2.4. Становлення й розвиток соціологічної науки в Україні
Розробки західно-європейської і американської соціології знайшли відгук і в українській соціології знайшли відгук і в українській науці. Проте вчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску українських учених.
Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялося у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.
На жаль, здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть в часи всіляких відлиг, радянська історіографія замовчувала імена видатних українських вчених, які працювали в царині соціології. В такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то і їх відсутність. Л. Кондратик у своїй книзі «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.
Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні
узагальнення багатьох мислителів минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної «протосоціології». Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та істо-
ричні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні,
зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.
Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.
Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту тощо. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування і в цьому її практичне значення.
Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства виступає у формі спільної праці, що штовхає людей до удосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).
Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст. Займався з’ясуванням сутності соціології, її місцем в системі наук, питаннями прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, які неминуче підпорядковані природнім законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення; як спостереження, набуття досвіду, порівняльний аналіз. Філософія, історія, політична економія — є галузями соціології. Філософія історії вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В. Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації призводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але і поступового переважання вищих людських здібностей. Відтак, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу — розумова діяльність.
Під впливом О.Конта, В.Лесевич вважав, що розумова діяльність у своєму розвиткупроходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі люди керуються інстинктами, на другому — розумоспогляданнями і на третьому — досвідом.
Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав поняття «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти йому тлумачення точне.
Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не стали винятком ні історія, ні політична економія, ні політологія. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.
Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукової критики. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.
Драгоманов широко використовує компаративний (порівняльний) метод, порівнюючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.
Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.
Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками — самі факти розглядав як похідні від людських понять, як такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.
Вчений виступав проти панівної на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На думку вченого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому, насамперед , потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.
Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.
Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні розробки Костомарова народності (ментальності) яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими на думку вченого є — духовний склад, почуттєвий світ, склад розуму, спрямованість волі, погляд на духовне і суспільне життя того чи іншого народу.
Формування народності, як уважає М.Костомаров, залежить від декількох факторів:
· географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;
· життєвих історичних обставин (взаємовідносин народів, їх зіткнення під час міграцій, вплив сусідів і прибульців тощо). Ступінь впливу цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше відстоює і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.
Основними особливостями української народності за Костомаровим є:
· перевага особистої свободи над общинністю;
· непостійність, недостатня ясність мети, поривчасність руху, прагнення до творення і якийсь розлад недотвореного (все, що випливає з перевагання особистого над колективним;
· відсутність прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;
· переважання духовного над матеріальним;
· толерантність відсутність національної зверхності.
Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.
У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів
М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.
М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.
Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.
Цікавими для сучасників є соціологічні роздуми Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» — завжди перебувають у конфлікті, в боротьбі між собою. На ґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати від міського життя.
Доцільно містами «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. В цьому Куліш вбачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.
Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися під цілковитим впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Тлумачачи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології і біології. І що соціологія разом з етнологією та етнографією складають одну науку — антропологію.
Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив в соціологію і на цій підставі робив висновок, що всі суспільні явища з’явилися не в наслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; всі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини; релігії розвинулись з первісних вірувань тощо.
Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей вчений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, проте лише загальні закони соціальних явищ, закони того, як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, в співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.
Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого такою одиницею є людина, як індивід фізіологічний, психічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людського індивіда (антропологія) лежить в основі соціології, а остання — є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання підправити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, доповнивши його психологічним і логічним аналізом, яким нібито знехтував О. Конт.
Оскільки в центрі соціологічного вивчення знаходиться індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства співпадають з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм відповідає дитинству, метафізичний — юності, позитивний — зрілості.
Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, в термінах Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток.
Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи гуртів зробити відомі риси народу керівним началом діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити діяльність, надати їм більшої сили.
Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів і людство в цілому, і держав, і сім’ю. Всі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною із таких спільних рис всіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість , демократія, у середині — тимократія. Така будова суспільств потрібна для руху. Вона нагадує зграю летючих пташок, що вишикувались у трикутник, вершина якого спрямована в бік руху. Суспільству також, для того щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідовидна побудова суспільства сприяє підтримці рівноваги в ньому. При розташуванні більшості внизу піраміди ніякі розхитування меншості зверху не загрожують падінню цієї піраміди.
Одним із тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини був Павло Аландський (1844—1883) Він вважав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.
Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок в становлення прикладної соціології — розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.
Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також і характер відносин в трудових організаціях. Для українських асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним із політичних ідеалів української нації. Прикмети нації як наділяються природою, так і набуваються (але вже на цьому ґрунті) в процесі історичного та культурного розвитку.
Микола Зібер (1844—1888) видатний економіст і соціолог, ... суспільство і суспільний розвиток стояв на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, існування суспільства визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи вчений дійшов висновку, що характер праці є визначальним чинником, що саме в умовах випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства вирізняв ряд ступенів порівнюючи їх, проаналізував общинне і капіталістичне господарювання.
Зібер вивчав проблеми народонаселення, критикував теорію Т. Мальтуса, використовуючи для цього статистичні дані.
Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» аналізує різні типи трудових занять в Україні, їх розповсюдженість, становище різних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації умов соціальної мобільності вважав належність до національності. Головну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вбачає у додатковій вартості, у несправедливій організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.
Прогрес — це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого життя людське дедалі кращає.
М. Драгоманов вирізняв декілька сторін прогресу:
· технічний поступ, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;
· науковий — поширення освіченості;
· культурний — удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.
Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.
Щодо власного удосконалення особи М. Драгоманов виключного значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добро.
Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ — ХХ ст. було поширення плюралізму, одним із найяскравіших представників якого вважають соціолога Максима Ковалевського (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних течій. М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжив свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера.
Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному розрізі [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушія суспільного прогресу.
Микола Грот (1852—1899) — відомий представник позитивістської соціології в Україні займався дослідженням проблем розвитку природи і людства тлумачення сутності соціології та структуризації наук . Розвиток М. Грот тлумачив як безконечно складний і органічно зв’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються у всіх сферах існування природи. Причина цих змін — взаємодія, а кінцевий результат — пристосування предметів природи один до одного. Оскільки пристосування бувають різними, то різними є і типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Суб’єктивною ознакою прогресу, за Гротом, є зростання почуття приємності у якомога більшої ... членів суспільства, а об’єктивною — економія сил та енергії людського організму. Звідси, соціальний прогрес — це ряд здійснюваних людиною змін, який посилює і змінює способи дії її енергії у взаємодії з природою і призводить до зростання задоволень і зменшення страждань людини.
Регрес — це зменшена непродуктивна витрата і використання діючої енергії.
Інгрес — це ні піднесення, ні зменшення сил до дії у суспільстві протягом значного часу.
Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М. Грот класифікував всі науки на неорганічні, органічні і надорганічні. Соціологія і психологія — надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений вважав, що суспільству властиві ці ж функції, що і психічному індивіду, а тому соціологія є, по своїй суті, ні чим іншим, як психологією суспільства.
Об’єктом вивчення соціології на думку М. Грота, можуть бути такі явища суспільства:
· пізнання мова, наука, знання;
· почуттєвості — звичаї уподобання, художня творчість;
· волі — суспільні, політичні та релігійні тенденції;
· діяльності — зовнішня культура, юридичні, економічні, політичні закони та норми.
Відповідно до структури об’єкту М. Грот поділив соціологію на такі розділи:
· суспільні і фізіологічні науки;
· науки про суспільну мораль, етику, мистецтво;
· науки про політичну історію і релігію;
· економічні та юридичні науки.
Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова загальноєвропейської культури. Так, на межі ХІХ і ХХ ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив справив сформований на ідеях О. Конта і Г. Спенсера європейський позитивізм. У зв’язку з цим варто ще раз згадати Е. Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався в своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а й каузальний метод, багатофакторний аналіз.
В українській науці цей метод вперше використав славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918)Михайло Грушевський (1866—1934).
З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької школи.
На формування світогляду М. Грушевського надзвичайний вплив мав Дюркгейм, з яким він підтримував особисті контакти. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушевський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський прочитав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.
М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізованої соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному соціологічному вивченні він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.
Виходячи з об’єктивних засад соціальних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу.
Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.
М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологічних інстинктів, Грушевський наголошував на ролі соціально-психологічних чинників.
З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні, і довелося працювати над цим уже в еміграції.
Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж зайнявся вирішенням практичних соціологічних проблем, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919 р. він розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управління, створення філій в основних світових центрах.
Цей проект було розіслано всім українським ученим і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому — переведення його в Україну.
М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків із міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи: інформація світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення української суспільності із здобутками соціологічної науки на Заході.
Місцем перебування Українського соціологічного інституту
М. Грушевський вибрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різних народів, із штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненною.
Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за несприятливих обставин першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М. Грушевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано працівників, зокрема таких відомих учених, як Н. Шраг, В. Старосольський, Д. Антонович, М. Чечель, Н. Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень. Сам М. Грушевський читав курс «Початок громад