2.1. Утворення Національного банку України та основи його діяльності

2.1. Утворення Національного банку України та основи його діяльності

Правовою основою утворення центрального банку України — Національного банку — став закон «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 р. Попередниками Національного банку України можна вважати Державний банк Росії і Державний банк СРСР, оскільки Україна входила до складу Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, а також Український державний банк, який функціонував за часів української державності 1917—1920 рр.

Державний банк Росії було утворено в 1860 р. згідно з наказом імператора Росії Олександра ІІ. Передбачалося, що банк стане важливим інструментом реформування соціально-економіч­ного життя країни, банківської системи в умовах скасування кріпосного права та післявоєнного (Кримська війна 1853—1856 рр.) кризового стану. Того самого року на території України були засновані контори Держбанку Росії в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві[1]. Перед Державним банком стояло два тісно пов’язані завдання: упорядкування грошового обороту і сприяння розвитку економіки.

Діяльність Держбанку Росії можна поділити на два етапи: з моменту утворення і до проведення грошової реформи 1895—1897 рр. та після грошової реформи до 1917 р.

На першому етапі Держбанк не отримав права самостійної емісії, хоч йому і була передана Експедиція державних цінних паперів. Самостійно банк мав право лише обмінювати кредитні білети (наприклад, зношені — на нові). Банк випускав кредитні білети в оборот на вимогу уряду шляхом надання йому кредитів. Уся сума емітованих кредитних білетів використовувалася для фінансування державних видатків. Крім того, за дорученням уряду Держбанк зобов’язаний був розміщувати державні цінні папери. За рахунок залучених коштів Держбанк надавав кредити суб’єктам господарювання і комерційним банкам. Проте такі кредити займали незначне місце в активах балансу банку. Так, на початок 1880 р. в активах балансу Держбанку Росії заборгованість за наданими позичками і врахованими векселями становила 6,6 %, тоді як заборгованість уряду — 55,7 %[2]. Отже, на першому етапі своєї діяльності Держбанк Росії виконував головним чином роль банкіра уряду та його фінансового агента і не міг сприяти упорядкуванню грошового обороту.

У 1895—1897 рр. у Росії була проведена грошова реформа, в результаті якої в країні була запроваджена система золотомонетного стандарту. Основною грошовою одиницею країни було проголошено золотий рубль, що містив 17,424 частки чистого золота (1 частка = 0,044 г золота). Кредитним білетам була надана сила законного платіжного засобу нарівні із золотими монетами. Держбанк Росії отримав статус емісійного банку. Він мав виключне право емітувати кредитні білети в обіг і здійснювати їх обмін на золото. Забезпечення кредитних білетів, випущених в оборот до 600 млн крб., повинно було на 50 % складатися із золота і ще на 50 % із урахованих банком комерційних векселів. Кредитні білети, що випускалися Держбанком Росії в обіг понад 600 млн крб., повинні були забезпечуватися на 100 % золотом. У балансі Державного банку Росії на початок 1899 р. стаття «Цінні папери, випущені в обіг» (тобто кредитні білети) становила 45,6 % від загального обсягу пасивів, а стаття «Золото в російських монетах, іноземних зливках, асигнації гірничих підприємств» — 51,3 % від суми активів[3].

Перетворившись в емісійний банк, Держбанк продовжував вести комерційну банківську діяльність. Він кредитував сільське господарство і торговельно-промисловий оборот, зокрема хлібну торгівлю — провідну галузь російського експорту. Проте обсяг операцій, пов’язаних з обслуговуванням суб’єктів господарювання, поступово скорочувався і в діяльності Державного банку Росії все більшу роль почали відігравати операції, що притаманні в сучасних умовах центральним банкам. Як «банк банків» він підтримував комерційні банки (акціонерні, міські, громадські банки, приватні банківські контори) та інші кредитні установи, надаючи їм кредити, зокрема під забезпечення цінними паперами, шляхом переврахування векселів. Фінансував заходи щодо санації банків, які опинилися на межі банкрутства. На початку ХХ ст. Держбанк поступово перетворюється у розрахунковий центр банківської системи. Комерційні банки та інші кредитні установи зберігали на рахунках в установах Держбанку свої резерви. При конторах Держбанку були організовані розрахункові відділи, через які проводилися операції з погашення взаємних претензій банків та кредитних установ. Як і до грошової реформи, Державний банк продовжував виконувати роль банкіра і фінансового агента уряду. На рахунках у Держбанку зберігалися кошти Державного казначейства. За дорученням Міністрства фінансів банк здійснював фінансування державних видатків, виконував комісійні операції для Міністерства фінансів — розміщення державних цінних паперів та їх обслуговування.

Підсумовуючи викладене, можна припустити, що, якби не події Жовтневої революції 1917 р., Державний банк Росії поступово еволюційним шляхом перетворився б у центральний банк країни.

У грудні 1917 р. Радянська влада прийняла декрет «Про націо­налізацію банків», за яким банківська справа була оголошена державною монополією. Іпотечні банки в Росії були ліквідовані, а комерційні акціонерні та приватні банки націоналізовані та приєднані до Державного банку Росії, який отримав нову назву — Народний банк РСФСР. У 1920 р. в умовах воєнного комунізму, згортання товарно-грошових відносин і проведення політики, спрямованої на ліквідацію грошей, Народний банк РСФСР було ліквідовано.

Для України 1917—1920 рр. — це період національно-дер­жавного відродження. Восени 1917 р. Українська Центральна Рада проголосила про утворення Української Народної Республіки (УНР). Одним із головних завдань УНР було формування національної банківської системи та запровадження нової національної валюти. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український державний банк».

Український державний банк діяв за трьох режимів української державної влади періоду незалежності: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Улітку 1918 р. було ухвалено закон «Про затвердження Статуту Українського державного банку й асигнування коштів до його основного капіталу». У Статуті були визначені основні завдання банку, а саме: полегшення грошового обороту, допомога шляхом короткострокового кредитування держав­ній торгівлі, промисловості та сільському господарству на Україні, а також забезпечення сталості грошової системи. Основний капітал банку, визначений Статутом, становив 100 млн крб, резервний (запасний) фонд — 10 млн крб. Державний банк підпорядковувався міністрові фінансів. Загальне управління банком доручалося Раді банку та його директорові, який одночасно був головою Ради[4].

З моменту утворення Український державний банк мав статус емісійного банку. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон «Про випуск державних кредитових білетів Української народної республіки», згідно з яким Держбанк випускав кредитові білети «...в розмірі, строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу, під забезпечення тимчасове, до утворення золотого фонду, майном республіки...»[5].

Первісно новою національною валютою було визначено український карбованець, вартість якого дорівнювала 17,424 частки чистого золота. Перший грошовий знак Української народної республіки — купюру вартістю 100 крб. було видруковано у грудні 1917 р. У березні 1918 р. Центральна Рада схвалила закон про запровадження нової грошової одиниці — гривні, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала ½ карбованця. У період Гетьманату було відновлено як основну грошову одиницю Української держави карбованець, що поділявся на 200 шагів. За часів правління Директорії основною грошовою одиницею УНР знову було проголошено гривню.

На початку 1919 р. у зв’язку зі змінами у політичному житті України Державний банк було евакуйовано на захід України, а у 1920 р. майно та архів банку були перевезені до Польщі до м. Ченстохова. Під час війни у серпні 1944 р. німці вивезли усю документацію та архів Держбанку з м. Ченстохова і подальша доля та місце їх перебування невідомі. Український державний банк є безпосереднім попередником Національного банку України.

По завершенні громадянської війни Радянська влада проголосила у 1921 р. про перехід до Нової економічної політики, що на практиці означало розвиток вільного підприємництва, а отже і необхідність відновлення товарно-грошових відносин, створення ринку, а також відтворення банківської системи. У 1921 р. приймається рішення про утворення Державного банку РСФСР, а у 1923 р. банк реорганізується у Державний банк СРСР[6]. Крім Державного банку було створено цілу низку кредитних установ. Це, як правило, були спеціалізовані банки довго- і короткострокового кредитування, що надавали позички різним галузям економіки. За часів Радянської влади в умовах тоталітарної економіки банківська система була побудована за однорівневим прин­ципом. Розмежування банків на емісійні та комерційні не існувало.

Держбанк СРСР, крім розрахунково-кредитного і касового обслуговування суб’єктів господарювання, здійснював емісійну діяльність. Тоталітарній економіці притаманне пряме директивне управління грошовим оборотом. У Радянському Союзі функція управління грошовим оборотом на макрорівні була відчужена від банків — її здійснювали органи виконавчої влади. Так, обсяг емісії готівки визначався у касовому плані Держбанку СРСР, який затверджувався Радою Міністрів СРСР. Емісія безготівкових грошей (кредитна емісія) також регулювалася Радою Міністрів СРСР. Банки видавали позички згідно з лімітами кредитування, показниками планового розміру кредитів, що визначалися в кредитних планах банків з короткострокового та довгострокового кредитування, які теж затверджувалися Радою Міністрів СРСР.

У 80-ті роки ХХ ст. у Радянському Союзі розпочалися процеси, пов’язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Перехід країни до регульованої ринкової економіки вимагав суттєвих змін у грошово-банківській сфері, принципово нових підходів до управління грошовим оборотом, які б відповідали новому економічному механізму, що створювався на основі розвитку товарно-грошових відносин, децентралізації економіки, зміцнення суверенітету республік. Нові підходи щодо регулювання грошового обороту і всієї банківської системи відображені у банківському законодавстві. У 1990 р. Верховна Рада СРСР ухвалила згідно зі світовою практикою два закони, що регламентують функціонування банківської системи, зокрема системи центрального банку і системи комерційних (ділових) банків: Закон «Про Державний банк СРСР» і Закон «Про банки і банківську діяльність». Таким чином було закладено правову базу створення дворівневої банківської системи, що є адекватною ринковій економіці.

Закон «Про Державний банк СРСР» визначав правові основи утворення єдиної системи центральних банків, нової моделі регулювання грошового обороту та контролю за діяльністю банків у країні. Закон «Про банки і банківську діяльність» визначав нові принципи побудови банківської системи в країні та основні правила ведення операцій комерційними банками. Ключовим принципом побудови банківської системи, як уже відзначалося, став принцип дворівневої структури.

Закон «Про Державний банк СРСР» передбачав створення в країні системи центрального банку, організаційна структура якої відповідала б концепції суверенності республік. Згідно з законом у кожній республіці створювали центральний банк, який в умовах єдиної грошової одиниці СРСР — рубля — добровільно делегував свої повноваження з емісії грошових знаків і проведення грошово-кредитної політики Держбанку СРСР. Центральні банки республік мали здійснювати свою діяльність за межами повноважень, які вони делегують Держбанку СРСР, як самостійні юридичні особи. На Держбанк СРСР покладалася відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-банківській сфері, насамперед підтримання стабільності спільної грошової одиниці, проведення єдиної державної політики в галузі кредитування, грошового обороту, розрахунків і валютних відносин, забезпечення сталого функціонування всієї банківської системи і визначення з цієї метою правил регулювання діяльності комерційних банків і контролю за їх дотриманням. У Законі були визначені основні методи грошово-кредитного регулювання, що є адекватними ринковій економіці і застосування яких означало відмову від системи касового і кредитного планування.

Законодавчо була визначена організаційна структура управління Держбанком СРСР і центральними банками республік. Вищим органом управління системою центральних банків, який вирішує всі принципові питання діяльності системи, зокрема розробляє Основні засади єдиної державної грошово-кредитної політики, мала стати Центральна Рада. За законом Рада складалася з 12 осіб: Голови Держбанку СРСР, його першого заступника та 10 членів Ради з числа голів центральних банків республік або інших повноважних представників республік. Постійно діючим виконавчим органом Центральної Ради і керівним органом Держбанку СРСР було визначено Правління Держбанку СРСР. У 1991 р. у республіках Радянського Союзу були створені центральні банки, але формування цілісної системи центральних банків країни не було завершено у зв’язку із розпадом Радянського Союзу наприкінці року. Після проголошення колишніми республіками Радянського Союзу державної незалежності вони прийняли рішення про утворення власних банківських і грошових систем.

Національний банк України зі статусом центрального емісійного банку держави був утворений у 1991 р. на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України.

На сучасному етапі правовий статус Національного банку України визначається на двох рівнях: конституційному і спеціальному законодавчому.

Згідно з Конституцією Національний банк України — це центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення сталості грошової одиниці. Конституція України, визначаючи особливий статус НБУ, установила повноваження Верховної Ради України і Президента України стосовно формування Ради Національного банку і призначення на посаду та звільнення з посади голови Національного банку.

На законодавчому рівні правове становище НБУ регулюється спеціальним законом «Про Національний банк України», який був ухвалений Верховною Радою України 20 травня 1999 р. Стрімкий розвиток банківської системи обумовив необхідність прийняття окремого закону про центральний банк країни, який би підвищував його відповідальність за забезпечення стабільності грошової одиниці, чітко окреслював його статус і місце в системі органів державної влади.

Згідно з законом Національний банк — це центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, функції, операції, повноваження і принципи функціонування якого визначені в Законі. Про окремі функції (напрями діяльності) Національного банку згадується в деяких нормах Закону України «Про банки і банківську діяльність»[7].

Чітке визначення правового статусу Національного банку надзвичайно важливе як для нормативно-правового регулювання діяльності самого банку, так і для його взаємовідносин з комерційними банками та органами державної влади. Для розуміння статусу Національного банку необхідно з’ясувати, є він органом державної влади чи інституцією іншого роду. Діяльність Національного банку має особливий характер. З одного боку, Національний банк — це орган держави, на який покладено виконання специфічних завдань і функцій і який відає правовим регулюванням певних суспільних відносин та здійснює нагляд за банками. З іншого боку, Національний банк — юридична особа. Він здійснює діяльність, результатом якої є отримання доходів, що покривають видатки банку. Функції Національного банку щодо забезпечення стабільності грошової одиниці України та емісії грошей мають особливу правову природу. Вони, безумовно, належать до функцій державної влади і системи державного управління, оскільки Національний банк, виконуючи ці функції, виступає від імені держави. Отже, можна зробити висновок, що Національний банк — це орган державної влади і що він має особливий статус у системі цих органів.

Якщо Національний банк є органом державної влади, то постає питання про його належність до однієї з існуючих гілок влади. Відповідно до Конституції України державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Безперечно, до законодавчої і судової гілок влади Національний банк не можна віднести. Це настільки очевидно, що не потребує доказів. Що стосується виконавчої влади, то слід відзначити, що в Конституції немає жодного згадування про те, що Національний банк є складовою системи органів виконавчої влади, ні про те, що до системи цих органів входять особливі центральні органи державного управління. З огляду на це найбільш правильною видається думка про те, що Національний банк — це орган державної влади, але виведений за межі трьох гілок державної влади і наділений спеціальним статусом.

Відмітною рисою Національного банку як особливого центрального органу державного управління є наявність у нього згідно з Конституцією України (Ст. 93) права законодавчої ініціативи, тобто права офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції щодо прийняття або скасування законів, внесення до них змін. Зокрема, Верховною Радою України прийняті важливі закони, проекти яких подавав Національний банк і які визначають правові засади функціонування вітчизняної банківської системи: «Про Національний банк України», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». У 2002 р. на розгляд Верховної Ради України Національним банком у порядку законодавчої ініціативи було передано 8 законопроектів, у 2003 р. — 11. З метою зміцнення законодавчої бази розвитку фінансового сектору економіки Національний банк постійно проводить роботу з опрацювання законопроектів інших суб’єктів законодавчої ініціативи. Зокрема, у 2002 р. НБУ було опрацьовано понад 130 таких законопроектів, у тому числі проекти Податкового кодексу, Законів України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про іпотеку», «Про ломбарди і ломбардну діяльність», «Про захист інформації в автоматизованих системах» тощо. Упродовж 2003 р. НБУ подав Верховній Раді та її комітетам 83 законодавчі пропозиції до законопроектів інших суб’єктів права законодавчої ініціативи.

Національний банк згідно з Законом «Про Національний банк України» має також нормотворчі повноваження, тобто права та обов’язки встановлювати обов’язкові для всіх юридичних і фізичних осіб правила поведінки з питань, що належать до його компетенції і потребують правового регулювання. Нормотворчі повноваження реалізуються Національним банком шляхом розроблення та прийняття нормативно-правових актів (інструкцій, положень, правил), що видаються у формі постанов Правління. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають реєстра­ції в Міністерстві юстиції України та набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації. В окремих випадках на виконання правових актів Президента України чи Верховної Ради України Національний банк видає нормативно-правові акти спільно з Кабінетом Міністрів України чи з іншими державними органами. Зокрема, Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що засади функціонування Фонду та порядок відшкодування вкладів вкладникам банків — учасникам Фонду визначається Кабінетом Міністрів України спільно з Національним банком України. На виконання цієї вимоги Закону Постановою Кабінету Міністрів України та Постановою Правлін­ня Національного банку України від 30 серпня 2002 р. № 1301/268 затверджено Положення про фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Виходячи з особливого статусу Національного банку України як кредитора останньої інстанції для банків йому надано переважне і безумовне право задовольняти будь-яку вимогу, яка виникла в результаті рефінансування банку, тобто якщо комерційний банк не виконує умов кредитного договору щодо своєчас­ного погашення заборгованості за кредитом і процентів за його користування, то Національний банк має право в безспірному порядку списати всю заборгованість з кореспондентського рахунка банку.

Поряд з правами Закон передбачає і деякі обмеження щодо діяльності Національного банку України. Зокрема, йому забороняється (за деяким винятком) здійснювати торговельну, виробничу та страхову діяльність, бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, здійснювати операції з нерухомістю.

За основними завданнями та напрямами діяльності, які передбачені на законодавчому рівні, Національний банк України в сучасних умовах загалом не відрізняється від центральних банків країн з розвинутою ринковою економікою. Основним завданням (функцією), на розв’язання якого спрямована вся діяльність Національного банку, є забезпечення стабільності грошової одиниці держави — гривні. Через виконання цього основного завдання (функції) Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень — цінової стабільності.

Національний банк України — емісійний центр держави. До 1992 р. в Україні в обороті перебували грошові знаки — рублі, що емітувалися Держбанком СРСР. У 1992 р. Національний банк увів в обіг перехідну власну українську валюту — карбованець — спочатку в готівкову сферу, а потім і в безготівкову. Вихід України з рубльової зони дав змогу Національному банку сконцентрувати емісійну функцію у своїх руках і започаткувати проведення власної грошово-кредитної політики. У вересні 1996 р. згідно з Указом Президента України була проведена безконфіскаційна грошова реформа і випущена в оборот постійна національна валюта — гривня. Починаючи з 17 вересня 1996 р. обіг карбованців на території України було припинено, а єдиним закон­ним платіжним засобом, обов’язковим до прийняття в усі види платежів, стала гривня та її розмінна монета — копійка, які емітуються в обіг Національним банком України.

Первісне значення слова «гривня» в давнину мало кілька значень. Лічильна гривня означала певну кількість монет, вагова — точну вагу срібла. Монетна форма гривні у вигляді зливка срібла стандартної форми і ваги відома, як вважають історики, з середини ХІ ст. Існувало два різновиди гривні — київський та чернігівський. Київська гривня являла собою зливок срібла шестикутної форми вагою близько 160 г. Чернігівська гривня мала ромбоподібну форму і постійну вагу 196 г. Крім срібної, у ХІІ ст. існувала також золота гривня[8]. Уперше гривня як грошова одиниця використовувалася в Україні ще за часів Київської Русі, вдруге — в період існування Української Народної Республіки (1918—1922 рр.) і, нарешті, повернулася в Україну в 1996 р. Щодо назви розмінної монети, то для неї пропонувалися назви «сотий», «резана», «шаг», але, зрештою, було віддано перевагу звичній уже «копійці».

Національний банк України — «банк банків». Він виконує роль кредитора останньої інстанції для банків і здійснює їх рефінансування. На різних етапах становлення банківської системи в Україні рефінансування здійснювалося через різні механізми. До 1994 р. Національний банк проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків, тобто рефінансування відбувалося переважно шляхом надання за рішеннями органів державної влади централізованих цільових кредитів банкам за пільговими процентними ставками без визначеного забезпечення для кредитування підприємств і організацій. Ці кредити призначалися для підтримання переважно неплатоспроможних суб’єктів господарювання і здебільшого не поверталися. У сучасних умовах
Національний банк використовує ринкові механізми рефінансування, зокрема надання кредиту овернайт через постійно діючу лінію рефінансування, надання кредиту шляхом проведення кредитних тендерів, рефінансування шляхом здійснення операцій «прямого» репо.

Національний банк України як «банк банків» відіграє важливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

Для здійснення міжбанківських розрахунків Національний банк розробив і запровадив систему електронних платежів (СЕП) і систему термінових переказів (СТП), які складають систему електронних міжбанківських переказів (СЕМП). Створена Національним банком СЕМП здійснює нині переважну більшість міжбанківських розрахунків і охоплює всю банківську систему країни.

НБУ розробляє і вводить у дію нормативні документи, що визначають загальні принципи діяльності платіжних систем, порядок проведення розрахунків між суб’єктами економіки через банки тощо.

НБУ постійно працює над удосконаленням платіжної системи, розширенням сфери безготівкових розрахунків, запровадженням сучасних технологій та методів передавання платіжної інфор-
мації.

Національний банк — орган банківського регулювання. З метою регулювання діяльності банків цивілізованими засобами Національний банк поступово застосовує в практичній діяльності регулятивні інструменти, які використовуються у світовій банківській практиці. Так, задля зміцнення банківської системи, підвищення її стійкості до криз та забезпечення прозорості функціонування Національний банк підвищує вимоги щодо:

рівня капіталізації банків;

якості корпоративного управління та внутрішнього аудиту в банках;

посилення ролі та якості зовнішнього аудиту на основі впровадження Міжнародних стандартів аудиту;

упровадження в банках ефективної системи управління ризиками (системи ризик-мененджменту);

Національний банк постійно удосконалює і посилює нагляд за банківською системою. Головними акцентами в його наглядовій діяльності є:

переорієнтація на засоби превентивного нагляду за банками та раннє виявлення і попередження ризиків;

здійснення нагляду на підставі консолідованої фінансової звітності банків;

упровадження нагляду на основі оцінювання ризиків у діяльності банків;

запобігання використанню банків з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Національний банк України — банкір і фінансовий агент уряду. У діяльності Національного банку з обслуговування уряду можна виділити кілька важливих віх:

у 1993 р. в Україні була запроваджена нова система касового виконання державного бюджету, завдяки якій уряд втратив можливість автоматичного використання кредитів НБУ для фінансування дефіциту державного бюджету;

у 1995 р. уряд України започаткував емісію державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики). Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу Національному банку починаючи з 1997 р. припинити надання кредитів уряду для фінансування дефіциту державного бюджету. Водночас на Національний банк були покладені нові зобов’язння в частині управління внутрішнім державним боргом. Національний банк на правах фінансового агента уряду здійснює розміщення державних цінних паперів (ОВДП), а також платежі зі сплати доходу та погашення облігацій за дорученням і за рахунок коштів Державного казначейства України;

починаючи з 1997 р. проводилося поетапне переведення касового виконання державного бюджету з банківської на казначейську систему, яка передбачає обслуговування Казначейства через єдиний казначейський рахунок, відкритий у Національному банку України, а отже, і консолідацію бюджетних коштів на рахунках у НБУ.

Національний банк України — провідник грошово-кредитної політики держави. Огляд грошово-кредитної політики в Україні за період з 1992 по 2004 рр. дає змогу виділити в діяльності Націо­нального банку кілька етапів.

Перший етап, що охоплює 1992—1994 рр., характеризувався тим, що грошово-кредитна політика підпорядковувалася емісійній підтримці безперспективної економічної системи та емісійному фінансуванню дефіциту державного бюджету. Наслідком такої експансіоністської політики Національного банку України стали гіперінфляція та катастрофічний спад виробництва. Індекс цін споживчого ринку становив у 1993 р. — 10 256 %. Реальний обсяг ВВП скоротився у 1993 р. майже на 14 %, а у 1994 р. ще більше — на 23 %[9].

З 1995 р. Національний банк змінює курс своєї політики відповідно до зміни курсу загальноекономічної політики держави. Уряд проводить низку структурних реформ, запроваджує ринкові інструменти регулювання економіки, зокрема перехід на боргове фінансування дефіциту державного бюджету, тобто фінансування за рахунок запозичення урядом коштів на ринку державних цінних паперів.

Грошово-кредитна політика Національного банку на другому етапі, що охоплює 1995—1997 рр., була спрямована на гальмування темпів інфляції, досягнення стабілізації банківської системи, проведення грошової реформи. Національний банк поступово опановує ринкові інструменти грошово-кредитного регулювання економіки. Так, з метою забезпечення рівного доступу всіх банків до кредитів центрального банку НБУ запроваджує кредитні аукціони та ломбардні кредити під заставу державних цінних паперів. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу Національному банку започаткувати проведення операцій на відкри­тому ринку, зокрема проведення операцій репо. Результатом загальноекономічної політики держави, рестрикційної грошово-кредитної політики НБУ та вдало проведеної грошової реформи стало зниження темпів інфляції і темпів падіння реального обсягу ВВП. Індекс цін споживчого ринку становив у 1997 р. 110 %, а
реальний обсяг ВВП скоротився на 3 %[10].

У 1998 р. на грошовому ринку України під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників економічного і політичного характеру склалася кризова ситуація, яка поставила під загрозу стабільність гривні. Упродовж третього етапу, що охоплює 1998—1999 рр., Національний банк проводив політику, спрямовану на утримання стабільності гривні, він неодноразово підвищував норму обов’язкових резервів, облікову процентну ставку, ввів мораторій на рефінансування комерційних банків, використовував такий мобілізаційний монетарний інструмент, як депозитні сертифікати НБУ.

У післякризовий період починаючи з 2000 р. і до теперішнього часу (четвертий етап) Національний банк проводить грошово-кредитну політику, спрямовану, з одного боку, на контроль за темпами інфляції, річне значення якої не повинно перевищувати встановленого програмного показника, а з іншого — на створення монетарних передумов для підвищення темпів економічного зростання.

Національний банк — орган валютного регулювання і контролю. Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачені повноваження Національного банку як органу валют­ного регулювання і як органу валютного контролю.

Основні повноваження Національного банку як органу валютного регулювання:

визначення і регулювання обмінного валютного курсу національної грошової одиниці;

нагромадження та управління золотовалютними резервами;

організація та регулювання внутрішнього валютного ринку;

складання разом з Кабінетом Міністрів України платіжного балансу України.

Головною метою валютного регулювання Національного банку є проведення зваженої та обґрунтованої курсової політики, яка тісно пов’язана з грошово-кредитною політикою. Національний банк здійснює курсову політику з урахуванням інтересів як суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, так і держави в цілому, спрямовуючи її на підтримання реального курсу гривні, мінімізацію виплат за зовнішнім державним боргом, поповнення золотовалютних резервів, стимулювання припливу капіталу в країну, запобігання вивезенню капіталу з країни.

Курсова політика в Україні пройшла кілька стадій, а саме: від застосування вільноплаваючого курсу національної валюти до фіксованого з подальшим переходом до регульованого плаваючого курсу. Національний банк у процесі реалізації курсової політики застосовує як адміністративні (обмежувальні) методи валютного регулювання (наприклад, обмеження діяльності комерційних банків на валютному ринку, обмеження щодо здійснення інвестицій за кордон), так і загальновизнані ринкові методи (наприклад, девізну політику).

Загальна тенденція розвитку валютного ринку в Україні починаючи з 2000 р. — це відхід від методів обмежувального, адміністративного характеру на користь лібералізації валютних відносин.

Основні повноваження Національного банку України як органу валютного контролю:

забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами валютного законодавства на території України;

забезпечення здійснення уповноваженими банками контролю за законністю валютних операцій, що провадяться резидентами та нерезидентами через ці банки.

У сучасних умовах одним із найважливіших завдань Національного банку як органу валютного контролю є обмеження масштабів відпливу капіталу з країни, підвищення ефективності (дієвості) заходів, що перешкоджають відпливу капіталу.

Національний банк України — інформаційно-статистичний та аналітичний центр банківської системи. З перших років свого існування Національний банк бере активну участь у створенні інформаційної системи даних, які є основою прогнозування та аналізу економічного розвитку країни. Зокрема, Національний банк розробляє, підтримує в актуалізованому стані і розповсюджує грошово-кредитну (монетарну) і банківську статистику та статистику платіжного балансу.

Національний банк згідно з законодавчою базою має особливі права щодо отримання інформації. Він має право безоплатно одержувати інформацію, необхідну для підготовки банківської статистики та для аналізу економічної ситуації.

У 1996 р. основи грошово-кредитної статистики в Україні були визнані Міжнародним валютним фондом як прийнятні і такі, що підлягають опублікуванню у щомісячному збірнику «Міжнародна фінансова статистика». Ще одним виявом інтеграції банківської системи України в інформаційний простір міжнародного банківського співтовариства стало відкриття у 1998 р. веб-сторінки Національного банку України в міжнародній комп’ю­терній мережі Інтернет.

У 2003 р. Україна приєдналася до Спеціального стандарту поширення даних (ССПД) Міжнародного валютного фонду. ССПД МВФ визначає оптимальні принципи і методи поширення даних щодо розвитку економіки країн, зокрема, реального, подат­кового, бюджетного, фінансового та зовнішньоекономічного секторів. Дані щодо розвитку фінансового та зовнішньоекономічного секторів готує Національний банк[11]. Інформація про економічне і фінансове становище в країні надсилається МВФ для розміщення на його веб-сторінці у мережі Інтернет.

Національний банк України як інформаційно-статистичний та аналітичний центр банківської системи видає низку періодичних видань.

«Вісник Національного банку України» — теоретичний та нау­ково-практичний журнал, в якому висвітлюється діяльність НБУ, актуальні проблеми функціонування банківської системи України, питання грошово-кредитної і валютної політики, світовий банківський досвід.

«Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності» — систематизований збірник нормативно-правових документів, що регламентують банківську діяльність в Україні (законодавчі акти, постанови, інструкції, положення та інші документи НБУ).

«Бюлетень Національного банку України» — статистичне видання НБУ, що містить інформацію про реальний стан економіки, грошового ринку, а також грошово-кредитну і банківську статистику.

«Платіжний баланс України» — статистичне видання НБУ,
в якому публікуються табличні дані з платіжного балансу, аналітичні матеріали щодо розвитку зовнішнього сектору економіки України, подаються аналіз та методологія складання платіжного балансу.

«Банкноти і монети України» — каталог, що містить інформацію про паперові гроші та монети, уведені в обіг Національним банком України.