2.1. Протосоціологія: виникнення і розвиток соціального знання

Звісно, предметна сфера будь-якої галузі знань, а отже і соціології, з часом (з появою нових пізнавальних можливостей і зростанням практичних потреб) зазнає певних змін. Кращому розумінню предметної сутності соціології буде сприяти розгляд історії її становлення і розвитку.

Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині минулого сторіччя — тоді, коли О. Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до О. Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід’ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста.

Із розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання — епос, в якому на перший план виходить людина. Вона не хоче покірно сприймати свою долю, вона бореться і може приносити себе в жертву заради інших людей. Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф та епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

Виникають перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з’являється категорія людей, що професійно займаються духовною діяльністю. Спроби творення соціальних теорій належать уже Демокріту, Платону, Арістотелю. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів та окремих фактів. Вони нині здаються наївними, але за критеріями свого часу багато які з них були найрадикальнішими.

Задовго до появи соціології як науки використовувалися такі методи збирання інформації, як спостереження, опитування тощо. Слабкою стороною науки аж до XIX ст. був її споглядально-констатуючий характер. Віками вона обмежувалася фіксацією подій, фактів у просторі й часі і не вникала в глибинні механізми суспільного розвитку.

Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460—370 рр. до н. е.) розрізняє два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвим органам, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження.

Головним здобутком Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і морально тяжко бути під владою гіршого.

Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природою, як сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Демокріт вивчав значення поділу праці для розвитку суспільства і наукового знання, виробничу діяльність та деякі інші явища. Його твори не збереглися, окрім деяких фрагментів, цитованих іншими вченими. Проте і в цих фрагментах трапляється багато надзвичайно цікавих думок стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.

Геракліт (520—460 рр. до н. е.), залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) — представник ідеалізму — висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови надавання первинних потреб громадян, наділити їх матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

Проаналізувавши всі існуючі форми держави, Платон визнав їх недосконалими і запропонував свою модель ідеальної держави, яка, на його думку, здатна, дотримуючись справедливості, позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою.

У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Згідно з домінантами індивідуальної душі (розумна, афективна, прагнуча) Платон виділяє в етиці три чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здатність контролювати свої пристрасті), а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує.

Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо, на думку Платона, тоді, коли соціальна структура суспільства відповідає типам душ.

Структуруючи суспільство, найвищий щабель Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину, керувати на принципах справедливості й доброчесності. На чолі держави мають стояти філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи — царювати.

Другий щабель платонівської ієрархії мають займати воїни-охоронці, душам яких притаманні афективність, мужність, запал.

Представниками третього щабля є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби). Це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Кожна з цих груп має свої функції, займається тим видом діяльності, котрий задовольняє відповідну домінанту і не мусить втручатися у функції інших.

Платон перший встановив закон «гармонічного розмаїття праці», згідно якого розмаїттю потреб людей відповідає розмаїття схильності до праці і розмаїття видів праці. Саме розмаїття потреб є сильним імпульсом соціального розвитку, появи розмаїття форм соціальних взаємодій, відносин. Потреби людей обумовили, на думку Платона, появу міст — полісів.

За Платоном спеціалізація праці є необхідною умовою поліпшення якості продукту праці. І чим довше працівник спеціалізується у своєму ремеслі, тим кращі успіхи він буде мати. Тому Платон уважав доцільним пожиттєве закріплення працівника за певною професією.

Вчення Платон логічно викладене, аргументоване, але першоосновою його є позаісторична абстрактна ідея, а не соціальні реалії, аналіз конкретних процесів і явищ людського життя.

Значно досконалішим є вчення Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через розумні дії, у яких ці властивості розкриваються.

Відтак, розглядаючи раба в різних системах, Арістотель засвідчує що у системі виробництва матеріальних благ раб — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, — це не просто вільний час, а такий, що заповнений різноманітними заняттями — філософським умоспогля­данням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, які породжують відчуття приємності та задоволення. Проте така організація дозвілля потребує коштів, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне використування вільного часу ганьбить людину.

Обсяги та якість дозвілля залежать і від форм державного устрою.

Як і Платон, так і Арістотель, аналізуючи форми держави, «правильними» вважав монархічну та аристократичну, олігархію, демократію й тиранію.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цікаво, що цінність, авторитет державних діячів філософ визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.

Арістотель займався також соціальними дослідженнями конституційного ладу грецьких держав. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридично оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина є «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства.

Іншою невід’ємною властивістю людей він уважав соціальну нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди. Ця ідея Арістотеля актуалізувалася в новітні часи.

Є у трактатах стародавніх філософів і міркування стосовно проблем спілкування людей, їхнього впливу взаємного, що є неодмінним наслідком розгляду сутності людини як суспільної істоти. Найбільш послідовно проводив цю думку Арістотель, характеризуючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв’язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людьми думки та почуття.

Великого значення Арістотель надавав спілкуванню, через нього люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною істотою», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

Сократ (470—399 р. до н. е.), досліджуючи процес спілкування особливого значення надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-яким і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові самостійно дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він завжди знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.

Красномовності, умінню переконувати, вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.).

Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями.

Так, Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчинна, її псують, прищеплюючи їй негативні якості, зовнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.

Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) обстоював протилежну думку — людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

У середньоріччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства, Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього.

Вивчаючи трудову діяльність людини філософ однаково високо цінував розумову і фізичну працю.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму, А. Данте (1265—1321) і Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми.

Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) — обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Багаті, що з’явилися, потребували обгрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI столітті виконували видатні європейські вчені.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж втрату майна).

Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь та гідність, а відтак політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що обстоює право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) вважає, що людей об’єд­нує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте, коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником вважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ, матеріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від вчення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтереси людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено.

На думку Т. Гоббс природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманне суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).

Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені між людьми угоди, бо в них немає права на все.

Закони мають на меті не втримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному напрямку. Т.Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому на його думку зайві закони шкідливі.

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677) вважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні учинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обгрунтовує ідею прав і свобод людини, вважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей, або надає комусь більше прав ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

Іншого погляду на причини виникнення суспільства дотримувався відомий шотландець Адам Сміт (1723—1790), який виводив суспільну взаємозалежність людей із поділу праці та необхідності обміну її результатами.

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обгрунтову­ють необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обгрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль навколишнього середовища у формуванні особистості людини. Люди не народжуються, такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників.

Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є природна рівність людських розумових здібностей, природна доброта людини, усемогутність виховання, взаємозалежність успіхів розуму та успіхів промисловості.