2.4. Засоби державного регулювання господарської діяльності. Державна підтримка господарської діяльності

2.4. Засоби державного регулювання господарської діяльності. Державна підтримка господарської діяльності

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики[1]. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Формою державного впливу на господарські відносини доречно визнавати зовнішній вираз дії державних органів, що виникає в процесі реалізації їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу державного впливу на економіку.

Розрізняють такі основні правові форми[2]: планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб’єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.

ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюю­чого впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

Державний контракт як форма реалізації державного замовлення згідно з Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Законодавством України можуть бути передбачені особливості державного замовлення і, відповідно, державного контракту в певних сферах. Так, наприклад, Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. передбачає, що державний контракт з оборонного замовлення — це договір, укладений державним замовником з виконавцем відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України основних показників обо­ронного замовлення (обсяги поставок (закупівлі) продукції, виконання робіт, надання послуг, строки виконання замовлення тощо), який передбачає зобов’язання сторін та їх відповідальність за виконання оборонного замовлення.

Не можна не згадати в цьому зв’язку положення Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 р., в якому визначаються основні вимоги щодо формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за кошти Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у порядку, визначеному законом.

Ліцензування підприємницької діяльності є засобом держав­ного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Відповідно до його положень 59 видів діяльності можуть здійснюватися суб’єктами господарювання тільки після отримання ліцензії. Крім того, ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини в цих галузях.

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування (це — Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва) та органу ліцензування.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцен­зування» в Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцен­зії, виданої центральним органом виконавчої влади, госпо­дарська діяльність провадиться на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності».

З метою забезпечення ефективного та раціонального використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання, створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених ресурсів у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій[3].

До речі, ведення відповідних видів діяльності без отримання ліцензії має наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної відповідальності, що й за відсутність державної реєстрації.

Патентуванню згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг[4].

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра- во суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, установлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу
певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Так, щороку КМУ визначає переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню (див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня 2002 р. № 1939).

Стандартизація згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. — це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язко­вим для:

суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Сертифікація відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» 17 травня 2001 р. — це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Норми і нормативи — це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання (наприклад, норми прискореної амортизації, гігієнічні нормативи, норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, норми природних втрат (бою) продукції під час транспортування, зберігання та реалізації).

Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі викиди (див., наприклад, Постанову Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержав­ного значення»). Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту.

Питанням регулювання цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від
3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб’єкта господарювання.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють вирішальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік згаданих ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про природні монополії» 2000 р. державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природних монополістів.

Державне регулювання цін здійснюється встановленням фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб’єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом задіяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її моти­вацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів заохочення[5].

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулювальної функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть установлюватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні має передбачати граничні розміри податків і зборів, які можна справляти із суб’єктів господарювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. встановлення і скасування пільг платникам податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради відповідно до законів України про оподаткування.

Як правило, раз на півроку Державна податкова адміністрація видає довідник пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

Крім того, законодавство України може передбачати спрощену систему оподаткування для окремих категорій суб’єктів господарювання. Так, наприклад, ст. 11 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» передбачає таку спро­щену систему способом заміни сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Держава намагається стимулювати розвиток господарської діяльності. Насамперед ця підтримка спрямована на розвиток окремих видів підприємницької діяльності (Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р., Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21 грудня 2000 р.) або окремих галузей господарства (наприклад, Закон України «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» від 18 листопада 1999 р. в редакції 13 грудня 2001 р., Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р., Закон України «Про державну підтримку підприємств, науково-дослід­них інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії» від 21 вересня 2000 р.)

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.