2.1. Критерії виділення підсистем у світовому господарстві
Критерії розподілу країн за відповідними їм групами досить багатогранні.
Існує регіональний підхід, тобто розподіл на історико-культурні регіони:
1. Європа підрозділяється на Західну Європу і Центральну та Східну Європу (ЦСЄ), що включає слов'янські держави і країни Балтії.
2. В Азії можна виділити Близький Схід, Середній Схід, Середню Азію, Південно-Східну Азію.
3. Африка традиційно поділяється на Північну, Центральну й Африку південніше Сахари.
4. Америка підрозділяється на англомовну Північну Америку і іспано- та португаломовну Латинську Америку.
Другий часто уживаний підхід у класифікації країн – типологічна диференціація, тобто виділення спеціальних типів країн. Критерії типологічної диференціації різні. Ними можуть бути: географічне положення держави; час її виникнення; етнічний і релігійний склад населення; чисельність населення; державна мова і культурні особливості розвитку.
Проте найбільш раціональною типологічною диференціацією світу був би розподіл країн за відповідними їм групами на основі схожості їхніх соціально-економічних показників.
Для виділення підсистем світового господарства застосовують наступні основні критерії:
рівень економічного розвитку;
соціальна структура економіки;
тип економічного зростання;
рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.
Найбільш розповсюдженим критерієм визначення підсистем виступає рівень економічного розвитку, що загалом характеризується обсягом ВВП на душу населення. Розвиток кожної країни разом з тим визначається рівнем індустріалізації і структурою виробництва, що є важливими факторами зростання національного доходу. Сучасний етап індустріалізації характеризується широким використанням інформаційної техніки і технології, що дає велику економію упредметненої праці. До сфери індустріалізації й інформації включаються не тільки промислові галузі, але й сільське господарство і сфера послуг.
Структура промислового виробництва складається з засобів виробництва і предметів споживання. В індустріальних країнах важливе місце займає виробництво споживчих товарів тривалого користування, а рівні виробництва засобів виробництва і предметів споживання приблизно однакові.
Рівень економічного розвитку характеризується також витратою сировини й енергії на одиницю продукції. В міру підвищення рівня економічного розвитку скорочується витрата сировини й енергії, і замість натуральної сировини в усе більшому ступені використовуються матеріали промислового, в основному хімічного походження.
Продуктивні с функціонують у певній системі виробничих відносин, що визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки, у рамках якої розвиваються окремі країни і групи. У її основі лежать характер і форми реалізації власності і також пов'язана з цим галузева структура населення. Марксистська політична економія поділяла країни за характером виробничих відносин у суспільстві. за даною ознакою країни класифікувалися на соціалістичні і капіталістичні, а також країни третього світу з відповідно капіталістичною або соціалістичною орієнтацією.
Форми реалізації власності виступають важливим фактором розвитку світового співтовариства, роблячи визначальний вплив на формування суспільних відносин. Різні форми власності відображують різні ступіні в поділі праці. А відношення індивідів до засобів праці визначають їхні відношення один до одного. Економічна реалізація власності виявляється, насамперед, в умовах з'єднання засобів виробництва з робочою силою, при цьому важливу роль відіграють конкретні організаційно-правові форми підприємств і господарської діяльності. Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми в процесі виробництва, але і форми розподілу зробленого продукту, його обміну і споживання, показує, у якій якості в цьому процесі виступає особистий фактор виробництва.
Тій чи іншій соціальній структурі економіки властива визначена послідовність у розвитку окремих сфер господарства. Зі зміною цієї послідовності відбувається зрушення пріоритетів у структурі відтворення, включаючи розподіл національного доходу, тому соціальна структура господарства у певній мірі впливає на формування цілей визначених періодів розвитку підсистем.
Немаловажним критерієм визначення підсистем світового господарства виступає тип економічного розвитку, що виражає не тільки кількісні зміни у виробництві товарів і послуг, але й певні якісні зрушення. При екстенсивному типі розвитку економічне зростання досягається за рахунок кількісного збільшення факторів виробництва при незмінній технічній основі, що приводить до практично незмінної ефективності виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання базується на збільшенні масштабів випуску продукції шляхом якісного удосконалювання факторів виробництва. Це припускає удосконалювання засобів і предметів праці, підвищення кваліфікації робочої с, поліпшення організаційних параметрів виробництва, завдяки чому приріст виробництва забезпечується переважно за рахунок збільшення суспільної продуктивності праці.
У реальній дійсності нема «чистих» типів економічного розвитку, проте стосовно окремих підсистем можна говорити про переважно екстенсивну або переважно інтенсивну форму виробництва, що заступають одна одну протягом післявоєнних років. Так, розвиток економіки індустріальних країн світового господарства до середини 60-х років за багатьма ознаками відносився до переважно екстенсивного, а в останні тридцять років – до переважно інтенсивного типу розвитку.
Рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків визначає місце підсистем у світовому господарстві. Він нерозривно пов'язаний з місцем у національних господарствах зовнішнього сектору, що знаходить своє вираження в експорті й імпорті товарів і послуг, русі капіталу, а також стосується напрямку, міри і форми участі країни в міжнародному поділі праці.
Світовий рівень розвитку продуктивних сил, інтернаціоналізація виробництва виключають можливість ефективного ведення господарства в рамках замкнутих комплексів. Міжнародний обмін забезпечує наплив відсутніх або більш дешевих споживчих і капітальних товарів і послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту. До основних показників, що характеризують роль зовнішньоекономічних зв'язків, відносяться експортні й імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародному русі капіталу, технології, робочої с, ступінь відкритості (інтернаціоналізованости) господарства.
Під відкритою економікою розуміється таке господарство, напрямок розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв'язки підсилюються, при цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Вважається, що він починає робити стимулюючий і гальмуючий вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25% валового внутрішнього продукту.
До кількісних індикаторів відкритості економіки можна віднести питому вагу експорту й імпорту у ВВП. Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком.
Е
Ек = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де Ек – експортна квота; Е – обсяг експорту.
І
Ік = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де Ік – імпортна квота, І – обсяг імпорту.
ЗТО
ЗТк = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де ЗТк – зовнішньоторговельна квота,
ЗТО – обсяг зовнішньоторговельного обороту.
Даний показник не враховує величини експорту капіталу. Показник зовнішньоторговельної квоти для деяких країн великої сімки складає: Німеччина – 50,8%, Англія – 41,8%, Японія – 17,8%, США – 17%. Ступінь відкритості економіки вважається прийнятною, якщо Ек = 10%.
Факторами, що впливають на ступінь відкритості економіки, є обсяг внутрішнього ринку країни, рівень її економічного розвитку, а також роль участі країни в міжнародному виробництві. Деякі фахівці виділяють наступну закономірність: чим більшу питому вагу в структурі економіки займають базові галузі (енергетики, металургія, гірничорудна промисловість і ін.), тим менше участь країни в міжнародному поділі праці, і тим менше відкритість економіки.
Американські економісти Сакс і Уорнер визначають ступінь відкритості національної економіки відсутністю в країни «надмірно великих» експортних і імпортних мит, наявністю «розумного рівня» конвертації національної валюти, а також тим, що країна не повинна бути соціалістичною.
Іншим критерієм відкритого характеру економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обороту стосовно ВВП. Коефіцієнт еластичності попиту на імпорт за доходами свідчить, наскільки зростає імпорт у випадку збільшення ВВП на 1%. Коефіцієнт еластичності попиту на експорт показує залежність між темпами зростання експортної продукції даної країни і ВВП держав, що імпортують цю продукцію. Зрозуміло, чим більше «відгукується» експорт на зростання економічної активності у світі, тим краще це для економіки країни-експортера. Значення коефіцієнта еластичності експорту або імпорту більше одиниці свідчить про збільшення відкритого характеру економіки, менше одиниці – про його зменшення.
Відкритість економіки пов'язана з впливом участі країни в міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва. У господарстві більш-менш замкнутого характеру структура виробництва залежить, з одного боку, від наявних у країні ресурсів, з іншого боку – від структури внутрішнього попиту. Для відкритої економіки характерно, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень, які стосуються формування внутрішньої структури виробництва.
Досить важливою ознакою виділення підсистем виступає величина їх економічного потенціалу, що залежить не тільки від рівня розвитку, але і від масштабу продуктивних сил, чисельності населення, розмірів території, наділеності природними ресурсами. Тому такі країни, як Китай, Індія, не без підстави виділяються деякими дослідниками в окремі підсистеми.
Існує регіональний підхід, тобто розподіл на історико-культурні регіони:
1. Європа підрозділяється на Західну Європу і Центральну та Східну Європу (ЦСЄ), що включає слов'янські держави і країни Балтії.
2. В Азії можна виділити Близький Схід, Середній Схід, Середню Азію, Південно-Східну Азію.
3. Африка традиційно поділяється на Північну, Центральну й Африку південніше Сахари.
4. Америка підрозділяється на англомовну Північну Америку і іспано- та португаломовну Латинську Америку.
Другий часто уживаний підхід у класифікації країн – типологічна диференціація, тобто виділення спеціальних типів країн. Критерії типологічної диференціації різні. Ними можуть бути: географічне положення держави; час її виникнення; етнічний і релігійний склад населення; чисельність населення; державна мова і культурні особливості розвитку.
Проте найбільш раціональною типологічною диференціацією світу був би розподіл країн за відповідними їм групами на основі схожості їхніх соціально-економічних показників.
Для виділення підсистем світового господарства застосовують наступні основні критерії:
рівень економічного розвитку;
соціальна структура економіки;
тип економічного зростання;
рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.
Найбільш розповсюдженим критерієм визначення підсистем виступає рівень економічного розвитку, що загалом характеризується обсягом ВВП на душу населення. Розвиток кожної країни разом з тим визначається рівнем індустріалізації і структурою виробництва, що є важливими факторами зростання національного доходу. Сучасний етап індустріалізації характеризується широким використанням інформаційної техніки і технології, що дає велику економію упредметненої праці. До сфери індустріалізації й інформації включаються не тільки промислові галузі, але й сільське господарство і сфера послуг.
Структура промислового виробництва складається з засобів виробництва і предметів споживання. В індустріальних країнах важливе місце займає виробництво споживчих товарів тривалого користування, а рівні виробництва засобів виробництва і предметів споживання приблизно однакові.
Рівень економічного розвитку характеризується також витратою сировини й енергії на одиницю продукції. В міру підвищення рівня економічного розвитку скорочується витрата сировини й енергії, і замість натуральної сировини в усе більшому ступені використовуються матеріали промислового, в основному хімічного походження.
Продуктивні с функціонують у певній системі виробничих відносин, що визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки, у рамках якої розвиваються окремі країни і групи. У її основі лежать характер і форми реалізації власності і також пов'язана з цим галузева структура населення. Марксистська політична економія поділяла країни за характером виробничих відносин у суспільстві. за даною ознакою країни класифікувалися на соціалістичні і капіталістичні, а також країни третього світу з відповідно капіталістичною або соціалістичною орієнтацією.
Форми реалізації власності виступають важливим фактором розвитку світового співтовариства, роблячи визначальний вплив на формування суспільних відносин. Різні форми власності відображують різні ступіні в поділі праці. А відношення індивідів до засобів праці визначають їхні відношення один до одного. Економічна реалізація власності виявляється, насамперед, в умовах з'єднання засобів виробництва з робочою силою, при цьому важливу роль відіграють конкретні організаційно-правові форми підприємств і господарської діяльності. Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми в процесі виробництва, але і форми розподілу зробленого продукту, його обміну і споживання, показує, у якій якості в цьому процесі виступає особистий фактор виробництва.
Тій чи іншій соціальній структурі економіки властива визначена послідовність у розвитку окремих сфер господарства. Зі зміною цієї послідовності відбувається зрушення пріоритетів у структурі відтворення, включаючи розподіл національного доходу, тому соціальна структура господарства у певній мірі впливає на формування цілей визначених періодів розвитку підсистем.
Немаловажним критерієм визначення підсистем світового господарства виступає тип економічного розвитку, що виражає не тільки кількісні зміни у виробництві товарів і послуг, але й певні якісні зрушення. При екстенсивному типі розвитку економічне зростання досягається за рахунок кількісного збільшення факторів виробництва при незмінній технічній основі, що приводить до практично незмінної ефективності виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання базується на збільшенні масштабів випуску продукції шляхом якісного удосконалювання факторів виробництва. Це припускає удосконалювання засобів і предметів праці, підвищення кваліфікації робочої с, поліпшення організаційних параметрів виробництва, завдяки чому приріст виробництва забезпечується переважно за рахунок збільшення суспільної продуктивності праці.
У реальній дійсності нема «чистих» типів економічного розвитку, проте стосовно окремих підсистем можна говорити про переважно екстенсивну або переважно інтенсивну форму виробництва, що заступають одна одну протягом післявоєнних років. Так, розвиток економіки індустріальних країн світового господарства до середини 60-х років за багатьма ознаками відносився до переважно екстенсивного, а в останні тридцять років – до переважно інтенсивного типу розвитку.
Рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків визначає місце підсистем у світовому господарстві. Він нерозривно пов'язаний з місцем у національних господарствах зовнішнього сектору, що знаходить своє вираження в експорті й імпорті товарів і послуг, русі капіталу, а також стосується напрямку, міри і форми участі країни в міжнародному поділі праці.
Світовий рівень розвитку продуктивних сил, інтернаціоналізація виробництва виключають можливість ефективного ведення господарства в рамках замкнутих комплексів. Міжнародний обмін забезпечує наплив відсутніх або більш дешевих споживчих і капітальних товарів і послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту. До основних показників, що характеризують роль зовнішньоекономічних зв'язків, відносяться експортні й імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародному русі капіталу, технології, робочої с, ступінь відкритості (інтернаціоналізованости) господарства.
Під відкритою економікою розуміється таке господарство, напрямок розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв'язки підсилюються, при цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Вважається, що він починає робити стимулюючий і гальмуючий вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25% валового внутрішнього продукту.
До кількісних індикаторів відкритості економіки можна віднести питому вагу експорту й імпорту у ВВП. Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком.
Е
Ек = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де Ек – експортна квота; Е – обсяг експорту.
І
Ік = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де Ік – імпортна квота, І – обсяг імпорту.
ЗТО
ЗТк = ––––– ´ 100% ,
ВВП
де ЗТк – зовнішньоторговельна квота,
ЗТО – обсяг зовнішньоторговельного обороту.
Даний показник не враховує величини експорту капіталу. Показник зовнішньоторговельної квоти для деяких країн великої сімки складає: Німеччина – 50,8%, Англія – 41,8%, Японія – 17,8%, США – 17%. Ступінь відкритості економіки вважається прийнятною, якщо Ек = 10%.
Факторами, що впливають на ступінь відкритості економіки, є обсяг внутрішнього ринку країни, рівень її економічного розвитку, а також роль участі країни в міжнародному виробництві. Деякі фахівці виділяють наступну закономірність: чим більшу питому вагу в структурі економіки займають базові галузі (енергетики, металургія, гірничорудна промисловість і ін.), тим менше участь країни в міжнародному поділі праці, і тим менше відкритість економіки.
Американські економісти Сакс і Уорнер визначають ступінь відкритості національної економіки відсутністю в країни «надмірно великих» експортних і імпортних мит, наявністю «розумного рівня» конвертації національної валюти, а також тим, що країна не повинна бути соціалістичною.
Іншим критерієм відкритого характеру економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обороту стосовно ВВП. Коефіцієнт еластичності попиту на імпорт за доходами свідчить, наскільки зростає імпорт у випадку збільшення ВВП на 1%. Коефіцієнт еластичності попиту на експорт показує залежність між темпами зростання експортної продукції даної країни і ВВП держав, що імпортують цю продукцію. Зрозуміло, чим більше «відгукується» експорт на зростання економічної активності у світі, тим краще це для економіки країни-експортера. Значення коефіцієнта еластичності експорту або імпорту більше одиниці свідчить про збільшення відкритого характеру економіки, менше одиниці – про його зменшення.
Відкритість економіки пов'язана з впливом участі країни в міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва. У господарстві більш-менш замкнутого характеру структура виробництва залежить, з одного боку, від наявних у країні ресурсів, з іншого боку – від структури внутрішнього попиту. Для відкритої економіки характерно, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень, які стосуються формування внутрішньої структури виробництва.
Досить важливою ознакою виділення підсистем виступає величина їх економічного потенціалу, що залежить не тільки від рівня розвитку, але і від масштабу продуктивних сил, чисельності населення, розмірів території, наділеності природними ресурсами. Тому такі країни, як Китай, Індія, не без підстави виділяються деякими дослідниками в окремі підсистеми.