2.1. Роль держави в регулюванні господарської діяльності та в організації і забезпеченні функціонування державного сектору економіки

2.1. Роль держави в регулюванні господарської діяльності та в організації і забезпеченні функціонування державного сектору економіки

Економіка як сукупність виробничих відносин певної суспільної формації опосередковується господарською діяльністю. Державне регулювання економіки — це одна з форм державного впливу на економіку, що ґрунтується на законодавстві та реалізується способом установлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної ді-
яльності фізичних і юридичних осіб, яке підтримується можливістю застосування правових санкцій у разі їх порушення[1].

Сучасна економіка має змішаний характер, що полягає в поєднанні механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання[2]. Міра державної участі в регулюванні в різних країнах неоднакова і залежить від численних факторів.

Українська держава, беручи участь в організації господарської діяльності, перш за все повинна забезпечити:

визначення економічного статусу України і стратегії соціаль­но-економічного розвитку на основі програмно-цільового управ­ління в інтересах українського народу, підпорядкування суспільного виробництва потребам людини, її соціальній захищеності;

досягнення раціонального співвідношення ринкових механізмів саморегулювання та державних важелів управління економічними процесами в умовах багатоукладної економіки;

структурну перебудову галузей народного господарства з визначенням пріоритетних напрямів економічного і соціального розвитку, їх державної підтримки;

захищеність внутрішнього ринку за умов посилення економічної інтеграції у світовий ринок;

зростання національного багатства і добробуту людей.

Держава визначає економічну політику за такими основними напрямами: структурно-галузева політика; інвестиційна, амортизаційна  політика; політика інституційних перетворень; цінова політика; антимонопольно-конкурентна політика; бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна політика; зовнішньоекономічна політика.

З метою забезпечення раціонального використання та повноцінного відтворення природних умов господарювання, створення безпечних умов життєдіяльності населення держава здійснює екологічну політику.

У соціально-економічній сфері держава проводить соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

Держава визначає засади використання природних ресурсів, організації й експлуатації енергосистем, транспорту, зв’язку; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; бюджетну систему та державний бюджет; систему оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види і типи; порядок встановлення державних стандартів; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних економічних зон; засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади та інші питання юридичної відповідальності; засади соціального захисту, засади регулювання праці й зайнятості; інші питання управління господарством, передбачені Конституцією і законами України.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Під економічною стратегією розуміють свідомо обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на розв’язання масштабних економічних та соціальних завдань, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу й національного багатства. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей на досягнення яких орієнтується народне господарство, засобів та способів реалізації стратегічних цілей виходячи з наукового усвідомлення змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що відбуваються в національному та світовому господарстві, та враховуючи весь спектр інтересів суб’єктів господарювання.

Правове закріплення економічної стратегії в Україні відповідно до Конституції України здійснюється визначенням Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики та затвердженням нею загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку. Статус, порядок розроблення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики та згаданих загальнодержавних програм установлюються законом. Прикладом у цьому зв’язку служать Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 1 липня 2001 р. та Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове визначення економічної тактики здійснюється в плануванні економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, у програмах діяльності Кабінету Міністрів України, конкретних цільових програмах економічного і соціального розвитку, відповідних законодавчих актах.

Наприклад, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, Інститутом економічного прогнозування НАН України за участі Національного банку України розроблено Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2002—2006 рр., затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2002 р. № 1586.

Основними формами державного планування господарської діяльності є плани економічного й соціального розвитку та державний і місцеві бюджети.

Правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складників загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави визначаються Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 року.

Конкретні механізми реалізації положень цього закону передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 621 «Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету».

Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування безпосередньо не мають статусу суб’єкта господарювання, однак водночас для економіки України характерна наявність великої кількості суб’єктів господарювання, створених за участі держави.

Отже, державний вплив з погляду підстав його вияву можна поділити на загальний, оскільки держава і її органи, вирішуючи перелічені раніше завдання, виступають від імені народу і в публічних інтересах, і окремий, коли держава (її органи) виступають як власник, який керує своїми майновими фондами[3].

Державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки існують специфічні сфери
господарювання, в яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з тих чи інших причин (які різко відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах)[4].

Управління державним сектором, як підкреслює Е. Балацький, передбачає не тільки відносини власності, що виникають з приводу володіння, користування і розпоряджання майном державних унітарних підприємств, а й відносини щодо участі держави в керуванні акціонерним капіталом, які регулюються нормами зобов’язального права, а не права власності[5] (докладніше це питання розглядатиметься в § 4).

Суб’єктами господарювання державного сектору економіки відповідно до ч. 2 статті 22 ГК є суб’єкти, засновані тільки на державній власності, а також суб’єкти, засновані одночасно на державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в них перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Деякими законодавчими актами передбачена наявність особливостей регулювання певних аспектів діяль­ності господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше ніж 25 %[6].

Особливість регулювання діяльності суб’єктів державного сектору економіки полягає в тому, що на них поширюється не тільки загальний вплив держави, який відчувають на собі всі суб’єкти господарювання, а й такий вплив, в якому реалізується право держави володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю[7].

Разом з тим держава може визначати щодо «свого» сектору економіки як умови здійснення окремих господарських дій або аспектів діяльності, так і особливості певних галузей. Як приклад першої ситуації можна навести положення Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року. Цим нормативним актом передбачено особливий порядок укладання договорів розпорядниками державних коштів, першою чергою суб’єктами господарювання державної форми власності.

Другу ситуацію ілюструють положення Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 року.

Держава реалізовує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до даного сектору і здійснюють свою діяльність на підставі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Суб’єктами управління щодо суб’єктів господарювання в державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. Їхні повноваження в цьому аспекті відповідно до ст. 22 ГК визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям (наприклад, положення ч. 2 ст. 4 Закону України «Про підприємництво», яка не втратила чинності з ухваленням Господарського кодексу).

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в держав­ному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог законодавства. Хоч це не забороняє у випадках, передбачених законом, здійснювати відносини між собою на договірних засадах.

Органам управління, які здійснюють організаційно-госпо­дарські повноваження стосовно до суб’єктів господарювання державного сектору економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноваження щодо розпоряджання державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків.

Управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господар­ських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб’єктів господарювання, які належать до комунального сектору економіки і здійснюють свою діяльність на підставі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління.