, українські парламентарі заручилися таким чином на­родною підтримкою щодо вже прийнятої ними Декларації про держа­вний суверенітет.

Фракція "Союз" незабаром виступила з новою ініціативою: запро­вадити в країні надзвичайний стан. Необхідність протистояти центру знову об'єднала комуністичну більшість і опозицію у Верховній Раді УРСР. У травні 1991 р. парламент виступив із заявою "Про загострен­ня соціально-економічної ситуації в Україні". У ній передбачалося по­силити роботу по забезпеченню незалежної економічної політики й пе­рераховувалися конкретні заходи у цьому напрямі: запровадження ін­дексації доходів населення, переведення під юрисдикцію України со­юзної власності на український території, впровадження паралельної грошової одиниці. Всі ці положення спиралися на Закон УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р.

Від квітня 1991 p. M. Горбачов разом з лідерами дев'яти респуб­лік вів переговори про оновлення Союзу Суверенних Республік. Но­вий варіант союзного договору, який дістав назву "новоогарьовсько-го", не відрізнявся за своєю сутністю від попереднього. Під час його обговорення у Верховній Раді УРСР депутати вказували на його принципове розходження з положеннями Декларації про державний суверенітет і Закону про економічну самостійність України. 27 черв­ня Верховна Рада відклала розгляд питання про схвалення проекту союзного договору до вересня.

"Новоогарьовський процес" стимулював спільні дії націонал-ко­муністів і демократичної опозиції у Верховній Раді УРСР в галузі державотворення.

Ще у жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР утворила конституцій­ну комісію, перед якою було поставлене завдання розробити проект концепції Основного закону України. У травні 1991 р. з викладом цього проекту на третій сесії Верховної Ради виступив Л. Кравчук. Запропонований у проекті устрій суверенної української республіки принципово відрізнявся від радянського політичного устрою: передбачався поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. У червні концепція нової Конституції України була затверджена парла­ментом.

5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила три закони, які за­початкували докорінну трансформацію політичного устрою країни: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори Президента Украї­нської РСР". Президент мав бути гарантом забезпечення прав і сво­бод громадян, державного суверенітету України, повинен був очолю­вати систему органів державного управління, вживати необхідних за­ходів щодо забезпечення обороноздатності, державної та громадсь­кої безпеки, представляти Україну в міждержавних і міжнародних відносинах. За Президентом закріплювалося право представляти Верховній Раді кандидатури для призначення їх на провідні посади в органах державного управління.

Перетворення перебудови в революцію викликало поелементну трансформацію державної влади. Після вивільнення радянських ор­ганів влади від компартійного диктату (перший елемент трансформа­ції), відбулися вільні вибори у законодавчі органи СРСР і союзних ре­спублік, а також у місцеві органи влади (другий елемент трансформа­ції). У західних областях України, які мали специфічне історичне ми­нуле, ці вибори привели до появи місцевої влади, яку можна визначи­ти лише за допомогою такої мовної фігури, як оксюморон, тобто сло­восполученням, що поєднує протилежні за значенням терміни: анти­комуністична радянська влада. Словотвір "компартійно-радянська влада" перестав відображати суть тогочасної влади. Антикомуністи­чна радянська влада, будучи спрямованою проти комуністів, зберіга­ла, однак, усі вади класичної радянської влади, передусім її диктатор­ський (в мініатюрі) характер.

Вільні вибори 1990 р. сформували нетрадиційний склад депутатів у вищому законодавчому органі УРСР. Серед депутатів-комуністів ви­явилася значна і постійно зростаюча кількість таких, які у державотво­рчих питаннях, за переконаннями або ситуаційно, були "суверенітет-никами". У парламенті сформувалась також опозиційна меншість, яка частково складалася з комуністів або колишніх комуністів.

На відміну від "суверен-комуністів", які прагнули звільнитися від диктату союзного центру, але не задумувалися над тим, що суве-ренізація України органічно поєднана зі зміною всієї системи влади, опозиція мала досить чітку програму дій. Для неї трансформація вла­ди в демократичному напрямі була природним поверненням з глухо­го комуністичного кута на магістральну дорогу історичного прогре­су. При цьому опозиція апелювала не тільки до абстракцій правової науки, але й до історичного досвіду українських національно-патріотичних сил, які програли у війні з більшовиками та іншими ворогами українського народу під час національної революції 1917 —1920 pp.

Встановлення президентського поста було третім елементом трансформації державної влади. Можливо, навіть не усвідомлюючи наслідків своїх дій (згадаємо нескінченні конфлікти президентської влади з переважно лівим парламентом), комуністична більшість Вер­ховної Ради УРСР зважилася на демонтаж радянської влади. Логіка ре­волюційних подій змушувала "суверен-комуністів" переосмислювати історичне минуле. Щоб утвердитися в намірі звільнитися від диктату союзного центру, населення України повинне було познайомитися з кривавими "білими плямами" історії радянського періоду і з державо­творчим досвідом того покоління, яке будувало українські демократи­чні республіки після розпаду Російської та Австро-Угорської імпе­рій.

16 липня 1991 р. у Києві відбулися урочисті збори, присвячені річниці проголошення Декларації про державний суверенітет. Голо­ва Верховної Ради Л. Кравчук у своїй промові відзначив, що "важли­вими, складними сторінками у національно-державному творенні на Україні стали Українська народна республіка і Західноукраїнська на­родна республіка" 5.

Згадка про українські народні республіки була ніби побіжною і випадковою. Наводячи їх офіційні назви у тексті промови, Л. Кравчук не вживав великих літер у словах "народна" і "респуб­ліка", як того вимагали правила орфографії, хоч писав назву іншої державної конструкції цілком урочисто: Союз Суверенних Респуб­лік. Незрозумілим був вираз "складні сторінки", але сама згадка про УНР і ЗУНР багато по що свідчила: комуністична більшість у Верхо­вній Раді вже приміряла на себе антирадянські шати.

Спостережливий кореспондент московської газети "Известия" у репортажі з місця події звернув увагу на те, що на урочистих зборах з нагоди річниці проголошення Декларації про державний суверенітет, які мали характер державного заходу, був відсутній прапор УРСР. За­те, зауважив він, у залі "панував величезний семиметровий синьо-жо­втий національний прапор".

Події 19—23 серпня 1991 р. багатьма публіцистами розглядають­ся як ключові в історії появи в Східній Європі 15-ти незалежних дер­жав за числом республік колишнього Радянського Союзу. Не приме­ншуючи значення невдалого путчу керівників союзних силових стру­ктур у розпаді радянської імперії, слід підкреслити, що і сам путч, і його провал, і пов'язані з цим події були лише одним з можливих сце­наріїв (тим, що реалізувався) невідворотного розвалу СРСР. "Соціа­лістичний табір" в Європі розвалився у 1989 р. не в один день, як це сталося згодом із Радянським Союзом, тому що цей — зовнішній "та­бір" — на відміну від "внутрішнього" складався з незалежних, тобто не підпорядкованих єдиному центру, держав. Проте він все ж таки розвалився, оскільки зникало силове поле, яке підтримувало його іс­нування. А зовнішній і внутрішній "табори" мали одне й те ж силове поле — КПРС.

Після проголошення Акта незалежності України в другій поло­вині дня 24 серпня парламент діяв швидко і рішуче. Аналіз послідов­ності його дій надає можливість зробити цікаві висновки. Виникла ситуація "революції в революції", коли найважливіші дії здійснюва­лися у першу чергу. При цьому Верховна Рада України, як і раніше, фактично перебувала в руках у комуністів. Народна рада могла вно­сити будь-які пропозиції, але прийняти чи не прийняти їх залежало саме від депутатів комуністичної більшості.

серпня позачергова сесія Верховної Ради України XII скли­ кання проголосувала за департизацію державних органів, установ і організацій, а також армії та правоохоронних органів. Було ухвалено
закон про надання додаткових повноважень голові Верховної Ради України. Визнавалося за необхідне створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Кон­
ституційного суду. Урядові доручалося організувати перехід у влас­ ність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

серпня президія Верховної Ради, в якій більшість теж склада­ ли комуністи, прийняла указ про націоналізацію власності КПУ і КПРС на території України.

серпня президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності КПУ, взяття під охорону службових при­ міщень компартійних комітетів з тим, щоб забезпечити збереження
майна і документів від розкрадання, руйнування і знищення. Була прийнята постанова про утворення комісії для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління у зв'язку із спробою дер­
жавного перевороту. Президія Верховної Ради визнала державну не­ залежність Литви, Латвії та Естонії.

28 серпня розпочалася робоча зустріч державних делегацій Росії та України, на якій обговорювалися проблеми українсько-російських відносин.

30 серпня було ухвалено укази президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпо­рядкування, розташованих на території України, у власність держа­ви" і "Про заборону діяльності Компартії України". Відбулася зу­стріч голови Верховної Ради з генеральними консулами іноземних держав у Києві.

Навіть простий перелік цих парламентських дій переконує, що першочерговим завданням президії Верховної Ради та позачергової сесії парламенту в ці доленосні для України дні була нейтралізація можливих антиукраїнських дій керівництва Компартії України, яка налічувала тоді 2 732,4 тис. членів 6. Під час путчу секретаріат ЦК КПУ розіслав в обласні комітети лист, в якому солідаризувався із за­колотниками і заявив: "Будь-які дії, спрямовані на підрив Союзу, по­рушення радянських законів, прояви регіонального егоїзму, мають бути зупинені" 7.

Усі пам'ятали про саперні лопатки та "черёмуху", за допомогою яких спецназівці зупиняли "прояви регіонального егоїзму" в Литві та в Грузії. Лист секретаріату ЦК КПУ недвозначно вказував на те, кому служить Компартія України. В очах мільйонів громадян України, у тому числі й самих членів КПУ, ця партія перетворилася на "п'яту ко­лону". Рішення пленуму ЦК КПУ 26 серпня про "повну самостійність Компартії України" безнадійно запізнилося.

Радянській номенклатурі було невигідно залишатися в партії, яка втратила державний статус і тому перестала приносити їй дивіденди. Більшість компартійної номенклатури уже пересіла в керівні крісла в оновлених владних структурах — до Верховної Ради включно, і тому легко відцуралася від тих своїх колег, які не встигли переорієнтува­тися і продовжували займати керівні посади в партійних комітетах.

Коли 24 серпня Верховна Рада зібралася на надзвичайну сесію, представники від демонстрантів внесли у приміщення парламенту синьо-жовтий стяг як символ розриву з союзним центром. А над бу­динком Верховної Ради України замість червоно-блакитного замайо­рів синьо-жовтий прапор 4 вересня. Таким був початок відмови дер­жави, що народжувалася, від радянської символіки.

Номенклатура важко сприймала необхідність перетворення на­ціональної символіки на державну. Причини були суто психологіч­ного характеру: йшлося про символіку УНР, тобто держави, негатив­не ставлення до якої прищеплювалося майбутнім комуністам з ди­тинства. Тільки у середині січня 1992 р. президія Верховної Ради зва­жилася видати указ "Про Державний Гімн України", згідно з яким Державним Гімном стала музична редакція національного гімну, ав­тором якого був композитор М. Вербицький. Питання про текст тоді залишили відкритим. У січні 1992 p., коли почала роботу чергова се­сія Верховної Ради, синьо-жовтий прапор був затверджений як Дер­жавний Прапор України. У лютому парламент затвердив тризуб як малий Державний Герб України. У постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного Герба України.

Після 24 серпня 1991 р. найбільш потрібним для створюваної державності було встановлення контролю над усіма об'єктами зага­льносоюзного підпорядкування на території України. Серед керівни­ків загальносоюзних структур далеко не всі були задоволені перспек­тивами, що їх чекали в новій державі. Але й ті керівники, які намагалися орієнтуватися на загальносоюзний центр, не могли визначитися, хто ж саме має ними керувати, бо у Москві відбувалася боротьба за владу двох президентів різного ступеня легітимності, один з яких був обраний З'їздом народних депутатів СРСР, інший — населенням Ро­сійської Федерації.

Ця ситуація невизначеності довго тривати не могла. Рано чи піз­но в Москві повинна була знову утвердитися єдина централізована влада, яка негайно почала б підпорядковувати собі усі загальносоюз­ні структури на територіях союзних республік. У такому випадку де­кларації про незалежність залишилися б на папері.

У вирішенні питання з загальносоюзними об'єктами на території України українська радянська номенклатура виявилася на висоті. Во­на скористалася могутнім піднесенням національного руху, яке було природним реагуванням на контрреволюційний путч, і явочним по­рядком почала перепідпорядковувати собі колективи союзних струк­тур.

У центрі уваги керівників парламенту, який за Декларацією про державний суверенітет був єдиним легітимним органом влади на те­риторії України, були також силові структури, передусім дислоковані в Україні війська Радянської армії. На час проголошення незалежності у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському і Одеському), налічувалося 780 тис. осіб. Це означа­ло, що за чисельністю військ Україна істотно випереджала будь-яку єв­ропейську країну. У республіці розміщувалося одинадцять армій — чотири повітряних, три загальновійськових, дві танкових, ракетна і протиповітряної оборони. Така насиченість військами випливала з ра­дянської воєнної доктрини, яка враховувала стратегічне положення України в центрі Європи. Вважалося, що на випадок початку війни розміщені в республіці армії повинні зламати оборону НАТО і за два тижні вийти на атлантичне узбережжя Франції8.

29 серпня відбулася робоча зустріч голови Верховної Ради Л. Кравчука з командувачами військових округів і Чорноморського флоту, командувачами військових з'єднань центрального підпорядку­вання, начальниками Внутрішніх, Прикордонних і Залізничних військ, дислокованих на території республіки. Во- єначальники були поінфор­мовані про особливості поточного моменту і перспективи військового будівництва в Україні. На них, як і на їхніх підлеглих в Україні, не мог­ла не впливати загальна атмосфера в суспільстві. Вони зважували та­кож і на те, що міністр оборони СРСР брав безпосередню участь у за­колоті, але не був підтриманий своїми підлеглими. Тому заклик Л. Кравчука до співробітництва з Верховною Радою воєначальники, за винятком керівника Чорноморського флоту, сприйняли позитивно.

З вересня першим міністром оборони України було призначено генерала К. Морозова. Міністр почав формувати нове в урядовій структурі України міністерство, налагоджувати зв'язки з військови­ми гарнізонами.

Верховна Рада ще 24 серпня прийняла постанову про негайні дії по створенню умов, які б унеможливили повторення військового пе­ревороту. У ній ішлося про створення управлінських і силових струк­тур, безпосередньо підпорядкованих парламенту. 20 вересня було ух­валено постанову Верховної Ради "Про створення Служби націона­льної безпеки України", а 4 листопада — закони "Про Національну гвардію України", "Про державний кордон України", "Про Прикор­донні війська України".

Серед інших документів, прийнятих після проголошення незале­жності України, слід виділити постанову президії Верховної Ради від 9 вересня, якою на території республіки запроваджувався обіг купо­нів багаторазового використання. Ця постанова започатковувала ви­хід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився Закон України "Про громадянство України", в якому не було передбачено інституту по­двійного громадянства, а це означало, що парламент зробив ще один важливий крок до виходу України зі складу Радянського Союзу.

Заборона Компартії України, як і заява компартійної групи депу­татів Верховної Ради про саморозпуск, зовсім не означали, що діяль­ність комуністів у політичному житті припиняється. Вони залишали­ся на своїх посадах, хоча й діяли без централізованого керівництва, відповідно до того, як хто розумів ситуацію.

За вересень, жовтень і листопад міністерство юстиції зареєстру­вало дві громадсько-політичні організації — Конгрес ділових кіл та Спілку офіцерів, і три партії — Ліберальну, Християнсько-демокра­тичну і Соціалістичну.

26 жовтня 1991 р. ті, хто хотів відродити партію комуністів, орга­нізували у Києві установчий з'їзд. Оскільки діяльність КПУ було забо­ронено, партію назвали Соціалістичною. Головою політради СПУ став О. Мороз. СПУ закликала своїх прихильників проголосувати за неза­лежність України на референдумі 1 грудня.

1 грудня 1991 р. назавжди вкарбоване у вітчизняну історію. Цьо­го дня відбулися референдум і вибори першого Президента України.

У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнято­го Верховною Радою 24 серпня, і питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". Право брати участь у рефере­ндумі й виборах президента мали 37 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 % від за­гальної кількості включених до списків. На питання бюлетеню відпо­віли "Так, підтверджую" 28 804,1 тис. громадян, або 90,3 %. Позитив­ну відповідь дали виборці в усіх без винятку областях України.

У голосуванні по виборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. громадян. За Л. Кравчука проголосували майже 62 % гро­мадян.

Підтвердження Акта незалежності України величезною більшіс­тю населення республіки створило якісно нову політичну ситуацію в Радянському Союзі. Через тиждень після українського референдуму відбулася зустріч керівників України, Білорусі та Росії в Біловезькій пущі. На ній було заявлено, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 8 грудня було підписа­но угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. М. Горбачову не залишилося нічого іншого, як оголосити про припинення ним виконання функцій Президента СРСР.

Розпад Радянського Союзу, як і поразка прорадянських режимів у країнах Центрально-Східної Європи, були історично невідворотни­ми явищами. Хоч ці події і не збігаються у часі, типологічно вони од­норідні. Причина їх та сама: ослаблення силового поля, яке тримало народи у стагнації та покорі. Народи Центральної і Східної Європи, у тому числі російський, після краху комунізму дістали можливість жити своїм життям.

Революції в країнах "соціалістичного табору" були цілком одна­кові за своєю суттю, хоч різні за формою — від "оксамитових" до кривавих. У республіках Радянського Союзу революційні події теж розгорталися по-різному.

Українська революція відбувалася мирним шляхом. І українці, і росіяни, які разом становили переважну більшість у багатонаціональ­ному українському суспільстві, висловилися на референдумі практи­чно однаково — за незалежну Україну. Люди сподівалися, що най­ближче майбутнє принесе краще життя. Результати референдуму "за­програмували" мирний розвиток подій в розбурханому суспільстві. Кожний громадянин республіки пересвідчився у тому, що незалеж­ність є консолідованою волею переважної більшості співгромадян, а не результатом чиїхось політичних комбінацій.

Результати голосування 1 грудня 1991 р. дали змогу з'ясувати ха­рактер Української революції: вона була не тільки національною (що підкреслюють і її захисники, і противники), але й соціальною.

У революціях, які спричинили розвал Радянського Союзу і зни­щили прокомуністичні режими в європейських країнах "соціалістич­ного табору", була одна спільна риса — вони були не продовженням внутрішнього поступу країн, в яких відбулися, а початком переходу до засвоєння чужого досвіду і відродження власних історичних тра­дицій. Усі попередні відомі людству революції, за винятком російських 1905—1907 і 1917—1918 pp., розчищали дорогу прогресивним соціа­льним і економічним силам, уже народженим у суспільстві. Револю­ції в посткомуністичних країнах були поворотом з тупика на стовпо­ву дорогу суспільного прогресу. Спочатку треба було знищити штуч­ну виробничо-владну конструкцію, яка не давала змоги цим країнам увійти в нову, постіндустріальну епоху, лише потім ставало можли­вим творення демократичної держави, громадянського суспільства, соціально орієнтованої ринкової економіки. Ця особливість систем­ної трансформації посткомуністичних країн визначалася самою при­родою комуністичного ладу, який поневолював людину, обмежуючи можливості її особистісного розвитку.

Революційні події 1989—1991 pp. в Україні відбувалися без ускладнень, значно спокійніше, ніж в інших республіках Радянського Союзу. Однак процеси державотворення і входження у світовий ри­нок виявилися тяжчими, ніж у переважної більшості посткомуністич­них країн.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1          Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — К.,
1990. —С 3—4.

2          Новітня історія України (1900 — 2000). — К., 2000. — С 511.

3          Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К., 1993-
.— С 114, 126.

4          Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994. —
С 223.

5          Гарань О. В. Убити дракона. — С 184.

6          Литвин В. Політична арена України. — С. 223.

7          Коммунистическая партия Украины. Хроника запрета. — Донецк, 1992. — С. 9.
еЛитвинВ. М. Україна на межі тисячоліть (1991 —2000). — К., 2000. —С. 106.