2.4. Джерела цивільного й торгового права Англії та США

2.4. Джерела цивільного й торгового права Англії та США

У доктрині англо-американського права система джерел також поділяється на дві групи: обов’язкові та необов’язкові. В англійському праві до обов’язкових джерел належать: судові прецеденти, закони (статути), підзаконні акти, звичаї (custom), зокрема торгові (law merchant), міжнародні угоди, справедливість (equity), королівські прерогативи (royal prerogative), канонічне право (canon law), розум (reason, natural law), приватно-правові угоди. До необов’язкових — закони зарубіжних країн, рішення зарубіжних судів, судова практика, Obiter dictum / dictum (істина, правда).

В американскому праві обов’язковими джерелами вважаються Конституція, судові прецеденти, закони (статути), підзаконні акти, справедливість (equiti), торгові звичаї, міжнародні договори, приватно-правові угоди. Як необов’язкові розглядаються доктрина, закон зарубіжних країн, рішення зарубіжних судів, судова практика, Obiter dictum/dictum.

В англо-американській системі права закон формально має вищу юридичну силу, однак провідне місце посідає судовий прецедент. Тому вся система, як вже зазначалося, має назву системи прецедентного права. Вона передбачає обов’язковість для судів рішень, винесених в аналогічних справах вищим судом (принцип stare decisis). Разом з тим, останнім часом і в Англії та в США спостерігається послаблення цього принципу. Так, з 1966 р. палата лордів не вважає себе зобов’язаною власними рішеннями.
А Верховний суд США ще наприкінці ХІХ ст. проголосив право переглядати свої рішення[1].

Судова практика є джерелом права нарівні з законом, у регулюванні цивільних відносин вона має вагоміше значення, аніж писане право.

Звичай відіграє другорядну роль і застосовується за загальними правилами: якщо відсутня чи неповна відповідна норма закону і якщо він не суперечить закону. Норми звичаєвого права внаслідок їх застосування перетворюються в норми прецедентного права й стають складовою частиною загального права.

Джерела цивільного права Англії

Англійська правова система одержала широке розповсюдження у світі через величезну кількість колоній і домініонів, у яких примусово насаджувалося англійське право, яке залишилося в основі їхніх правових систем і після одержання незалежності.

Англійське право суттєво відрізняється від французького, німецького та інших систем, що входять до романо-германської правової сім’ї. У ньому важко віднайти ознаки чіткого розмежування на право публічне та приватне, право цивільне, торгове, адміністративне тощо. Немає в англійському праві і таких відомих для нас термінів, як юридична особа, непереборна сила, узуфрукт тощо. Однак зустрічаються невідомі для вітчизняної та романо-германської систем категорії: довірча власність, зустрічне надання (винагорода), естопель, треспас та ін. Ускладнення безумовно виникнуть і під час перекладання термінів, оскільки в багатьох випадках їх зміст буде втрачатися. Невідповідність існує навіть у тотожних з континентальною системою права термінах. Зокрема, поняття договору в англійському праві не більш адекватне договору у французькому праві, аніж англійське право справедливості французькому поняттю справедливості, а англійське «civil law» — не тотожне поняттю «цивільне право» у звичному для нас розумінні[2].

В англійському праві норма права також не має звичного для континентального права вигляду. Насамперед в англійському праві вона менш загальна й абстрактна, аніж у французькому чи німецькому; тут неможливі поділ норм на імперативні та диспозитивні й кодифікація їх за континентальним типом.

Англійське право історично мало двоїстичну систему, яка зберігається і нині. Основним в ньому є його поділ на загальне право та право справедливості, які в сукупності становлять систему прецедентного права. Норми загального права, як вже згадувалося, сформулювалися в результаті діяльності Вестмінстерських королівських судів (судів загального права). Вони утворюють основу прецедентного права; очевидно, у зв’язку з цим цю систему називають ще системою загального права. Термін «загальне право» історично має ще кілька значень: загальне право всієї Англії на відміну від права окремих її частин, сукупність складових компонентів англійського права, тобто власне англійське національне право, англо-американське загальне право (на відміну від континентального), судове право на противагу праву статуту (закону)[3].

Норми права справедливості розроблялися в судах совісті й засновані на моралі та совісті, їх початковою метою було виправити та пом’якшити жорстокість і несправедливість загального права. Вони вносять доповнення чи поправки до норм загального права та утворюють комплекс, який підкріплює систему загального права.

Поняття справедливості (equity) застосовується як синонім до природної справедливості (natural justice), неупередженості (fair­ness), добросовісності (conscience), розумності (reason-ableness). У практичному застосуванні справедливість означає правила совісті на відміну від суворих правил права. У сучасному англійському праві справедливість зберігає свою відособленість; принцип справедливості застосовується в усіх сферах та аспектах англійського права, але, головним чином, у сфері права власності, зобов’язальному праві, земельному та трастовому.

Прецедентне право відіграє в системі англійського права провідну роль, оскільки прецедент є основним джерелом права. Звідси і процесуальна спрямованість англійського права; не існує чіткого розмежування між матеріальним і процесуальним правом. Історично так складалося, що в разі виникнення спірних відносин найважливіше було віднайти форму позову, яка дозволяла б звер­нутися до Королівського суду та уникнути перешкод процедурного характеру. Матеріальне англійське право формувалося досить повільно, хоча на сьогодні воно значно збагачене та досягло досить високого ступеня визначеності.

Прецедентне право передбачає обов’язковість судових рішень для судів нижчих інстанцій при вирішенні аналогічних або тотож­них справ. Однак обов’язкові прецеденти становлять тільки рішення високих судів Англії, тобто Верховного суду та Палати лордів. Рішення інших судів і квазісудових органів можуть бути прикладом, однак не створюють обов’язкових прецедентів. Доктрина розкриває правила англійського прецеденту: рішення, винесені Палатою лордів, становлять обов’язкові прецеденти для всіх судів, рішення, прийняті Апеляційним судом, обов’язкові для нього самого (за винятком кримінальних справ) та всіх нижчих судів; рішення, прийняті Верховним судом, обов’язкові для нижчих судів і не є суворо обов’язковими для різних відділень Верховного суду та Суду Корони, хоча мають важливе значення й можуть використовуватися останніми[4]. Отже, кожен суд в Англії зобов’я­заний слідувати рішенню вищого суду, а апеляційні суди (окрім Палати лордів) пов’язані і своїми власними рішеннями.

Слід зазначити також, що з точки зору доктрини англійського прецеденту обов’язковим є не рішення, а норма права, що в ньому закріплена; єдиним, обов’язковим є тільки сутність рішення (racio decidendi)[5].

Літературними джерелами прецедентного права є різноманітні судові звіти й публікації судових рішень. Під час публікації здійснюється певний відбір: оприлюднюється 75% рішень Палати лордів, 25% рішень Апеляційного суду та 10% рішень Верховного суду[6]. Отже, можна виокремити ті рішення, які не слід вважати прецедентами.

Нині існує єдина система судів загального права й права справедливості; вони керуються прецедентами загального права й права справедливості; усунута подвійність юрисдикції: неможливо подати два позови для здійснення однієї вимоги; вимоги, які спираються на норми права справедливості, підпорядковуються принципам цього права й можуть охоронятися лише за допомогою його засобів; вимоги, засновані на загальному праві, задовольняються засобами як загального права, так і права справедливості. Судді пов’язані усіма положеннями з даного питання незалежно від часу їх прийняття й частоти застосування доти, доки це положення не буде прямо відмінене актом парламенту. Зберігається простір для розсуду судді: для того, щоб не слідувати вже встановленому правилу, він може посилатися на істотні розбіжності у фактичних обставинах (і цього достатньо) або на те, що раніше прийняте рішення було винесене без належної уваги, чи без врахування якоїсь норми закону чи іншого прецеденту.

Закони (статути) поряд з прецедентами, також є джерелами цивільного й торгового права Англії, і формально вони мають однакову юридичну силу. Класична теорія вбачає в законі лише другорядне джерело англійського права. Дія прецедентів поширюється й на тлумачення законів. З іншого боку, прецедент підпорядкований закону, оскільки закон може анулювати прецедент.

Однак це свідчить не про суперечності між статутним і прецедентним правом, скоріш, ідеться про їх взаємодію. Так, згідно з законом договір може бути визнаний недійсним внаслідок порушення форми чи правил його реєстрації. За правилами прецедент­ного права договір може бути визнаний недійсним, якщо мав на меті навмисне вчинення злочину чи шкодить державі в її відносинах з іншими країнами[7].

Нині законодавство (статутне право) Англії може втілюватися у формі парламентських актів, делегованого законодавства або автономного законодавства. Парламент практично не обмежений у законодавчій владі, може видавати будь-які акти, жоден суд не вправі обговорювати їх. Акт парламенту, що одержав
королівське схвалення, стає законом. Таке схвалення має нині більш формальний характер, оскільки внаслідок конституційної угоди право королівського вето практично не використовується; останній раз монарх запобіг до нього у 1707 р.

У сфері цивільних і торгових відносин діють спеціальні закони: про компанії (1985 р.), про векселі (1882 р.), про власність (1925 р.), про продаж товарів (1980 р.) та ін. Англійські закони відрізняються казуїстичністю, детальним описом конкретних життєвих обставин, до яких він застосовується, та правил поведін­ки учасників. Однак суд у процесі вирішення спірних питань може, посилаючись на особливості конкретної справи, визнати, що вона не регулюється законом, і вирішити її на основі принципів, встановлених прецедентним правом.

Делеговане законодавство — комплекс норм, наказів, приписів, підзаконних актів, що видаються підлеглими парламенту органами, яким він делегував ці спеціальні повноваження, — також є джерелами права в Англії. Такі акти не потребують схвалення парламентом, однак мають юридичну силу лише за умови, що вони видані в межах повноважень цих органів, інакше можуть бути скасовані судом. А щодо актів місцевих органів, то суд може прямо відмінити конкретне рішення, як недоцільне.

Так зване автономне законодавство поширюється не на всіх громадян, а лише на членів якої-небудь автономної установи (організації), якій парламент надав право самостійно видавати закони для своїх власних членів (підприємства транспорту, Англіканська церква, Юридичне товариство, Загальна медична рада, проф­спілки та ін.).

Звичай також є джерелом права в Англії. Це поняття вживається в кількох значеннях: як первісне джерело права як такого; як традиційний торговий чи діловий звичай; як місцевий звичай, що застосовується судом як правова норма, якщо існує та діє на певній території безперервно з незапам’ятних часів, його зміст є визначеним, ясним і розумним; їхнє практичне значення не-
велике.

Загальні звичаї (для всієї території) розглядаються як норми загального права чи права справедливості. Торгові звичаї відіграють більш значну роль — як умови договору, які припускаються. Це загальновідомі правила поведінки в певній (торговій) сфері ділового життя, які розглядаються судом як складова контракту, якщо тільки ці правила не були виключені в прямій чи такій, що підрозумівається формі. Вони також поступово перетворилися в норми прецедентного права.

Джерела цивільного й торгового права США

У США повністю перенесено систему права Англії, однак з часів завоювання незалежності (1776 р.) право США розвивалося самостійно. Проте англійське право не втрачає свого впливу на правову систему США, яка перейняла основний метод правового регулювання та основне джерело права — судовий прецедент. Відповідно, основні принципи й методи регулювання в правових системах Англії та США однакові, дуже близькими є також основ­ні правові інститути та категорії, тому їх умовно об’єднують в єдину англо-американську чи англосаксонську систему. Однак, це системи не тотожні. Навіть більше того — Англію та США називають двома країнами, що «розділені» спільною мовою та спільним правом[8]. Вважається, що в багатьох питаннях сучасної компаративістики розбіжності між правом цих країн більш суттєві, аніж між романським і германським правом у континентальній правовій сім’ї. Стосовно цивільного та торгового права це є природним з багатьох причин. Насамперед американське право розвивалося на двох паралельних рівнях: штатів і федерації; при цьому статус Федеральної конституції є дуже високим, її принципи пронизують усі сфери права штатів. Американському праву притаманні більш гнучкий підхід до доктрини та поєднання прецеденту з галузевим законодавством за збереження провідної ролі першого. Американське право більш структуризоване та систематизоване, аніж англійське.

Прецедентне право в США також відіграє провідну роль у правовій системі та має свої особливості. По-перше, Верховний Суд США та верховні суди штатів не зобов’язані слідувати своїм рішенням; по-друге, нижчі суди у зв’язку з цим мають необмежені можливості власного розсуду; по-третє, не існує федерального загального (прецедентного) права, а діє загальне право кожного окремого штату. Формула «загального федерального права не існує» означає тільки те, що федеральні органи неправомочні створювати таку систему і через відсутність федерального закону повинні застосовувати право штату. Однак вона не означає, що право одного штату повністю автономне і незалежне від права інших штатів. У США діє постулат[9], згідно з яким єдність є фундаментальною основою права країни, і тільки на цій основі можливі різноманітні варіанти, які вводяться законодавцями різних штатів.

Закони є джерелом права у США, формально вони мають вищу юридичну силу. Цивільні закони знаходяться в компетенції окремих штатів. Виняток становлять авторське та патентне право, право на товарний знак, право про неспроможність, право міжнародної торгівлі. Деякі штати мають свої цивільні кодекси (Луїзіана, Каліфорнія, Північна та Південна Дакота, Джорджія, Монтана). Однак американські кодекси не ідентичні європейським (за винятком Луїзіани, де в основі кодексу — ФЦК), вони є лише результатом більш-менш вдалої консолідації, відтворюють норми, що вироблені судовою практикою.

В інших штатах діють окремі закони: про корпорації, про непідприємницькі корпорації, про товариства, про довірчу власність та ін. Особливий вплив на цивільне й торгове право в США має законодавство штату Нью-Йорк. Велика кількість норм були запозичені іншими штатами та увійшли до єдиних (типових) законів США.

Унаслідок того, що в одній державі діють закони різних її складових (закони штатів), у багатьох випадках регулювання пев­них відносин ускладнюється. У зв’язку з цим особливе значення мають колізійні норми, які встановлюють, нормами якого штату (чи федерації) слід керуватися, коли спірне правовідношення виходить за межі одного штату.

Розрізненість діючих законів і норм зумовила необхідність уніфікації законодавства штатів. Спочатку це була кодифікація прецедентного права з питань цивільного й торгового права: про договори, представництво, довірчу власність та ін. Згодом при Конгресі США створено Національну конференцію уповноважених (з представників штатів) для розробки типових (єдиних, модельних, уніфікованих) законів. Типові закони передаються на розгляд законодавчих органів штатів, які можуть увести в дію такий закон на своїй території. Це закони з окремих інститутів цивільного права. Основними з них є: Єдиний закон про товариства (Uniform Partnership Act), Єдиний закон про оборотні документи (Uniform Negotiable Instrument Law), Єдиний закон про довірчу власність (Uniform Trust Law ), Єдиний торговий кодекс або, як його ще називають, Уніфікований комерційний кодекс (Uniform Commercial Code)[10].

Важливе значення має Єдиний торговий кодекс США (далі — ЄТК), який діє в усіх штатах, за винятком Луїзіани, Вірджинії та федерального округу Колумбія. Починаючи з 1952 р. було видано вісім редакцій цього нормативно-правового акту, останню з яких здійснено в 1990 р. Нині кодекс складається з 11 розділів: загальні положення, купівля-продаж, оборотні документи, банківські депозити та інкасові операції, переведення коштів, акредитиви, комплексна купівля-продаж, складські посвідчення, коносаменти та інші товаророзпорядчі документи, інвестиційні папери, забезпечення угод, продаж платежів і паперів на нерухомість, дата введення в дію та відміна інших законів, дата введення в дію та перехідні положення ЄТК. Правила ЄТК застосовуються до всіх угод між фізичними та юридичними особами, однак деякі його положення стосуються виключно угод між комерсантами.

Джерелами цивільного й торгового права США є також міжнародні угоди та договори між штатами, адміністративні акти (у тому числі так зване делеговане законодавство), а також судова практика, доктрина, зарубіжні законодавство та судова практика.

Звичай є джерелом права, однак застосовується дуже рідко, більш поширеним є застосування торгових звичаєвостей, своєрід­не тлумачення яких закріплене в ЄТК: це будь-яка практика чи порядок ділових стосунків, дотримання яких у тих чи інших місцях, професії чи сфері діяльності має настільки постійний характер, що виправдовує розрахунок на їх дотримання також і у зв’язку з даною угодою.

Як вже зазначалося, у сфері цивільного та торгового права США, як щодо прецедентного, так і щодо законодавчого права діє єдиний принцип: компетенція окремо взятого штату. Між правом різних штатів існує чимало розбіжностей, пов’язаних із законодавчими рішеннями та результатами тлумачення загального права. Та попри всі можливі відмінності в праві окремих штатів у своїй основі право США єдине. Ця фундаментальна єдність обумовлена різними факторами. Перш за все, як вважають фахівці, вона є результатом свідомості, стану умів американського населення та юристів[11]. Окрім того, на сьогодні надто суттєвих розбіжностей між 50 системами окремих штатів США немає, вони тяжіють до єдності, створюючи в такий спосіб єдине право, яке за сферою свого застосування є федеральним правом.