Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки

§ 3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки

Рух до соціально орієнтованої економіки передбачає з усією очевидністю формування сильних інститутів, які деякі економісти вважають більш важливими, ніж швидкість реформ. Оскільки загального критерію економічної ефективності інститутів поки що не існує, головним критерієм ефективності державних інститутів можна визнати економічні результати і стан соціальної сфери економіки. Одне неспростовно — інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам, сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Перехідній економіці властиві глибокі інституційні зміни: одні інститути припиняють свою дію, інші змінюються, стають рин­ковими, треті виникають уперше, тому перехідний період є ще й періодом інституційної трансформації. У широкому розумінні це не тільки зміна формальних і неформальних умов господарської діяльності, сюди ж долучають зміни взаємин, власності, виникнення нових суб’єктів господарської діяльності (комерційних бан­ків, фондових бірж, інвестиційних фондів тощо).

Отже, інституційна трансформація в перехідний економіці постає як процес виникнення, розвитку і зміцнення ринкових правил економічної поведінки й ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів — правил і організацій, притаманних адміністративно-командній системі, проте часто, як гальмо, спрацьовує фактор спадкоємності у зміні економічних структур і взаємин. Звичайно, одномоментні зміни всієї нормативної й законодавчої бази неможливі, здійснюються вони поетапним виведенням старих актів і зміною правого поля, заміною їх новими, що відповідають руху трансформаційного перетворення економіки країни. У створенні цілісної та взаємопов’язаної інституційної системи істотна роль належить державі, нехтування цією обставиною і намір звільнити економіку від державного втручання обернулися суттєвими невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дали змоги ринковим реформам просунутися так, як на це розраховували ініціатори. Фрагментарні ринкові інститути, як підтверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

У періоди радикальної трансформації в Україні тривають гост­рі сутички різних соціально-економічних сил (груп інтересів). На тлі забезпеченого послаблення державної влади та її інститутів групи інтересів одержують можливість безпосередньо впливати на процес прийняття рішень, розробку нормативних і законодавчих документів, тобто сфера створення норм і законів виявилась у фокусі гострої політичної та адміністративної боротьби, результатом якої стає ухвалення потрібного тому чи тому угрупованню документа. Існують і протиборчі угруповання, які намагаються протистояти зусиллям конкурентів. Унаслідок цього частина при-
йнятих нормативних актів на практиці не діє, частина незабаром скасовується, що стає індикатором політичної нестабільності.

Становлення інституційної системи триває в умовах боротьби між різними політичними угрупованнями та економічними кланами й усередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб). Найсумніше те, що боротьба точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або — в інтересах клану. Таким чином гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею — так необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи громадян та гарантій рівних умов саморозвитку створенням «соціального ринку» (розширенням та активною, рівноправною участю в ринкових процесах всього працездатного населення). Натомість за необмеженої чиновницької монополії (да­вати дозвіл або забороняти відкривати власну справу) та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, спричинюючи дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й безпомічну метушню влади. Брак необхідних інституцій в Україні істотно обмежує головний ринковий механізм — конкуренцію, відчутно гальмує модернізацію економічної культури, виробництва, управління.

Усе це має сумні наслідки розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп. Приватний сектор позбавлений можливості функціонувати в ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватись як злочинне марнотратство. Так недосконалість інституційної системи спричинює недотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Отже, якщо в українських умовах унаслідок інституційної невпорядкованості здійснення приватизації відбулося в інтересах номенклатурної верхівки, що призвело до утворення переважно неефективних власників, то, керуючись економічною доцільністю та природним правом забезпечення справедливості, важливо запровадити необхідні інституційні норми для запобігання відпливу бюджетних і позабюджетних коштів на підтримку таких підприємців.

За умов ринкової трансформації українського посттоталітарного суспільства на старті реформ не були враховані дві обставини: по перше, необхідність збереження й нарощування соціальної сфери суспільства; по-друге, реформування та пошук нових механізмів регулювання у зв’язку зі змінами господарської й соціаль­них сфер. З часу проголошення державної незалежності України відбулася значна руйнація соціального статусу населення, яка і в минулі часи не відзначалася достатніми заходами щодо забезпечення реалізації особистості порівняно з тими, що створено в західних країнах. Упродовж початкового етапу перехідного періоду суспільство зазнало істотних змін, серед яких найважли­вішою виявилася проблема поширення бідності, що охопила всі верстви населення, включно з його інтелектуальною частиною, справжнім багатством країни, яка виявилась усунутою від процесів реформування, що й визначило їх наслідки. Було породжено економіку з деформованими умовами суспільного відтворення, що тривалий час пристосовується до матеріального забезпечення населення на рівні, нижчому від біологічних потреб.

Перехід до нової системи господарювання в нашій країні не супроводжувався диверсифікацією системи фінансування соціаль­ної сфери. Головним джерелом витрат був і залишається державний бюджет, який відзначається істотними вадами фінансування соціальної сфери внаслідок об’єктивних макроекономічних диспропорцій, успадкованих від минулої системи й утворених за роки непослідовних і несистемних ринкових реформ, та вадами
реалізації самої соціальної політики: недостатніми розмірами й фрагментарністю фінансування соціальної сфери, неефективною структурою, за якої основна частка витрат припадає на заробітну плату, що має наслідком занепад матеріальної інфраструктури, брак стимулів і механізму переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Що ж до визначення поняття «соціальна орієнтація держави», то воно полягає в політичній координації та регулюванні широкого спектра соціальних процесів на основі науково сформульованих ідей, положень та концептуальних підходів як тривалого, стратегічного, так і короткотривалого, тактичного, характеру. Ці ідеї мають утілюватися на основі системи конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів задля практичного регулювання соціальних процесів. Соціальна діяльність держави розроб­ляється та реалізується на макро-, мезо- і мікрорівнях, але визначається пріоритетом державного.

Зростання соціальної орієнтації держави — це курс, що задає загальний напрям руху, де неминуча соціальна нерівність збалансовується пошуками справедливості, де індивідуалізм повинен урівноважуватися розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між де­мократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною та державною власністю, економічною ефективністю і соціальною спра­ведливістю — будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) мають поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту, тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи і ролі соціальних параметрів має бути вільним від традиційних міфів і уявлень, наприклад, таких, як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо.

Головними завданнями соціальної діяльності держави на сучасному етапі мають бути: 1) ліквідація бідності й забезпечення динамічного зростання рівня життя населення — у першу чергу за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій та стипендій, компенсаційних виплат тощо; 2) соціалізація структурних складових економіки, що реалізується в державі (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); 3) забезпечення умов максимально пов­ної реалізації принципів соціальної справедливості, дотримання
соціальних прав, гарантій людини, визначених Конституцією;
4) забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки.

Реалії свідчать, що здійснення соціальної функції держави тіс­но пов’язане зі спадщиною посттоталітарних часів, яка виявляється в непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, котрий не задовольняється лише заробітною платою, а щедро забезпечується за рахунок держави додатковими пільгами щодо оплати за житло, відпочинок, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю над діяльністю наявного бюрократичного апарату, включно з привілейованим пенсійним контингентом, надто складний процес, який потребує формування державою засад реальної демократії українського суспільства, щоб покласти край лицемірству державних структур щодо захисту основної маси населення та необмеженій турботі щодо найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре «підгодованого» приватизацією-розподілом державної власності. Тільки за усунення цих вад соціального буття суспільства держава може розраховувати на довіру громадян і позитивне сприйняття реформ.

Показником результативності соціальної діяльності держави є рівень та якість життя населення, за ступенем розвинутості соціальної сфери та добробуту народу, рівнем його освіченості й тривалості життя, за цими ж параметрами оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Найважливіші елементи соціальної полі­тики держави — сприяння високому рівню зайнятості населення через формування відповідних механізмів підтримки його зайнятості, забезпечення соціального захисту, надання допомоги найбіднішим, забезпечення допомоги в разі безробіття, соціальне страхування тощо. Держава у своїй діяльності повинна забезпечувати реалізацію двох підходів щодо політики прибутків: 1) гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності (європейський підхід, заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості); 2) створення умов для економічної активності населення (американський підхід, заснований на економічній раціональності). Соціальний захист передбачає також розвиток за рахунок держави освіти, охорони здоров’я, довкілля, підвищення професійної підготовки пра­цівників.

Головна мета держави — дати поштовх зростанню темпів економічного розвитку на основі підвищення суспільного виробництва для подальшої соціалізації економіки, забезпечення гідного рівня та якості життя людини. Разом з тим, було б глибокою помилкою перетворювати державу на своєрідний центр забезпечення «всіх і всього» — така патерналістська практика вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головне завдання соціальної діяльності держави в перехідній еко­номіці після проведення приватизації на користь номенклатур­ної верхівки — зняти перешкоди щодо забезпечення свободи та рівних умов економічної діяльності для всіх працездатних громадян, які здатні своєю працею, ініціативою забезпечити гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це відповідає як вимогам еко­номічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості, і має стати головним напрямом соціального захисту населення.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією й об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо, забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно зосередити головні зусилля на:
1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами громадян, що потребує від держави відповідного регулювання прибутків. Головним засобом впливу соціальної політики держави є її органічна складова — фіскальна політика як засіб мобілізації та комплексного формування й розвитку сучасної соціальної сфери, оскільки для цього потрібні значні фінансові ресурси.

Соціальна діяльність держави з урахуванням загальносвітових тенденцій органічно залучає соціальні трансферти, що реалізуються через фіскальний механізм. Нині зростає роль соціальних критеріїв розвитку фіскальних взаємин з одночасним посиленням зв’язку їх соціальної та економічної функцій. До економічної слід віднести зумовленість фіскальних взаємин товарно-грошовими стосунками, конкретні принципи побудови бюджетної та податкової систем, методи фінансування, а також різноманітні форми використання фіскальних засобів. До соціальної — цільову орієн­тацію на різнобічний розвиток особистості та забезпечення добробуту населення, поєднання інтересів виробників і споживачів. Отже, удосконалення фіскального механізму передбачає як обо­в’язкову умову комплексне залучення всіх економічних агентів до сфери його впливу, тобто виведення з кримінальної сфери «тіньової» частини економіки, на котру припадає більше половини ресурсів і фінансових потоків, які не працюють на українську економіку. До речі, світова теорія і практика фіскального регулювання виробила досить форм і методів впливу держави через фіскальний механізм на соціальні процеси в суспільстві, основними з яких постають: безпосередні бюджетні видатки; «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних і недержавних страхових фондів; благодійні внески приватних осіб, фірм і організацій; громадські ініціативи зі створення різного роду фондів; кошти громадян.

Важливим видом соціальної діяльності держави є складання соціального бюджету з обґрунтуванням необхідних джерел прибутків і соціальних видатків, що визначає обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також систему соціального захисту населення. Розробка такого бюджету — не­від’ємна частина фінансового регулювання суспільних взаємин перехідної економіки. Новим у соціальній діяльності держави слід вважати державне соціальне замовлення, що постає як доручення виконавчої влади, котра фінансується з державного бюджету, на виконання цільової програми або окремого проекту, спрямованих на розв’язання соціальних проблем.

Таким чином, державна соціальна діяльність — це багатофунк­ціональний, комплексний процес, відповідним чином організований і узгоджений державою взаємозв’язаний та цілеспрямований рух матеріально-фінансових ресурсів задля досягнення суспільно прийнятних рівня та якості життя народу. Головне завдання державної соціальної діяльності регулювання — раціонально мобілізувати, розподілити й направити адресно фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем за перехідної економіки, включно з реформуванням самої соціаль­ної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися й відбуваються в Україні.