Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3. 4. Візантія VII-XI ст. та її культура

У IV ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Східна Римська імперія стала самостійною державою 395 р. За назвою її столиці Візантія (в IV ст. — Константинополь) державу пізніше було названо Візантійською імперією, або Візантією.

Самі візантійці називали себе римлянами (грецькою ромеями), імпе­рію — Римською (Ромейською).

На відміну від Західної Римської імперії Візантія подолала натиск вар­варів і змогла проіснувати понад тисячу років. До її складу входили Бал-канський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єги­пет. У Візантії існували багатолюдні міста: Константинополь, Александрія, Антіохія.

За імператора Юстиніана І (527—565) Візантія стала могутньою середземноморською державою. Він дотримувався правила: "єдина держа­ва, єдиний закон, єдина релігія". Юстиніан завжди прагнув підтримки хри­стиянської церкви.

У VII ст. бі'льшу частину території Візантії заселили слов'яни, араби завоювали Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію, Єгипет, Північну Афри­ку, лангобарди — частину території Італії.

Проте у X—XI ст. Візантія відвоювала у арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії та Сирії, острови Крит і Кіпр. За Василія II завоювала Західне Болгарське царство.

У X—XI ст. значну роль у зовнішній політиці Візантії відігравали відносини з Київською Руссю.

Після тимчасового піднесення в XI—XII ст. Візантія втратила мо­гутність: частину її території захопили хрестоносці та створили на ній Латинську імперію, а на іншій території виникли грецькі держави.

За політичним устроєм Візантія була самодержавною монархією. Фор­мально влада імператора (василевса) нічим не обмежувалася, але практич­но — сенатом, державною радою та організацією вільних міщан. Влада василевса не була спадковою.

Однак саме у Візантії розпочалося теоретичне обгрунтування мо­нархічної держави. Центральним його положенням була ідея про бо­жественне походження імператорської влади. Державна доктрина

уславлення християнської моралі та культ візантійського імператора як верховного владики всього християнського світу справили великий вплив на всю систему суспільного і культурного життя, розвиток філософії, літератури, естетичних, поглядів, мистецтва середньовіччя.

Світоглядною основою візантійської культури стало християнство.

Значне місце в культурному житті Візантії посідало образотворче мистецтво. Звичайно, не всі його види вписувалися в систему християн­ського світобачення. Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність. Щоправда, античні статуї ще прикрашали вулиці Кон­стантинополя.

Головними формами візантійського живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися в архітектурних спорудах Равенни — місті, яке свого часу було значним культурним центром. Тут зберігся комплекс пам'яток візантійської куль­тури V—VII ст., тобто часу, коли на історичному перехресті зустрічались античність і середньовіччя, Рим і Візантія.

Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий.

У перші сторіччя християнства особливо вшановувалися "нерукотворні" ікони, що нібито були створені не людиною, а завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо вона їх торкається. Такі ікони зберігалися в монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування про­чан становили значну частину монастирських прибутків. Це насторожува­ло імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.

У VIII—IX ст. виник рух іконоборців. Певною мірою у ньому прояви­лися протест проти церковної розкоші та протидія намаганню поширювати вплив християнської церкви.

Іконоборці виступали проти зображень у людській подобі Бога і свя­тих, вбачаючи в цьому пережитки поклоніння ідолам. Користуючись наго­дою, імператори конфіскували майно монастирів.

Тенденція до неприйняття ікон була досить сильною навіть серед діячів церкви, багато з яких вважали, що божественність є поза межами людсько­го розуміння.

На початку VIII ст. ці погляди дістали підтримку державної влади. Імператор Лев III підписав едикт, який забороняв поклоніння іконам. Розпочалося повсюдне знищення ікон.

Образотворче мистецтво того часу мало кардинально змінити тематику: замість фігурних композицій перейти до безсюжетних декоративних тем.

Помітний слід іконоборчість залишила в літературі. На той час кла­сичні традиції античної літератури — уславлення людини, її тілесної краси та подвигів — втратили актуальність. Особливої популярності набували житія святих і літургійна поезія.

Досить цікавим літературним явищем була творчість поетеси Касії, яка висміювала неуків і дурнів, складала літургійні гімни.

У Візантії з її сильною централізованою владою культурне життя пе­ребувало під суворим контролем держави. Жодне нововведення не прий­малося без санкції імператорського двору і вищих церковних кіл. Особа художника відступала перед іменем замовника. Тому на візантійських па­м'ятках ім'я художника майже ніколи не зазначено, зате досить часто зустрі­чаються імена тих, для кого ті чи інші речі виготовлялися.

Подальший розвиток візантійської культури відбувався у суворих рам­ках канонічних систем.

Починаючи з XI ст. особливого значення набуло будівництво монас­тирів. Кожний із константинопольських патріархів споруджував монас­тир, якому надавав допомогу впродовж всього свого життя. Були вироб­лені основні принципи монастирської архітектури: монастир являв собою комплекс будівель, що оточувалися фортечними мурами та баштами, усере­дині двору знаходилися храм, лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зу­мовлювалася рельєфом місцевості. Комплекс монастиря ніби доповнював пейзаж, вписуючись у композицію гір, серед яких монастирі досить часто були розташовані.

Показовим для монастирської архітектури є комплекс афонських храмів, для яких характерним є тип так званого трилисника.

Розписи храмів здійснювались згідно з суворо встановленою схемою — каноном. Основою останнього було християнське уявлення про те, що при­міщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом неба, землі, раю і пекла. Середньовічна людина вірила, що колись зі сходу відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме у східній частині розташовувався вівтар. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто знаходилося приміщення для хрещення, яке слугувало символом хри­стиянства. Уявлення про церкву як про мікрокосмос зумовило просторову ієрархію храмових розписів: чим святішим був зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні. На куполі зображували Ісуса Христа, над вівтарем — Богоматір та архангелів, нижче — апостолів, у західній частині храма — страшний суд, що настане після другого прише­стя Христа.

Крім космічної та топографічної причин, що зумовлювали розташуван­ня сюжетів у храмі, була ще одна — часова, пов'язана з церковним кален­дарем. Згідно з послідовністю днів календаря сюжети розташовувалися на стінах церкви.

Візантійське мистецтво — це не лише висока техніка, витончена, визна­чена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У ньому є ще утаємничена людяність, що особливо відчувається в іконах. Яскравим прикладом є відома ікона "Владимирської Богоматері", яка ще в XII ст. була привезена до Києва. Звідти її взяв князь Андрій Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що

рухалося на Москву, повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною.

її образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почут­тя — такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських ікон "Владимирська Богоматір" вирізняється особливою емоційністю, навіть пси­хологізмом.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книги, що сприй­малася не лише як витвір мистецтва, а і як священний предмет, в якому зафіксовано Божественне одкровення. Книжки писалися каліграфічним почерком, прикрашалися мініатюрами, заставками. Особливою досконалі­стю уславилася константинопольська книжкова мініатюра.

Перлиною візантійської книжкової мініатюри вважається рукопис Но­вого Заповіту, що був підготовлений для імператора Михаїла II Дуки. Це невеличка за розмірами книжка, прикрашена вишуканими заставками та ініціалами. Колориту її мініатюр властиві теплота і м'якість, переважають світлі кольори.

Книги у Візантії коштували дуже дорого і високо цінувалися в правля­чих колах, передусім серед освіченої еліти імперії. Збереження книг та їх перепис були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки та скрипторії.

У XV ст. Візантія загинула під ударами турків. Обірвалась істо­рія величної і самобутньої культури. Проте її традиції дістали розви­ток у культурі інших народів, передусім у культурі Русі.