2.1. Правовідносини з соціального забезпечення

2.1. Правовідносини з соціального забезпечення

Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. Суспільні відносини набувають форми правовідносин тільки тому, що відносини між їх учасниками регламентуються нормами права. Різні аспекти правовідносин соціального забезпечення досліджені ще за часів Радянського Союзу такими вченими: Н. Г. Александровим, В. С. Андрєєвим, В. А. Тарасовою, Я. М. Фогелем.

Правовідносини у сфері соціального забезпечення — це вре­гульовані нормами права фактичні відносини щодо надання грошових виплат, послуг, пільг, які виникають між відповідними органами і фізичними особами, що мають на них право, при настанні ситуації соціального ризику.

Залежно від того, результатом реалізації якої норми є правовід­носини, їх можна поділити на правовідносини з приводу окремих видів забезпечення (матеріальні), процедурні правовідносини з установлення фактів та констатації обставин, що мають юридичне значення, та процесуальні правовідносини у випадках розгляду спорів між сторонами правовідносин, якщо закон не відніс їх до звичайних спорів, які розглядаються цивільним процесом.

Для розкриття суті правовідносин необхідно розглянути питання про юридичні факти, про суб’єкти даних правовідносин, їх зміст та об’єкт.

Основу системи правовідносин з соціального забезпечення складають матеріальні правовідносини, оскільки саме в них задовольняються об’єктивні потреби особи в матеріальних засобах та соціальних послугах. Відмітною рисою соціально-забезпечуваль­них правовідносин є те, що особа (або сім’я) у разі дотримання встановлених законом умов наділена суб’єктивним правом на отримання пенсії, допомоги, компенсації, послуги або пільги,
а державний орган зобов’язаний їх надати. При цьому обов’язок державного органу визначається вимогою уповноваженої особи [3, с. 48]. Це означає, що в односторонньому порядку або за угодою сторін обов’язок не може бути змінений. Слід наголосити, що саме в цьому полягає одна з головних відмінностей обов’язку в соціально-забезпечувальних відносинах від обов’язку в цивільних правовідносинах, де суб’єкти на власний розсуд покладають на себе обов’язки в передбачених законом межах.

Унаслідок цільового характеру коштів, призначених для соціального забезпечення, відносини, що розглядаються, виникають, як правило, на не договірній основі (крім добровільного та недержавного соціального страхування). Даному твердженню не суперечить той факт, що правовідносини по загальнообов’язко­вому соціальному страхуванню виникають на основі договору між страховиком і страхувальником на користь третьої особи — застрахованого. Нормативними актами визначений типовий договір, який містить усі необхідні умови, відхід від яких не допускається, якщо це порушує права застрахованої особи.

Традиційною залишається класифікація матеріальних правовідносин за видами забезпечення: пенсійні, із приводу надання допомог та компенсаційних виплат, з соціального обслуговування. Але така класифікація є загальною і потребує конкретизації. Зокрема, залежно від специфіки юридичних фактів пенсійні правовідносини можна об’єднати в такі групи: виплата пенсій за віком; у зв’язку з інвалідністю; в разі втрати годувальника із солідарної системи пенсійного забезпечення; у зв’язку з наданням одноразової виплати або довічної пенсії із накопичувального фон­ду загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Правовідносини з приводу виплати допомог та компенсацій досить різні, але їх також можна класифікувати за видами, наприк­лад, до правовідносин у зв’язку з наданням допомог належать: у разі тимчасової непрацездатності; при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та ін.

Різноманітними є правовідносини і з соціального обслуговування: соціальне обслуговування вдома; утримання в установах соціального захисту; професійне навчання та працевлаштування інвалідів; забезпечення інвалідів транспортними засобами і т.д.

Матеріальні правовідносини розрізняються за юридичними фактами, строками дії, суб’єктами, об’єктами, змістом.

Юридичні факти — це об’єктивні обставини, із якими пов’я­зані виникнення, зміна або припинення правовідносин. Як правило, більшість правовідносин із соціального забезпечення виникають із юридичних складів (ряд фактів). Відсутність хоча б одного з необхідних фактів у складі не приводить до виникнення, зміни або припинення правовідносин. Разом із тим обставини, які утворюють склад, виконують різні функції. Серед них, як вказує В. С. Андрєєв [1, с. 115], слід виділити юридичний факт, який викликав необхідність правової регламентації відповідних відносин, а також юридично значимі обставини та передумови. Наприклад, в юридичному складі, який викликає виникнення пенсійних правовідносин за віком, юридичним фактом є досягнення встановленого законом віку. А до юридично значущих передумов належать: наявність страхового стажу відповідної тривалості; пись­мове звернення за призначенням пенсії за віком; рішення Пенсійного органу.

За строком дії правовідносини з соціального забезпечення поділяють на три групи [3, с. 50]: 1) правовідносини, що припиняються з одноразовим виконанням обов’язків (одноразові виплати, протезування, надання транспортного засобу); 2) правовідносини з абсолютно встановленим строком існування у часі (пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника — до досягнення дитиною повноліття; правовідносини з приводу надання допомоги по догляду за дитиною віком до трьох років); 3) правовідносини з відносно невизначеним строком існування у часі (пенсійні правовідносини за віком, з інвалідності, правовідносини з виплат допомоги у разі тимчасової непрацездатності).

Отже, більшість соціально-забезпечувальних відносин за своєю природою є соціально-зобов’язальними правовідносинами недоговірного характеру. Вони мають чітку правову регламентацію, оскільки всі права і обов’язки їх суб’єктів визначені законом і не можуть бути змінені за угодою сторін.

Передують реалізації матеріальних правовідносин або виникають разом із ними процедурні правовідносини зі встановлення юридичних фактів (наприклад, тривалості страхового стажу, групи та причини інвалідності) та винесення рішень про призначення або про відмову у наданні конкретних видів соціального забезпечення. Хоча ці правовідносини тісно пов’язані з матеріаль­ними, проте мають особливості, які підтверджують їх самостійність. Процедурні правовідносини виникають завжди за волевиявленням заінтересованої особи після виникнення права на той чи інший вид забезпечення.

Процедурні правовідносини є правозастосовчими, пов’язани­ми з реалізацією матеріальних правовідносин. Вони пов’язані із установленням юридичного складу, який створює дані правовідносини. Юридичні правовідносини бувають кількох видів: одні з них слугують для призначення тієї чи іншої соціальної виплати, а інші мають більш широке значення, встановлюючи лише деякі юридично значимі обставини.

Процедурні правовідносини у праві соціального забезпечен-
ня можна класифікувати на окремі види за різними критеріями [7, с. 98].

Залежно від виду соціального забезпечення, на реалізацію якого спрямовані процедурні правовідносини, розрізняють процедурні правовідносини: у пенсійному забезпеченні; у зв’язку з призначенням грошових допомог; які виникають у зв’язку з наданням соціальних послуг і пільг.

Стосовно форми соціального забезпечення розрізняють процедурні правовідносини у сфері: загальнообов’язкового соціального страхування; державного соціального забезпечення та соціальної допомоги; недержавної соціальної підтримки.

Юридичним фактом, що породжує процедурні правовідносини, є звернення заінтересованої особи або її представника з проханням підтвердити конкретний факт. При цьому громадянин має не тільки право вимагати від компетентних державних органів розгляду свого прохання, а й несе обов’язок з надання необхідних доказів.

Процедурні правовідносини продовжуються в часі. Вони припиняються з винесенням рішення про наявність або відсутність обставин, що мають юридичне значення. Важливу роль у процедурних правовідносинах відіграють строки, протягом яких мають виконуватися певні юридичні дії. Пропуск строків без поважних причин призводить до відмови у призначенні відповідного виду соціального забезпечення. Так, одноразова допомога у зв’язку з народженням дитини надається одному з батьків, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців після народження дитини. У разі пропуску цього строку без поважних причин допомога не надається.

У разі незгоди з рішенням відповідного компетентного держав­ного органу громадянин має право звернутися за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку. У зв’язку з розглядом спору виникають процесуальні правовідносини. Відмін­ність процедурних правовідносин від процесуальних в соціаль­ному забезпеченні визначається специфікою їх, змісту. В процедурних правовідносинах законодавством передбачена обов’яз­кова нормальна процедура, без якої неможливі подальші етапи реалізації прав та обов’язків у матеріально-правовому відношенні, а процес розгляду спору охоплює не всі, а лише спірні обставини. Вказані правовідносини виникають на підставі охоронних норм із приводу вирішення спору про соціальне забезпечення і не є обов’язковими у ході реалізації норм матеріального права на конкретний вид забезпечення.

Оскільки право соціального забезпечення не закріплює ніякої особливої процедури розгляду спорів, судовий розгляд здійснюється за нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права. Відсутність відповідних норм є недоліком законодавства, який необхідно виправити для спрощення та прискорення порядку розгляду спорів, підвищення ефективності захисту прав громадян у галузі соціального забезпечення.
В юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо доцільності створення спеціалізованих судів для розгляду названих вище спорів. Отже, процесуальними правовідносинами із соціального забезпечення називають урегульовані нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права від­носини громадянина або сім’ї з юрисдикційним органом про розгляд спору між особою та органом соціального захисту.

Суб’єктами правовідносин з соціального забезпечення є фізична особа та державний орган, які є носіями суб’єктивних прав та обов’язків.

Серед фізичних осіб як суб’єктів правовідносин з соціального забезпечення в першу чергу слід назвати громадян України. Крім них, суб’єктами даних правовідносин можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають
в Україні. Всіх фізичних осіб об’єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв’язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов’язків (робота у шкідливих умовах).

Існують також правовідносини, в яких суб’єктом виступає сім’я, а не фізична особа. Це пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника; правовідносини з приводу надання допомоги малозабезпечним сім’ям. Але представлення одним із членів сім’ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.

Другим суб’єктом правовідносин у сфері соціального забезпечення є один з державних органів, що зобов’язаний призначити й надати конкретний вид забезпечення. До таких органів належать: органи Пенсійного фонду; комісія з установлення пенсій за особливі заслуги перед Україною; органи Міністерства праці та соціальної політики України; органи пенсійного забезпечення Міноборони, СБУ, МВС України та ін.

Щоб бути учасником правовідносин з соціального забезпечення, громадянин повинен мати правосуб’єктність, зміст якої складають два структурні елементи — правоздатність та дієздатність. У різних галузях права ці структурні елементи правосуб’єктності мають різне поєднання. В одних галузях (наприклад, адміністративне, кримінальне, трудове право) правоздатність і дієздатність виступають у нерозривній єдності. Для інших галузей (наприклад, цивільне право) можливе роз’єднання цих елемен­тів. Правосуб’єктність громадян у соціальному забезпеченні слід віднести саме до другої групи. Зокрема, інвалід дитинства до
16 років, будучи суб’єктом правовідносин з надання соціальної пенсії, має тільки правоздатність. Від його імені в цих відносинах виступають батьки, опікун або піклувальник. Якщо громадянин визнаний недієздатним унаслідок душевної хвороби чи недоумства, то від його імені у правовідносинах з соціального забезпечення бере участь його представник.

Існують правовідносини, в яких неможливо розділити правоздатність і дієздатність громадянина (наприклад, у правовідносинах з безкоштовного протезування).

Отже, щоб бути cуб’єктом права, необхідно мати правоздатність, тобто можливість мати права і обов’язки. Умовами володіння правоздатністю є автономне існування індивіда та наявність у нього власного імені і власної індивідуальності [5, с. 39].

Деякі вчені поділяють правоздатність на загальну (здатність особи бути суб’єктом права взагалі), галузеву (бути суб’єктом правовідносин конкретної галузі права) і спеціальну (бути суб’єктом лише певних правовідносин, що складаються в середині окремої галузі права) [2, с. 61—86]. Наприклад, суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-який громадянин. Але щоб стати пенсіонером, особа повинна мати пен­сійну правоздатність. Під пенсійною правоздатністю розуміється здатність громадянина здобути суб’єктивне право на пенсію і володіти ним, вступати в конкретні пенсійні правовідносини. Момент виникнення пенсійної правоздатності залежить від виду конкретних правовідносин: у пенсійних правовідносинах за віком —
в 60, 55 років; у пенсійних правовідносинах з інвалідності — із початку суспільно корисної діяльності.

Інші науковці [5, с. 40] вважають, що правоздатність вказує лише на те, хто може бути суб’єктом права, тобто чия поведінка регулюється правовими нормами і цим обмежується. Сенсу виділяти спеціальну правоздатність немає. Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю — здатністю реалізовувати права і виконувати обов’язки.

Правоздатністю, окрім громадян, наділені також державні органи і юридичні особи. Перші здійснюють управлінську функцію у сфері соціального забезпечення і для цього наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наявності у них статусу юридичної особи.

Окрім правоздатності, суб’єкти правовідносин наділені дієздатністю. Це визначена законом можливість суб’єкта особисто вчиняти юридичні дії. У сфері соціального забезпечення — це здатність особи самостійно чи за допомогою визначених законом осіб здійснювати права й обов’язки. Сприяння у здійсненні дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздат­ності. У праві соціального забезпечення дієздатність буває повна та часткова. Повна дієздатність настає з 16 років. Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов’язана надавати соціальне забезпечення.

Іншим суб’єктом пенсійних правовідносин є відповідний державний орган. Як правило, таким органом є районне (міське) управління соціального захисту. Функції, права та обов’язки управління соціального захисту визначені відповідним Положенням. Управління завжди виступає як орган державної виконавчої влади, що діє в рамках функцій, покладених на нього державою.

Під об’єктом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення розуміють конкретне благо матеріального чи нематеріального характеру, щодо якого вони виникають, тобто конкретний вид соціального забезпечення: об’єктом пенсійних правовід­носин є пенсія; об’єктом правовідносин із приводу надання допомог є відповідна допомога. У процедурних правовідносинах об’єктом виступають дії — рішення державних органів про призначення конкретного виду соціального забезпечення, без яких неможлива реалізація матеріальних правовідносин. У процесуаль­них правовідносинах з розгляду спорів — рішення по суті спору. Об’єкти правовідносин не слід плутати із змістом правовідносин. Під юридичним змістом правовідносин розуміють сукупність суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, якими наділені суб’єкти правовідносин [4, с. 86]. Характерна риса всіх правовідносин зі соціального забезпечення — наявність правомочності правоздатної особи на одержання окремого виду соціального забезпечення і відповідно цій правомочності наявність юридичного обов’язку органу державної влади надавати особі матеріальне благо. Змістом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення є суб’єктивне право громадянина на конкретний вид соціального забезпечення в установленому законом розмірі і у визначені законом строки і обов’язок державного органу прийняти рішення про його надання або про відмову в його наданні. Змістом процедурних правовідносин є суб’єктивне право громадянина на встановлення юридичних фактів, необхідних для виникнення права на конкретний вид соціального забезпечення, і від­повідний обов’язок державного органу здійснити перевірку і винести акт-рішення про задоволення суб’єктивного права громадянина або про відмову в цьому. Змістом процесуальних правовідносин виступає суб’єктивне право на поновлення порушеного права і відповідний обов’язок державного органу розгля­нути сутність спору і прийняти рішення. Це не означає, що у сфері соціального забезпечення правовідносини є простими, тобто складаються з однієї правомочності і кореспондуючого їй обов’язку, або однобічними, коли правомочності належать одному суб’єкту правовідносин, а обов’язки — іншому. Більшість правовідносин у праві соціального забезпечення складні і двосторонні, з комплексом прав і обов’язків у обох суб’єктів.