2.16. Римська республіка у V - середині III ст. до н. е

З кінця VI ст. до н. е. і до І ст. до н. е. в історії Риму тривав період республіки^. Усі важливі проблеми вирішувалися на Народних зборах голосуванням: приймалися нові закони та скасовувалися старі, оголошува­лися війни та укладався мир, розглядалися позови та скарги в суд тощо. На зборах громадян обирали на магістратські посади. Державу очолювали два консули, обрані на річний термін. Консули командували арміями і піклува­лися про добробут громадян. Інші магістрати стежили за порядком у Римі, опікувалися фінансами, судом тощо. Як і раніше, функціонувала рада ста­рійшин — сенат. Він керував зборами, перед ним звітувалися магістрати. Провідне місце в управлінні належало патриціям, з яких складався сенат.

Республіка — форма державного правління, що здійснюється виборними органами влади.

Політична історія Риму V—IV ст. до н. е. характеризується зміцнен­ням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію.

З часом боротьба плебеїв привела до позитивних наслідків. Патриції були змушені піти на поступки і погодилися з тим, аби плебеї щороку обирали своїх представників — народних трибунів, обов'язком яких був би захист інтересів плебеїв у боротьбі проти сваволі патриціанських ма­гістратів. Особа народного трибуна була недоторканною. Якщо трибун не погоджувався з рішенням сенату, то накладав заборону — вето на це рішення, і його не приймали.

До середини V ст. плебеї добилися прийняття писаних законів, що їх викарбували на 12 мідних дошках та виставили на головній площі Рима — Форумі. Ці закони увійшли в історію як Закони дванадцяти таблиць. Вони стали основним джерелом римського права, встановлювали обов'яз­ковість обговорення в суді, передбачали обов'язкове виконання рішень, ухвалених судовою владою.

Якщо раніше патриції чинили все на власний розсуд, то тепер вони змушені були підкорятися законам.

Згодом плебеї добилися права на землю, було скасоване боргове раб­ство. Відтепер за несплату боргу могли відібрати майно, але обертати лю­дину на раба заборонялося.

Зрештою від плебеїв обирався один із консулів. На початку IV ст. до н. е. плебеям стали доступними всі посади. Та найбільшою перемогою плебеїв було те, що рішення їхніх зборів мали виконувати всі громадяни.

Оскільки плебеї становили більшість, це і означало народовладдя, тоб­то республіку.

Спочатку Рим був містом-державою. Його територія складалася з міста та землеробської околиці. З V ст. до н. е. Рим поступово завоював чис­ленні землі, потіснивши етрусків та інші племена. Здійсненню планів римлян деякий час перешкоджали кельти, які тоді займали майже всю Західну Європу. Римляни називали їх галлами, тобто півнями, оскільки кельти полюбляли яскравий одяг та прикрашали шоломи півнячим пір'ям. Північну Італію галли окупували ще в середині V ст. до н. е. А у 390 р. до н. е. вони вдерлися до Рима і спалили його. Вистояла лише цитадель на Капітолії. За переказами, капітолійську залогу розбудили гуси, які зчинили галас при наближенні галлів. Звідси походить вислів, що гуси врятували Рим. Галли залишили місто, взявши великий викуп.

Після поразки у війні з галлами римляни здійснили реорганізацію армії. Основним її підрозділом став славнозвісний римський легіон. Він на­лічував 4500 воїнів: 4200 піхотинців та 300 вершників. Легіон поділявся на менші підрозділи. Під час бою вони шикувалися в три ряди. Причому в останньому ряду стояли найдосвідченіші воїни. Прорвавши перші ряди, супротивник сподівався на перемогу. Однак тут у бій вступали кращі сили. З боків (флангів) легіон прикривала кіннота.

Така організація війська була найсучаснішим винаходом. Завдяки їй римлянам і вдалося завоювати півсвіту.

Проте у подальшому галли знову вдиралися у підвладні Риму землі, але зазнали поразки і змушені були укласти мирний договір. І

Ще в V ст. італійське плем'я самнітів поширило свою владу на Кам­панію, до них перейшло місто Капуя. Великі капуанські землевласники звернулися по допомогу до Риму. Розпочалася Перша Самнітська війна, що закінчилася перемогою Риму. **

Загострився антагонізм між Римом і містами Латинського союзу — федерації ЗО міст Лація (сучасн. Лаціо, Італія). У результаті розпочалася Латинська війна, що тривала з 340 до 338 р. до н. е. Повстали майже всі латинські міста. До них приєдналися жителі міста Капуя. Внаслідок війни Латинський союз перестав існувати: найближчі до Рима міста ввійшли до його складу, а їхнє населення було визнано рівноправним з римлянами, жителі ж інших латинських общин були урівняні з римлянами в грома­дянських правах, але їм не дано було права голосу в Народних зборах.

Римляни і на цей раз міцно утвердилися в Кампанії, що призвело до нового загострення з самнітами, і, коли римляни захопили Неаполь, розпо­чалася Друга Самнітська війна. Римляни реорганізували армію, ство­ривши невеликі рухливі загони, озброєні дротиками та короткими мечами. У результаті цих нововведень римські війська здобули над самнітами та їхніми союзниками ряд перемог.

У III ст. після тривалої перерви галли, з'єднавшись з етрусками, дійшли до римських територій. Цим скористалися самніти, які поновили свій вплив у Луканії, раніше союзній Римові. Це стало приводом до Третьої Самніт-ської війни, у якій Рим знову здобув перемогу.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням Рим по­ступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Боротьба за остан­ню була особливо жорстокою.

Після перемоги над самнітами римляни розпочали боротьбу з грецьки­ми містами. Найбільшим грецьким містом в Італії був Тарент. Місто не мало своєї армії і користувалося послугами грецьких найманців. 280 р. до н. е. римляни послали в Тарент послів, але їх образили, що і стало приво­дом для війни. Для боротьби з Римом Тарент запросив епірського царя Пірра, одного з видатних тогочасних полководців. Він висадився в Італії з армією, що складалася з 22 тис. добре навчених піхотинців, 3 тис. кавале­ристів і 20 бойових слонів, застосування яких під час війни було новиною.

Перша битва між римлянами і Пірром, що закінчилася перемогою остан­нього, відбулася поблизу Гераклеї. Велику роль відіграли при цьому бойові слони, з якими римляни боротися ще не вміли.

Наступного року Пірр здобув нову перемогу над римлянами в Апулії, але при цьому зазнав значних втрат ("Піррова перемога"). Тому він виря­див у Рим послів з пропозицією укласти мир, яку відхилив Сенат.

275 р. відбулася вирішальна битва між армією епірського царя і рим­ськими військами. Римські лучники зуміли злякати слонів, повернути їх назад і розладнати ряди війська Пірра. Римляни здобули рішучу перемогу і захопили величезну здобич. Пірр повернувся в Епір і незабаром заги­нув у боротьбі з македонянами.

265 р. римляни завершили завоювання Італії.

Таким чином, на 111 ст. до н. е. влада Риму поширилася майже на всю Італію. В успіхах Риму велику роль відіграли дипломатія, принцип "поділяй і владарюй". Майже в кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і містами, часто руйнував союз своїх против­ників і так здобував перемогу. Рим був молодою рабовласницькою дер­жавою, і його перемога над італійськими племенами була перемогою рабовласницького ладу. Успіхам Риму наприкінці IV — на початку /Пст. до н. е. сприяла консолідація рабовласницького класу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації підкорених Римом племен та міст і поширення рабовласницьких відносин на весь Апеннінський півострів.

Завоювавши Італію, Рим не заспокоївся. Метою його домагань став багатий острів Сіцілія. Колись тут оселилися фінікійці та греки. Серед грецьких міст славилися Сіракузи. Рим почав готуватися до війни за острів. Але на Середземному морі тоді володарював Карфаген. Це місто заснува­ли фінікійці. Воно швидко стало могутнім завдяки сильному торговельно­му та військовому флоту. Згодом Карфаген підкорив фінікійські міста на Піренейському півострові (сучасна Іспанія) та чимало міст на островах. Так виникла потужна морська держава — Карфаген. Він і став супер­ником Риму на Середземному морі. Понад 60 років між Римом та Карфа­геном точилися запеклі війни за перевагу у Середземномор'ї. Ці війни дістали назву Пунічних, оскільки римляни називали жителів Карфагену пунами.

Перша Пунічна війна (264—241 до н. е.) спалахнула через Сіцілію. Розпочали її римляни, їм удалося захопити деякі карфагенські міста. Але остаточну перемогу здобути було важко. Могутній карфагенський флот прикривав з моря свої міста і нищив італійські поселення на узбережжі. Проте морську перевагу Карфагену Рим швидко здолав. Римляни не лише збудували власний військовий флот, а й винайшли нову тактику морського бою. Свої кораблі вони спорядили містками з гаками. Підійшовши впритул до ворожого корабля, вони брали його на абордаж. Для пунів це було цілковитою несподіванкою. Карфаген здався, було укладено мир. Карфаген віддав Римові Сіцілію та деякі інші острови, повернув полонених та спла­тив контрибуцію. Так Рим здобув перші заморські володіння.

Однак Карфаген не мав наміру здаватися. Розпочалася Друга Пунічна війна (218—201 до н. е.). Військо Карфагену очолив знаменитий полко­водець Ганнібал. Він люто ненавидів римлян. Зібравши військо в Іспанії, Ганнібал зі 100-тисячною армією та бойовими слонами рушив до Італії

суходолом. Це була важка експедиція. Шлях перетинали високі засніжені Альпи. Ганнібал не знав місцевості. Значна частина його війська та всі бойові слони загинули від холоду, під обвалами снігу та льоду. Проте армія Ганнібала була настільки сильною, що одразу здобула кілька блискучих перемог.

15 років провів Ганнібал в Італії. Захопивши Північну Італію, він обминув Рим і пішов на південь Апеннінського півострова. Тут він зав­дав нищівного удару римлянам у битві під Каннами, де полягло 50 тис. римських воїнів. На бік Ганнібала перейшли південноіталійське населення та грецькі міста.

Римляни зуміли організувати всі сили на боротьбу проти карфаген­ської армії. Вони почали активно діяти на різних фронтах. Одна армія римлян стояла проти Ганнібала, друга — у Піренеях, третя — на Сіцілії. Таким чином, Ганнібалові було відрізано всі шляхи для повернення назад.

Спочатку римляни відвоювали Сіракузи. Саме тоді загинув видатний грецький вчений Архімед, якого, за переказами, вбив римський солдат. Потім римські легіони розпочали бойові дії в Південній Італії. Ганнібал одержав ще кілька перемог, але його сили танули. Він навіть здійснив похід на Рим та став біля його воріт. Поява війська викликала паніку в місті. З того часу вислів "Ганнібал біля воріт" означає велику небезпеку. Та Ганнібал і не робив спроби взяти Рим штурмом. Це йому було вже несила. На допомогу Ганнібалові тією самою дорогою, через Альпи, рушило підкріплення, але римляни розбили його. Крім того, вони висадилися неподалік Карфаге­на. Карфагенський уряд наказав Ганнібалові негайно повертатися, щоб боронити рідне місто. Та 202 р. до н. е. у битві біля Зама Сципіон завдав йому страшної поразки. Ганнібал утік до Сирії, а згодом отруївся.

Перемога римлян у' цій війні означала остаточну поразку Карфагену. Згідно з мирним договором Карфаген втратив свої володіння поза межа­ми Африки, передав Риму всі військові кораблі та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію.

Після розгрому головного суперника на Середземному морі погляди римлян звернулися на схід: до Македонії та царства Селевкідів у Передній Азії. У безперервних війнах Рим підкорив Македонію і Грецію та по­тіснив селевкідських правителів з Європи і частково Малої Азії.

Третя Пунічна війна (149—146 рр. до н. е.). Незважаючи на пораз­ку Карфагену, Рим побоювався його. Катон, один із римських сенаторів, кожну свою промову закінчував словами: "Карфаген має бути зруйнова­ний!" Зруйнувати Карфаген було вже не так важко. Щоб не розпочинати війну, Карфаген намагався виконати всі умови Риму. Зрештою римляни зажадали, щоб пуни зруйнували власне місто та переселилися кудись по­далі. Та карфагеняни вирішили захищатися. Після тривалої облоги римля­ни захопили Карфаген. Більшість його населення було знищено, а тих, хто лишився в живих, продали в рабство. Місто було зруйновано вщент.

Таким чином, у III— II ст. до н. е. Рим поширив свою владу за межі Італії. Він знищив могутнього суперника у Середземноморському світі — Карфаген. Це відкрило римлянам шлях до подальших завоювань.

Загарбані римлянами землі поза межами Апеннінського півострова називалися провінціями. Вони існували в Іспанії, Африці, Греції, на Сіцілії тощо. Для управління ними Сенат призначав намісників. Туди ж відправ­ляли легіони. Місцеве населення сплачувало Римові податки.