2.19. Римська імперія в II-III ст. н. е

У II ст. Римська імперія досягла кульмінації розвитку. На початку століття правив імператор Траян (98—117). Під час його правління зов­нішня політика стала наступальною.

Особливо небезпечним для Риму було Дакійське царство. 101 р. царя Дакії Децебала було розбито, і він був змушений укласти мир. До римлян переходила частина території Дакії, а 105 р. розпочалась нова війна, що закінчилась 106 р. приєднанням до Риму всієї Дакії.

Завоювання Дакії мало певне стратегічне й економічне значення. Рим­ляни позбулися небезпечного сусіда. Тепер вони мали зручний плацдарм для того, щоб відбивати напади з північного сходу.

Після закінчення Дакійської війни велика увага приділялася укріплен­ню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На лінії кордону викопували рови і робили насипи. Таким чином, створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.

Завоювання Дакії допомогло зміцнити римський вплив у Боспорсько-му царстві.

Незабаром посилилася римська агресія і на Сході. 106 р. було при­єднане Набатейське царство в Аравії, а через кілька років розпочалась війна з Парфією. У виникненні війни Риму з Парфією велику роль відігра­ло вірменське питання. 113 р. римські війська завоювали Вірменію, всю територію вірменського царства було перетворено на римську провінцію. 115р. римляни перейшли р. Тигр, завоювали Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон.

Траян, досягши Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися завору-

шення місцевих народів. Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для по­дальшого продовження наступальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імператора повернутися в Італію, але в дорозі (у Малій Азії) він помер.

Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління споруджували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаш­товувалося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося 10 тис. гладіаторів і було зацьковано 11 тисяч диких звірів.

Після смерті Траяна імператором став Адріан (117—138). Він, як і його попередник, був досвідченим полководцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечення кордонів і збереження миру. Парфянському ца­реві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримувати без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, що його очолював переважно залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим продовжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямову­валася на подальше посилення імператорської влади і розвиток бюрокра­тичного апарату.

Важливим заходом Адріана було видання так званого "Вічного едикту", згідно з яким ініціатива в зміні правових норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв вели­ку увагу зміцненню обороноздатності імперії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) були укріплені, посилено військову дисципліну. Особ­ливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н. е. основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони почали приймати жителів провінцій, незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.

Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикрасив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінським архонтом. Він писав вірші, умів ліпити і малювати.

Адріан помер після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах померлого було поставлено у спеціально збудованому мавзолеї — монументальній споруді, що існує і досі під на­звою замку святого Ангела.

Наступником Адріана став Антонін Пій (138—161). Він був розум­ною людиною, ніколи не втрачав рівноваги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Принципами його правління були справедливість, щастя, вірність. За Анто-ніна Римська імперія зберігала свій престиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг

Ольвії і переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Британії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

Антоніна наслідував Марк Аврелій (161 —180) — видатний пред­ставник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайдених і опублікованих після його смерті. Він праг­нув самовдосконалення і життя відповідно до законів природи.

Правління Аврелія було сповнене війнами, що потребували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали на­падів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересуван­ня племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів.) Римляни здобули перемогу над варварами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський про­текторат, на їхній території було розміщено римські гарнізони. Частково варвари оселялися у римських областях на правах колонів (орендарів).

Згодом війна з варварами відновилася. Імператор знову виступив у похід. І ця друга кампанія закінчилась перемогою римлян, але під час нової епідемії чуми, що поширилась у військах, Марк Аврелій помер.

Війни і внутрішні потрясіння позначилися на стані імперських фінансів. Під час воєн на Дунаї довелося вдаватись до надзвичайних заходів: з торгів продавали належні імператорові речі, коштовний посуд, дорогоцінне камін­ня, імператорське вбрання. Економічне становище імперії за час правління Марка Аврелія похитнулось.

Наступником Марка Аврелія був його син Коммод (180—192). Він уклав з варварами мир, відмовившись від нових територіальних надбань. Для внутрішньої політики Коммода характерним є посилення абсолютист­ських тенденцій.

Вищі кола Риму були невдоволені імператором, зокрема через те, що він мав особливу пристрасть до ігор та видовищ і навіть сам іноді висту­пав на арені як гладіатор. Проти нього було організовано змову і вбито у гладіаторській казармі. Коммод був останнім представником династії Антонінів, яка правила Римською імперією майже 100 років.

За правління Антонінів розбудовувалися міста, споруджувалися шля­хи. Проте Італія поступово втрачала своє привілейоване становище, на­томість процвітаючими стали провінції. У суспільному житті імперії цього часу було закладено чимало суперечностей, що неминуче мали призвести до кризи. Криза настала не одразу і не одночасно в усіх областях імперії, насамперед — в Італії. Поступова втрата Італією провідного економічного становища виявилась у відпливі коштів за її межі і в запустінні земель. Одним із засобів боротьби з цими явищами був наказ Траяна і Марка Аврелія сенаторам, щоб останні вкладали певну частину своїх коштів в італійське землеволодіння, але навряд чи це могло повернути Італії и ко-

лишню могутність. Заборгованість колонів зростала. Внаслідок цього зем­левласники заміняли грошову оренду орендою за частину продукту. По­ступово оренда ставала примусовою, орендарі фактично прикріплялись до землі і не могли залишити місце проживання.

Після смерті Коммода розпочалася громадянська війна, що закінчилася цілковитою перемогою Септимія Севера (193—211). Север був досить освіченою людиною, енергійним полководцем і адміністратором. Він отри­мав імператорську владу від солдатів, що стали головною опорою його і наступників.

Север здійснив реформи в армії. У гвардію почали зараховувати пе­реважно солдатів придунайських та сирійських легіонів. Кожний солдат тепер міг сподіватися на просування по службі. Внаслідок цього процес провінціалізації і варваризації армії поглибився. Солдати дістали право брати законний шлюб.

Сенат втратив значення, якого він набув за часів Антонінів. Водночас посилилася імператорська бюрократія. Роль верховного органу в державі відігравала рада імператора.

Римські фінанси після марнотратного правління Коммода були в неза­довільному стані. До того ж реформи Севера потребували значних коштів. Через це податки стягались з більшою, ніж раніше, суворістю. Нестача фінансів призвела до того, що кількість срібла у срібному денарії зменши­лась майже наполовину.

Спираючись на армію, Север здійснював антисенаторську політику і прагнув висунути представників муніципальної знаті в провінціях.

У зовнішній політиці Септимій Север, наслідуючи Траяна, здійснив похід проти Парфії. За умовами укладеного миру римляни одержали Месопота­мію. У Західній-Європі Север докладав зусилля до зміцнення рейнського і придунайського кордонів. Маючи намір підкорити північну частину Бри­танії, населену племенами, які часто нападали на римську провінцію, він організував проти них похід. Британським племенам було завдано пораз­ки, але завершити кампанію імператорові не пощастило: там же, у Британії, він помер.

Септимій Север залишив імперію двом синам: Марку Аврелію Ан-тоніну, прозваному Каракаллою, і Публію Септімію Геті. Обидва вони вважались співправителями, але справи вершив старший брат — Каракалла. Першим актом їхнього правління було примирення з британ­ськими племенами на умовах відновлення попереднього кордону. Убивши брата, Каракалла правив з 211 до 217 р. Жорстокий і мстивий, підозріли­вий і малодушний, разом з тим сповнений упевненості у величі своєї влади, він з перших же днів розпочав переслідувати сенаторів. Серед жертв Каракалли був видатний юрист Папініан, який відмовився визнати справедливим убивство Гети.

Каракалла видав едикт, за яким права римського громадянства поши­рювались майже на все вільне населення. Цей законодавчий акт завершу-

вав процес асиміляції вільного населення, що розпочався ще за часів рес­публіки.

У Римі Каракалла закінчив розпочате його батьком будівництво бань (терм), які перевищували своїми розмірами всі старі і свідчили про висо­кий рівень архітектури та будівельної техніки.

Навесні 217р. проти Каракалли організували змову, і його було вбито. Солдати проголосили імператором Марка Опеллія Макріна, людину незнатного походження, яка дослужила до вершницького звання. Це був перший вершник, який став імператором.

Проте Макрін не мав достатнього авторитету, а його спроба зменшити платню солдатам викликала невдоволення.

Імператором було проголошено чотирнадцятирічного Варія Авіта Бассіана, що належав до роду Северів. Бассіан був жерцем бога Сонця і намагався запровадити цей культ у Римі. Врешті-решт поведінка імперато­ра, для якого оргії були найулюбленішою формою розваг, а також його релігійні уподобання обурили преторіанців, і вони вбили його.

Імператорська влада перейшла до двоюрідного брата Бассіана — Алек­сандра Севера (222—235). Його правління було певною реакцією на принципи військової монархії, запроваджені Септимієм Севером. Знову, як і за Антонінів, було встановлено згоду між імператором і сенатом. Проте істотних змін у систему правління, встановлену Септимієм Севером, Алек­сандр не вніс. Він не зумів приборкати армію.

Александр вів війну з персами (переможну), а також з германцями. Його авторитет як імператора під час останньої війни, що відбувалася із змінним успіхом, було підірвано. Один із полководців, Гай Юлій Бер Мак-симін, очолив проти нього змову. Александра було вбито, а Максиміна проголошено імператором.

Гай Юлій Бер Максимін (235—238) був першим імператором, який розпочав військову кар'єру простим солдатом. Своє правління Максимін ознаменував насамперед придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків і сарматів.

Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здо­бути популярність серед солдатів. Цим і визначалась його внутрішня по­літика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не добивався затвердження своєї влади Сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдоволене насильствами солдатів і місцевої адміністрації.

Римський Сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана III. Дізнав­шись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.

Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але йому не довелося закінчити війни з персами: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа

(244—249), прозваного за своє походження Арабом. Філіпп уклав з перса­ми мир, за яким римляни утримали за собою Малу Вірменію та Месопота­мію, і повернувся в Рим, де був визнаний Сенатом.

Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська не були досить дис­ципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імпера­торський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імпе­раторську владу, але в битві з Децієм, якого війська в Мезії проголосили імператором, він був убитий. Гай Мессій Траян Децій (249—251) нале­жав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час якого загинуло багато прихильників нової релігії.

Після смерті Деція змінилось кілька імператорів. Найдовше пощастило утримати владу Публію Ліцінію Валеріану (253—260) та його синові Галлієну (253—268), якого він зробив співправителем. Валеріан був при­хильником давньоримських принципів. За його правління також пересліду­валися християни.

Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алема-ни), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.

Останні зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захо­пили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.

Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галлієн був людиною есвіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зов­нішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність. Але він був безси­лий зміцнити дисципліну в військах. Важко було також стримувати на­тиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками та алеманами, готами та ін.

Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки рим­ських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готу­вались набіги на Римську імперію, і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію, їхні кораблі перепливали Чорне море, готи в союзі з іншими припонтійськими народами чинили спустош­ливі набіги на міста, розташовані по європейському і малоазійському узбе­режжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Корінф та Спарту.

268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія. Йому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.

Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270—275 рр.). Про­довжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з

Паннонії і відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Авреліан провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.

Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер втратили своє значення. Авреліан перший з рим­ських імператорів назвав себе "паном і богом", тобто знехтував тради­ціями народовладдя. У Римі, на Марсовому полі, було споруджено храм Сонця — найвищого божества, верховного покровителя імперії.

У Римі відновлювались старі святині.

Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.

Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Римові дове­лось відмовитись від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.

Авреліан рушив війська на Схід, але під час походу був убитий солда­тами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Та ці та (275—276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.

Після Таціта на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли трон посів Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, розпочалася доба пізньої Римської імперії.

На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, на­тиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення. Війська мали захищати й охороняти імпе­рію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. В армію стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала і спроби відновити яку викликали опір, скільки особли­вою професіональною єдністю, що утворилась під час багатолітньої служ­би, умовами табірного і похідного життя. Коли складались сприятливі для того умови, ті чи інші легіони виходили з підлеглості правлячому монар­хові і проголошували імператором свого ставленика, щоб посісти тим са­мим привілейоване становище в імперії.

Таким чином, у II—II/ ст. імперію охопила криза, котра виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних війнах, втраті провінцій, по­слабленні зовнішньої могутності імперії.

Держава, яку очолювали імператори, що цілком залежали від ле­гіонерів і не мали підтримки цивільного населення, не виконувала основ­ної своєї функції — захисту рабовласництва, а також не змогла за­хиститися від зовнішніх нападів.

Провінції Риму стали більш самостійними від центру в господарсько­му відношенні.

Внаслідок кризи зросла заборгованість колонів, оскільки виплати влас­никам маєтків збільшилися, на залишених колонами землях держава осе­ляла захоплених у полон варварів.

Тягар кризи НІ ст. позначився насамперед на експлуатованих, вер­ствах,. Внаслідок цього посилювався їхній опір. Його форми були різні: втеча колонів, спільні виступи селян і рабів (наприклад, рух багаудів у Таллії).