2.11. Стародавня Спарта

З другої половини VII ст. до н. е. на перше місце серед держав Пело­поннесу висувається Спарта. Назву державі дало місто Спарта, що виник­ло в XI—X ст. до н. е. Впродовж IX — першої половини VIII ст. до н. е. спартанці вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами за панування над всією Лаконією — областю на півдні Пелопоннесу, яку зрештою підпоряд­кували своїй владі. Значна частина місцевого (ахейського) населення була поневолена. Ті общини, які мешкали на малородючих землях і добровільно визнали гегемонію Спарти, увійшли до складу окремої держави на правах так званих періеків. Вони вважалися особисто вільними і користувалися громадянськими правами в своїх общинах і полісах. У самій Спарті вони почувалися людьми "другого сорту".

Таким чином, у Спарті існували три основні класи: повноправні громадяни — спартіати, поневолені ілоти (населення, навернене у рабство; термін "ілоти" означав — полонені) та вільні, але не повно­правні періеки.

У цей період сформувалися основи державного устрою Спарти, що не змінювалися впродовж століть. Тут правили дві царські династії, представ-

ники яких користувалися загальною повагою, хоча влада їх була дуже об­меженою.

Особливе місце в ранній історії Спарти посідає період так званих Мессенських війн. Причиною їх був "земельний голод". Спарта вирішу­вала цю проблему за рахунок своїх сусідів. Головним об'єктом спартан­ської експансії стала багата і велика область у південно-західній частині Пелопоннесу — Мессенія.

Перша Мессенська війна тривала близько двадцяти років і завершила­ся перемогою спартанців, які поневолили її населення, зібравши велику данину. Проте поневолені мессенці повстали проти панування Спарти. Розпочалася друга війна і, незважаючи на героїзм мессенців, Спарта знову здобула перемогу.

Найродючіші землі Лаконії та Мессенії були розподілені і роздані спар-тіатам разом із закріпленими за ними ілотами, які були зобов'язані працю­вати на володаря землі, сплачувати податок. Спартіати не мали право про­дати чи вбити ілота, оскільки раби і земля вважалися власністю держави.

Праця ілотів давала спартіатам можливість не працювати, вивільняю­чи час для занять державними справами, вдосконалення військового мис­тецтва.

Разом з тим існувала постійна загроза заколоту ілотів. Утримати їх у покорі можна було з допомогою систематичного терору. Законодавцем Лікургом було проведено серію реформ, завдяки яким у короткий термін Спарта перетворилася на військовий табір, усі мешканці якого повинні були дотримуватися суворої дисципліни. Закони Лікурга регламентували найменші подробиці поведінки, форми одягу, навіть бороди і вусів кожного громадянина.

Закони передбачали, що кожний спартіат повинен був віддавати своїх семирічних дітей у спеціальні табори, де у них виховувалися навички воїна, терплячість, уміння наказувати і підкорятися, переносити різні труднощі.

Основою законів був принцип рівності. Запроваджувалася система захо­дів, спрямованих проти особистого збагачення: вилучено з обігу золоті та срібні монети, заборонено купівлю-продаж землі, всі спартіати мали носити простий і грубий одяг, було накладено заборону на виробництво і користування предметами розкоші тощо. За виконанням законів і правил поведінки стежили спеціальні наглядачі, які вживали адміністративних заходів до порушників.

Перетворення сприяли консолідації вільних громадян перед постійною готовністю ілотів до повстання. Завдяки цьому Спарта вийшла перемож­ницею у третій Мессенській і в Пелопоннеській війнах. Вона підкорила собі практично всі держави Пелопоннесу, намагаючись розширити свій вплив на Афіни. Проте великодержавні претензії базувалися лише на військовій могутності, в економічному, політичному і культурному відно­шенні Спарта відставала від грецьких держав, особливо від Афін.

Поступово Спарта ставала головним оплотом політичної реакції на території Греції.

Державний устрій Спарти мав яскраво виражений характер рабовлас­ницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збо­ри (апелла) за участю всіх спартіатів. Проте порівняно з афінськими збо­рами вони були значно обмежені у правах: могли приймати або відхиляти закони, але не обговорювати їх. Не обговорювалися також фінансові питан­ня, не контролювалася діяльність магістратів, не розглядалися судові спра­ви. Фактично це був орган спартанської олігархії.

Вирішальну роль у державному управлінні відігравала Рада геронтів (герусія) з ЗО чоловік віком старше 60 років. 28 із них обиралися довічно, до складу геронтів входило і два царі. Рада ніким не контролювалася і мала право скасовувати рішення Народних зборів. Вона фактично вирішу­вала усі справи держави. Не менш авторитетним органом була колегія з п'яти наглядачів. Вони наглядали за виконанням законів, контролювали посадових осіб, навіть діяльність царів, щоб не допустити посилення цар­ської влади, мали право притягати царів до суду.

У Спарті владарювали два царі, які належали до двох династій. Кож­ний з них користувався однаковою владою і був підконтрольний апеллі, герусії та колегії наглядачів. Прерогативою царів було верховне військове керівництво і керівництво релігійним культом. Царі були великими земле­власниками.

Величезна роль у державному управлінні належала військовим. Спар­танська апелла як верховний орган була практично зборами воїнів-спартіа-тів. В армії існував численний командний корпус.

Загалом спартанський державний устрій був поєднанням громадян­ської та військової влад, в якому влада вузької спартанської олігархії урівноважувалась авторитетом військових командирів на чолі з царя­ми, з якими змушені були рахуватися спартанські виборні органи.

Спарті належала провідна роль у Пелопоннеському союзі, який був однією з найсильніших військово-політичних коаліцій Греції. Вищим його органом були збори всіх союзників, що відбувалися в Спарті. Кожний союзний поліс мав на них один голос. Рішення зборів затверджувалися спартанською апеллою. Союзне військо очолювалося спартанськими царями.