Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.1. Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку

§ 1. Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення, що охоплює надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду нації.

Соціальна та економічна сфери, як відомо, є різними підсистемами єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність, а їхній розвиток полягає у взаємозалежному системному вдосконаленні, коли жодна підсистема не може бути автономною й не може розвиватися на шкоду іншій, тим паче, що поступові зміни в одній з них набувають реального змісту тільки тоді, коли їм відповідають такі самі зміни іншої. Соціальній сфері притаманні гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних взаємин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення згуртованості суспільства та соціальної справедливості.

Економічним взаєминам завжди притаманні соціальні наслідки, тобто вони соціальні за своєю природою, тому цілком зрозуміле посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в нашій країні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю й непрацездатну економіку. Позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства, економіка нездатна зарадити й суспільству, що потерпає від неспроможності втілення проголошених зі створенням незалежної України й закріплених у її конституції прав, які існують не більше, ніж гасла для пересічних громадян. Отож конфлікт між надто багатими та надто бідними за несформованості середнього класу, який за параметрами достатку не може ще ідентифікувати себе як заможний, наростає.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального, розвитку потребує орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні. Саме воно має визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки, хоча це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного й соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

На перший погляд, економічна сфера і притаманні їй матеріаль­ні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправ­ді ця протилежність не виключає їхнього взаємозв’язку, тому
цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток — передумова соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і, охоплюючи виробничі фактори, поширюється на потужний інтелектуальний, творчий потенціал суспільства, що в перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів. Не викликає сумнівів те, що соціальна злагода неможлива для країн, котрі за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис вторинності щодо економічного поступу. Такий підхід був характер­ний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується завдяки впровадженню високих технологій, управлінню інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб. Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини в суспільному вироб­ництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, неоднакові механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається прибутком стосовно ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (со­ціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо — від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — людину-особистість. Для ринкових взаємин немає конкретної людини-індивідуума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідуум залишається персоніфікованою робочою силою, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили й тільки задля такого відтворення. Отже, унаслідок дії економічних законів, трудівника розглядають як «річ», якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства — залежно від ринкових критеріїв.

Одним з істотних завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних стосунків, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Людина має бути «засобом» економіки тільки тією мірою, якою це виправдано з погляду необхідності господарювання. Такий порядок покладає на економіку нормування прав і обов’язків та передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист, і соціальна справедливість. Це — і забезпечення мінімального життєвого рівня і страхування від ризиків життя, надання соціаль­ної допомоги в одержанні освіти, підтримка високого рівня зайня­тості й удосконалення її структури.

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення привели у свій час до необхідності поглибленого аналізу стосунків між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням було присвячено низку праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, розкріпачив свідомість працівника, сприяючи усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно й соціально активної, раціональної за мис­ленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до «людського капіталу» було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу «збудувати» міцний теоретичний «фундамент» під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Наслідком визнання продуктивної природи внесків у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної та соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їхнього зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рів­нем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних, і на цій основі доцільно правильно визначити їхню економічну роль та поставити в один ряд з галузями матеріального виробництва. Так, про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії «людського капіталу» на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади й ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їхнього ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як чинник підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почала розглядатися як раціональ­на діяльність з економічного погляду. Це знайшло відтворення
у витратах на освіту у ВВП: наприклад, у США за останню третину ХХ ст. вони майже подвоїлись, а за абсолютними розмірами в 90-х рр. переважали витрати на оборону.

Перехід до сучасної соціально зорієнтованої економіки, що ґрунтується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність, активне сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за наслідки своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР, що спричиняє перетворення в технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб, потребуючи гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини, надбання нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство й виробничий процес. Саме тому трудова активність людини зумовлена її соціальним становищем, а економічний поступ пов’язаний із соціальним розвитком.

Важливе й питання про умови соціалізації економіки. Домінан­тою щодо соціалізації економіки є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економіч­ного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства. Економічна ефективність і соціальна справедливість не можуть розглядатися як альтернативи: чимало соціальних факторів — включно з розвитком науки, освіти, культури, створенням належних житлових умов, охороною здоров’я, забезпеченням раціональної зайнятості населення та багатьма іншими — сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Примітивна економія на соціальних витратах не лише посилює несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводить до зниження ефективності економіки, що підтверджує курс українських владних структур щодо ринкової трансформації економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, виявивши тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов’язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу — соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціаль­ному фактору.

Ідеалам свободи і справедливості в суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. Проте в сучасному світі саме держав­на політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економіч­них заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І саме в цьому полягає головна умова забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.