2.17. Розвиток Римської держави у II ст. до н. е

Народні збори, як і раніше, залишались найвищою установою у дер­жаві. Вищі магістрати офіціально мали всю повноту влади, але обирались на короткий термін, а їх обрання залежало від рішення сенатської більшості.

В останній період війни з Ганнібалом роль Сенату зросла, а надалі ще більше посилилася. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політи­кою, був оплотом знаті (нобілітету). Серед знаті пануюче становище на­лежало старшим патриціанським родам — Еміліям, Корнеліям, Клавдіям, Валеріям.

Великого впливу набули окремі плебейські роди, зокрема Лівії, Семпро-нії та особливо Цецілії Метелли. З кінця III ст. доступ у Сенат для нових членів став складнішим. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли добитись вищих посад лише у виняткових випадках.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною каймою, черевики з чотирма ремінцями і золоту каблучку на пальці. В їхніх будинках було чимало клієнтів, які всюди супроводили свого патрона. Клієнтами були іноземці або молодші родичі (земляки), які не мали громадянських прав. Вони голосували за патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу в разі необхідності патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету. Зокрема, великим авторитетом користував­ся Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший. Він впливав на зовнішню та внутрішню політику Риму. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і вважав, що зміцнити римську могутність можна, створивши систему залежних від Риму держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управ­ління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служ­би і зменшення прямих податків. Одним із найбільш послідовних против­ників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший, який виступав як затятий прихильник старовини і захисник аристократичних привілеїв, на­полягав на зруйнуванні Карфагена. Впродовж багатьох років Катон бо­ровся проти розкоші аристократії Риму, але згодом багато з того, що запро­вадив Катон, було скасовано.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчили про Іде більше посилення сенаторської олігархії, що виявилося і в законодавстві першої половини II ст., яким регламентувався порядок проходження ма­гістратур. Найвищі магістратури могли посідати лише ті, хто пройшов нижчі виборні посади. Той, хто претендував на першу магістратуру, мав бути не молодший 28 років, прослужити десять років в армії або ж протягом десяти років з'являтися за призовом на військову службу. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Цей за­кон мав допомогти олігархії в боротьбі проти осіб, популярних серед плебсу. Найвищі посади, як правило, обіймали пересічні особистості, але зі знатних родів.

Обмеження доступу у вищий стан призводило до посилення незнатної верхівки плебсу — вершництва — другого після сенаторів за майновим цензом стану римського суспільства, що мав право стягати податки. Верш­ники вдавалися і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, вони давали потрібні суми в позику під високі проценти і по закінченні терміну забирали гроші найжорстокішими способами. Лихварські операції в Римі перейшли до рук вершників, так само як і зовнішня торгівля. Верш­ники поступово відокремилися від основної плебейської маси і оформили­ся в окремий стан.

Класичної форми рабство набуло в часи Пунічних воєн. Завоювання супроводилися продажем у рабство тисяч полонених. Велику роль у по­повненні ринку рабів відігравали пірати. Центром работоргівлі був Де-лос. Діти, народжені від рабині, вважались власністю того, кому належала мати. Це також було одним із джерел рабства. Римське право того часу допускало перетворення на раба вільної людини. Батько міг продавати в рабство своїх дітей, рабом могла стати вільна людина-за вироком суду або за карні злочини, але випадків навернення вільних на рабів було досить мало, і це джерело рабства не мало економічного значення.

Раби були основним виробничим класом римського суспільства. За римськими законами зв'язок раба і рабині або зв'язок рабині і вільного вважався не шлюбом, а співжиттям і не мав юридичного значення. Серед рабів були лікарі, художники, писарі, архіваріуси та зн.

На середину II ст. до н. е. рабовласництво у Римі набуло класичної форми. Війни сприяли припливу рабів та їхній дешевизні. Найбільше їх використовували у сільському господарстві, оскільки сільськогосподарські роботи не потребували особливої кваліфікації (раби мали справу з прости­ми знаряддями праці).

Тривалі війни збагачували пануючі класи, але дуже несприятливо по­значалися на селянському господарстві, оскільки основні трударі були зму­шені йти у походи.

Переважна більшість розорених селян шукала щастя у Римі, де жила випадковими заробітками, допомогою держави. Збіднілий люд становив значну частину населення великих міст античного світу. Зубожіння селян-

ства несприятливо позначалося на становищі Римської держави, а також на бойовій могутності Риму.

У II ст. до н. е. відбулися повстання рабів.

Одним із них було повстання рабів багатого і жорстокого сіцілійського рабовласника. Його вбивство стало сигналом до повстання рабів по всій Сіцілії. Керівником руху був раб Євн, про якого лунала слава як про майстерного мага і пророка. Євна було оголошено царем. Одночасно у південно-західній частині Сіцілії також повстали раби, їх очолив кілікієць Клеон. Євн і Клеон об'єднали свої сили, проте керівником руху залишався Євн. Об'єднана армія повстанців, знищивши кілька римських загонів, зайня­ла ряд важливих сіцілійських міст. Сіцілійське повстання було першою спробою утворення самостійної держави рабів. Рабство як інститут не знищувалося; діставали свободу лише ті, хто приєднався до боротьби. Ке­рівникам повстання спочатку вдалося створити таке сильне військо, що римляни зазнавали поразки за поразкою. Але згодом повстання було при­душено, Клеон загинув під час бою, а схоплений Євн помер у тюрмі. Події на Сіцілії стали сигналом до ряду повстань у межах Середземномор'я.

Повстання рабів у Сіцілії означало назрілу гостру суперечність у рим­ському суспільстві, а панування нобілітету викликало невдоволення і серед широких верств вільного населення.

У Пергамському царстві розпочалося повстання рабів, яке очолив Аріс-тонік (132 р.). Він проголосив звільнення рабів і закликав до повстання бідноту. Своїх прихильників Арістонік назвав геліополітами, тобто грома­дянами "сонячної держави". Військо Арістоніка складалось здебільшого з рабів та вільновідпущеників. Протягом двох років римляни не могли по­долати повстанців. Проте сили Арістоніка вичерпались, його прихиль­ників було розгромлено, а Арістоніка захоплено в полон і відправлено в Рим, де його задушили в тюрмі.

Безперервні війни Риму підвищували авторитет полководців, що спи­ралися не на народ, а на армію. Полководців вшановували як героїв. Вико­ристовуючи армію, вони могли диктувати свою волю Сенату.

Одним із диктаторів, тобто особою з необмеженими повноваженнями, був Гай Марій. Марій був народним трибуном і домігся прийняття де­яких законів на користь плебсу. Його авторитет зріс після успішної війни в Африці. Коли ж на Італію з півночі рушили германці, Марій зарекомен­дував себе досвідченим воєначальником. Серед солдатів він мав вели­кий авторитет, оскільки за складом думок і характером життя був по­дібним до них. Саме тому Гай Марій здійснив військову реформу. Він перший почав приймати в армію громадян, які не мали майнового цензу. За наявності в Римі великої кількості незаможного люду знайти охочих для вступу в армію було неважко. Але таким чином змінювався сам принцип комплектування армії. Це було початком заміни громадянського ополчення добровільно найманою постійною армією. Солдати одержували певну плату і спорядження, служба в армії незалежно від воєнних або

мирних умов тривала 16 років. Після цього солдати йшли у відставку і звичайно наділялись землею.

В армії значно поліпшилась дисципліна. Солдати повинні були навча­тися, прокладати дороги, споруджувати укріплення та ін.

Внаслідок реформи боєздатність римської армії зросла.

Реформа мала і вагомі політичні наслідки. Колишні солдати прагнули якнайшвидше закінчити війну і повернутись на батьківщину, де їх чекало власне господарство. Разом з тим воїни цієї армії ставали професіоналами. Вони прагнули до нових походів з метою збагачення.

Солдати особливо цінували тих командирів, які водили їх у вдалі похо­ди. Вони готові були вірно служити їм не лише у зовнішніх війнах. У разі необхідності вони зі зброєю в руках підтримували їхні політичні вимоги.

Перехід до системи добровільної армії спричинив громадянські війни наступного періоду, накладав певний відбиток на весь хід внутрішньої бо­ротьби кінця Римської республіки.

Нововведення в армії позначилися на війнах проти кімврів та тевтонів, над якими Марій здобув перемогу. Після цього він всупереч тодішнім законам за короткий час п'ять разів обирався консулом і користувався в державі виключним впливом. Обрані в звичайному порядку консули ви­являлись безсилими боронити північні кордони держави.

Демократичні угруповання Риму порушували конституцію, обираючи щороку консулом Марія. Це був один із перших кроків на шляху до утвердження військової диктатури. Після перемоги над кімврами Марій справив тріумф і вшосте був обраний консулом.