Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.3. Особливості господарського життя Риму

Історія Риму - яскрава сторінка розвитку і загибелі рабо­власницького суспільства у своїй класичній формі.

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII— VI ст. до н.е.) — царський; другий (509—31 до н.е.) - республі­канський, третій — імперський (31 до н.е.—476 н.е.). Перший період — це епоха переходу різних племен Апенінського півос­трова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний пері­од IX — IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло землероб­ство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культиву­вали пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфаге­ном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н.е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формують­ся рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження по­в'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період ^ІП^І ст. до н. е в історії господарства був перехо­дом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни на­зивалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні — ділянку общинної землі, вели окреме господар­ство. Соціальний розвиток визначався відносинами між пат­риціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадсь­ких прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів ста­новили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Трети­на завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населен­ня, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася зем­леробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування об­щинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили знач­ну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин. Протягом УІ-ІП ст. до н.е. в Італії скла­лось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархаль­ний характер, було в основному домашнім, борговим, спадко­вим. Головною виробничою силою залишалося вільне населен­ня. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) оста­точно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими озна­ками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформува­лося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юри­дичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоп­лення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республі­ка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлан­тичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне підне­сення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римсь­кої імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили

в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувало­ся близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділяли­ся на міських і сільськогосподарських. До міських відноси­лись слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнарод­ним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворю­вати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовлас­ництво, значення державного було незначним.

Основною формою рабовласницького господарства була вілла - маєток у 25—100 га з кількома десятками рабів. Уна­слідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендува­ли землю у держави. Дрібні власники - селяни - не витриму­вали конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. Експропрі­йована в колоніях земля оголошувалася державним багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ве­терани і римська біднота. З'являлися аграрні проекти, які обме­жували захоплення державних земель, але всі вони були безре­зультатними. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) земельні володіння обмежувалися площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування безземельним селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати держав­ного податку. На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за земельну реформу продовжив Анулей Сатурній. Вона передбачала над­ілення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6—7 разів нижчими від існуючих.

Основою економіки було галузеве сільське господарство. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самостійними галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві

зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Ви­никли сальтуси - спеціалізовані латифундії.

Відбувся перший прогрес в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона із зубця­ми. В І ст. почали використовувати жатку з широким захва­том, колісний плуг, мінеральні добрива, виник водяний млин. Розвивалась агротехнічна наука (твори Катона "Про землероб­ство", Веррона "Сільське господарство", Колумелли "Про сільське господарство").

Значних успіхів досягнуто в ремісництві. Промисловою оди­ницею була майстерня, в якій працювали вільновідпущений майстер і кілька рабів. Великих майстерень, типу грецьких ергастерій, у Римі не було. Виняток становило виробництво цегли, керамічних і скляних виробів. На базі ремісничих май­стерень виникали підприємства типу роздаткової системи, які створювали скупники. Ремісництво мало галузеву і географіч­ну спеціалізацію. В Іспанії добували срібло і свинець, в Галлії залізні руди, в Дакії - золото, в місті Капуя виготовляли виро­би з бронзи, мідний посуд, лампи. Широкого розмаху набуло будівництво. У містах споруджували кам'яні будинки, храми, палаци, цирки, терми, водопровід. Шосейні дороги, що зв'язува­ли Рим з районами Італії, збереглися до наших часів. Розвива­лося суднобудування. Однак, на відміну від Греції, ремесло не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних.

Широкого розвитку набула торгівля. Цьому сприяло об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація господарства і орієнтація його на виробництво товарів, геогра­фічний поділ праці, успіхи в суднобудуванні, спорудженні доріг. В Італії в кожному місті був ринок, де продавали хліб, худобу, вина, продукти городництва і тваринництва, вироби ремісників, рабів. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з про­вінціями. Із Сірії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, Іспанії - золото, срібло, олово, залізо, мідь, Галлії - виноград, вино, ке­раміку, Далмації - дерево, з Панонік і Британії - рабів.

З Італії експортували вино, оливкову олію, металеві, ке­рамічні, шерстяні, скляні, ювелірні вироби. Вартість римського експорту була нижчою від вартості імпорту.

В Італії існувало професійне купецтво, в основному із ста­ну вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою.

В епоху імперії греків поступово витіснили з торгівлі. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у правліннях.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації на­була банківська справа. Рим став світовим центром грошо­вих операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри виступали як торгові посередники, маклери, вели всі грошові операції, використовуючи чек, переказний вексель, безготівко­вий, поточний, активний, пасивний рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лих­варський капітал. Позичковий процент був великий: від 6 до 48 згідно із законом, а фактично - значно більший.

Основою фінансової системи Риму була експлуатація ко­лоній. Римські громадяни користувалися податковим імуні­тетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях відда­валися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів, або по­трапляли в рабство.

У добу пізньої Римської імперії (ІП-У ст.) господарство занепало і досягло кризового стану. Важливим проявом цьо­го процесу було різке скорочення кількості рабів, зростання цін на них, непродуктивність їхньої праці. Латифундії става­ли нерентабельними. Як наслідок, багато власників звільнили рабів, їх було заборонено вбивати. Рабів наділяли пекулієм (невеликим майном), за що вони повинні були платити своє­рідний оброк на користь власника.

В І—II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у пере­кладі з латинської мови - землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні се­лянські паупери. Колони платили натуральний податок і відроб­ляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 вро­жаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну за­лежність від власників.

У III—V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, ря­туючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під за­ступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.

В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV - V ст. розглядали колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному відношеннях. Отже ко-лонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація госпо­дарства. Великі латифундії перетворилися в ойкосне господар­ство — замкнуту господарську одиницю. Епідемії та війни спус­тошували землі. Селянство розорювалось і декласувало. Скоро­тилася торгівля. Одночасно зростало втручання держави в госпо­дарське життя. Реформи імператорів Діоклетіона (284- 305), Кон­стантина І (306—337) дещо стабілізували становище. Була реор­ганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима, ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і позе­мельним податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі. Поборами обкладалися ремісни­ки і торгівці. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повно­цінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, нату­ралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економіч­них позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економіч­ного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторг­нення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

Рабовласницьке господарство пройшло шлях від східного патріархального рабства до класичного античного. В економіч­ному відношенні античне суспільство було більш розвинутим, праця рабів - пануючою в усіх сферах господарства. На відміну від боргового східного рабства, в Греції рабство було переважно торговим, помісним, промисловим. У Римі основним джерелом рабства були війни, воно було латифундійним, аграрним. Не на­було такого розвитку, як на Сході, державне рабовласництво.

Основою матеріальної культури стародавніх цивілізацій були сільське господарство, ремісництво, що мали галузеву структуру. Техніка була ручною. Досконалості досягли

будівельна справа, архітектура. Переважало натуральне госпо­дарство. Основною формою економічних відносин між країна­ми була торгівля, яка мала експортно-імпортний характер. Якщо в східних державах, Греції переважала зовнішня торгів­ля, то в Римській імперії провідну роль відігравала внутріш­ня. Існувала розвинута грошова система, професійне купецтво, комерційне й боргове лихварство, банківська справа.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення південної України, їхні взаємовигідні торговельні та культурні зв'язки тривали століттями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, зазнало закономірного краху.

 

Питання для повторення

1. Визначте спільні риси східного й античного рабства.

2. Охарактеризуйте господарський розвиток Єгипту.

3. Визначте характерні ознаки східного рабства у Вавілоні, Ста­родавній Індії.

4. Визначте чинники, що сприяли економічному піднесенню Ста­родавньої Греції.

5. В чому полягали особливості розвитку господарства Стародав­ньої Греції?

6. Дайте характеристику господарського розвитку Спарти.

7. Афіни і особливості їх соціально-економічного розвитку.

8. Торгівля і грошові відносини в Стародавній Греції.

9. Визначте періодизацію розвитку Римської держави.

10. В чому полягали особливості господарського життя Риму в царський період?

11. Економіка Риму в період республіки.

12. Торгівля і грошові відносини Риму в період республіки.

13. Господарський розвиток Риму в період імперії. Причини за­непаду античного рабства.