Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3. 5. Центральна і Східна Європа (Польща, Чехія, Угорщина, Київська Русь) Х-ХІ ст

Польща

Найважливішим центром утворення Польської держави була Велика Польща — землі племені полян у басейні річки Варти.

Сильне князівство, яке об'єднало ряд польських племен, склалося у Великій Польщі вже наприкінці IX ст. Першим великопольським князем був Мешко 1 (бл. 960—992). За нього Польща була державою, що відігра­вала значну роль в європейській політиці. З нею рахувалися імператори Священної Римської імперії, правителі Швеції, Чехії, Угорщини. До складу князівства Мешка увійшли майже всі польські землі (крім Малої Польщі, за яку точилася боротьба з Чехією).

Спочатку Польська держава визнавала свою залежність від німецьких

королів. Князь Мешко прийняв християнство за римським обрядом і при­мусив хреститися своїх підданих. У князя була велика дружина — 3 тис. воїнів, яких він утримував своїм коштом. У сина Мешка, Болеслава І Хороброго, який у результаті успішних воєн добився незалежності від Німеч­чини, дружина була набагато численнішою — до 20 тис. воїнів. Таким чином, у Польщі складався служилий стан. Князівський двір став центром управління. Населення сплачувало податки на користь князя.

Польська держава ще більше посилилася за Болеслава І Хороброго (992—1025). До складу держави увійшли Мала Польща, землі лужицьких сербів, значна частина Словаччини, Моравія, а на короткий термін навіть і Чехія. Утворилася велика західнослов'янська держава, яка здобула знач­ний вплив в Європі. Незадовго перед своєю смертю Болеслав І Хороб­рий коронувався як польський король.

Перемоги, здобуті Болеславом Хоробрим у війнах з Німецькою імпе­рією, завершились укладанням у 1018 р. мирного договору. Західний кордон Польської держави пройшов уздовж р. Шпрее та нижньої течії Одеру. Ще раніше Болеслав Хоробрий звільнив свою державу від церковної підлеглос­ті німцям, добившись заснування самостійного польського архієпископства.

Після смерті Болеслава Хороброго Польща втратила значну частину територіальних завоювань.

1035 р. відбулося велике повстання селян і рабів проти феодалів і духовенства під гаслами відновлення старих язичницьких вірувань. Польські феодали не змогли подолати його своїми силами, і князь Казимір звернувся за допомогою до імператора Генріха III. Повстання було придушено.

Чехія

До 906 р. Чехія і Моравія входили до складу Великоморавської держа­ви. Після її розпаду Чехія стала самостійною. X—XI ст. були періодом успішного економічного розвитку Чехії. У ці століття розвивалося сільське господарство, розширилися площі орних земель, поліпшилася техніка їх обробітку. Особливо велике значення для економіки Чехії мала гірнича справа, зокрема видобування срібла та свинцю. Зростали торговельні зв'яз­ки Чехії. Прага стала одним із найбагатших міст Європи.

У X ст. у Чехії інтенсивно розгортався процес феодалізації. Дедалі впливовішою стала чеська знать, яка захоплювала селянські землі, а самих селян робила залежними. Поряд із залежним селянством, яке становило основну категорію сільського населення, у помістях знаті, насамперед князів, застосовувалась і праця рабів. Рабство зберегло певне значення як окре­мий соціально-економічний уклад. У Чехії цього часу ще існувало і вільне селянство, об'єднане в сільські общини, проте їхні землі поступово захоп­лювали феодали.

Наприкінці IX ст. у Чехії було два політичні об'єднання: одне на чолі зі зличанськими князями Славниковичами з центром у місті Лібіце, інше — очолюване чеськими князями Пшемисловичами з центром у Празі. Після

розпаду Великоморавської держави на території Чехії між празькими і зличанськими князями розпочалася боротьба за владу, що тривала до кінця X ст. Пшемисловичі вийшли переможцями в боротьбі за об'єднання чеських земель, оскільки Прага, розташована на перехресті важливих торговельних шляхів, була більшим економічним і торговим центром, ніж Лібіце, і тому чеські князі мали більші багатства, ніж князі зличанські.

Союзником Пшемисловичів була римська церква, якій князь Боле-слав II (967—999) щедро дарував землі. У цей час заклалися підвалини великого церковного феодального землеволодіння. Церква стала найбіль­шим землевласником у країні. Використовуючи організацію римської церкви, празький князь став поступово підкоряти собі й Славниковичів. 996 р. Болеслав II здобув перемогу над Славниковичами, зруйнував Лібіце, ви­нищив їхній рід і оволодів усією Чехією.

У XI ст. у Чехії розвивалося гірництво. Поширилося видобування за­лізних руд, що залягали на поверхні землі або на невеликій глибині. У зв'язку з розробкою покладів золота заселявся південь Чехії, де постало чимало нових міст. Розвиток гірничої справи та різних ремесел у Чехії прискорював відокремлення ремесла від землеробства, що сприяло зміцнен­ню міст як центрів ремесла і торгівлі.

Великими містами у цей час були Пльзень, Моравська Острава, Хеб. Але першість належала Празі. З ростом міст як центрів ремесла і торгівлі активізувався обмін всередині країни, посилилися зв'язки між окремими областями, які економічно об'єдналися навколо Праги.

Чехія входила до складу Священної Римської імперії. У князівському роді Пшемисловичів протягом XI—XIIст. точилися постійні усобиці та боротьба за престол, що давало німецьким феодалам привід для втручання в чеські справи. Чеські князі, які боролися за владу, зверталися за підтвер­дженням своїх прав до імператора. А німецькі государі для здійснення італійських походів потребували підтримки чеських князів і робили їм певні поступки.

1086 р. князь Вратислав дістав від імператора Генріха IV королів­ський титул. Проте титул мав поки що персональний характер, без права передачі його нащадкам, але вже 1158 р. князь Владислав добився від Фрідріха І Барбаросси спадкового титулу за те, що допоміг йому під час італійського походу. Чехія стала самостійною державою, її васальна залежність від імперії виявлялася лише в тому, що під час походів імпера­тора в Італію чеський король мав виставляти допоміжний загін у 300 озброєних вершників або сплачувати замість цього грошову компенсацію. У роботі імперських сеймів та рейхстагів чеські королі повинні були брати участь лише в тих випадках, коли рейхстаги відбувалися в одному з близьких до чеського кордону міст. Пізніше чеський король дістав дуже важливе право разом з іншими шістьма курфюрстами обирати імператора.

Однак, добившись політичної незалежності Чехії, чеські королі допус­тили проникнення німецького впливу іншими шляхами.

Угорщина

Паннонська рівнина була тією межею на заході, до якої доходили хвилі пересування кочових народів, що прокочувалися степовими просторами між Волгою, Доном і Дніпром. У V ст. тут спинились гуни, у VII—VIIIст. — авари. В IX ст. Паннонську рівнину захопили кочівники-угорці (угри русь­ких літописів), племена угро-фінської групи. Зруйнувавши в IX—X ст. Великоморавську державу, угорці підкорили частину слов'янського насе­лення Паннонії та почали поступово осідати тут. Паннонія стала історич­ним ядром майбутньої Угорської держави.

Напади угорців на країни Центральної і Південної Європи тривали до середини X ст., але з другої половини Xколи основна маса угорців перейшла до осілого землеробства, припинилися. ст.,

Прийшлі угорці були язичниками, потім і вони почасти прийняли пра­вослав'я. Але угорські феодали були тісніше пов'язані з католицьким За­ходом, ніж з православним Сходом. Князь Стефан І прийняв католицтво і силою навернув у католицьку віру весь народ. Тому зв'язки Угорщини із Заходом ще посилилися, а зі Сходом послабилися. Стефан наділив като­лицьку церкву землями та селянами і зобов'язав населення сплачувати їй десятину. Він запросив до Угорщини німецьких, італійських і чеських свя­щеників та монахів.

Спритно використовуючи суперечності між Папою Римським і імпера­тором, Стефан зумів захистити Угорщину від політичних домагань з боку імперії і відмовився дати ленну присягу німецькому імператорові.

За Стефана та його наступників неухильно розвивався процес феода­лізації та відбувалося закріпачення селян. Пануючий клас становили ве­ликі земельні магнати і рицарі (дрібне й середнє дворянство). Усі вони намагалися збільшити свої володіння шляхом загарбання селянських зе­мель. Залежне селянство поповнювали як закріпачувані вільні общинники, так і раби, яких наділяли землею. Якщо в X ст. селянство ще було в основному вільним, то в XI ст. воно потрапляло чимраз у більшу за­лежність від феодалів і укріплених міст, підлеглих королю.

Селянство активно боролося проти закріпачення та утисків католиць­кої церкви. Великі повстання сталися в XI ст. Повсталі, озброєні ціпами, кілками, вилами, билися з найманим німецьким рицарством, відмовлялися прийняти нову віру, вбивали іноземних священиків та монахів, проганяли королівських чиновників. На кінець XI ст. повстання були придушені. Проте налякані феодали змушені були піти на певні поступки. За селяна­ми закріплялось право вільного переходу від одного власника до іншого після розрахунку з попереднім власником.

Королі і феодали проводили активну зовнішню політику. Наприкінці XI ст. — на початку XII ст. територія Угорщини значно розширилась. На сході до її володінь була приєднана Трансільванія, на багато століть відірва­на від румунських земель, на південному заході — Хорватія і Далмація.

Хорватська держава, приєднана до Угорщини, зберегла окреме законодав­ство і свої форми управління. У результаті приєднання Далмації та Хор­ватії Угорщина здобула вихід до Адріатичного моря, але зате була втягнута в тривалу боротьбу з Венецією та Візантією.

Київська  Русь

Київська Русь (Київська держава) — назва давньоукраїнської держави з центром у Києві, яка виникла на межі VIII—IX ст. у результаті тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східно­слов'янських племінних князівств і у різних формах існувала до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сану на заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км.

Дослідження сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос фор­мувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. Упродовж VIII — середини IX ст. сформу­валося державне об'єднання Руська земля, в яку початкове увійшли землі полян, древлян і сіверян. Назва "Русь" — місцевого, середньодніп-ровського походження.

У 60-х — на початку 80-х рр. IX ст. у Києві правили князі династії, що вела свій початок від князя Кия — Аскольд і Дір. Київський князь Аскольд організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (860 р.), після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівно­правності.

У північних землях Русі процес формування державності прискорився після закликання новгородськими слов'янами варягів — братів Рюрика, Синеуса і Трувора на князювання. Після смерті братів Рюрик став пра­вителем північної групи східних слов'ян і родоначальником династії Рю-риковичів.

Коли помер Рюрик, правління у Новгороді перейшло до його воєводи Олега, який був опікуном Рюрикового сина Ігоря. 882 р. Олег разом з дружиною приплив човнами по Дніпру до Києва, підступно убив князя Аскольда й утвердився в Києві. Він правив від імені Ігоря як наступника Рюрика, але насправді був повновладним князем. Київ він проголосив "матір'ю міст руських".

Влада Олега поширилася на периферійні землі Русі. Він здійснив військовий похід на Візантію (907 р.), що завершився укладенням вигідних для Русі договорів 907 і 911 рр. У подальшому князь Ігор (912—945) підкорив племінні княжіння уличів і древлян, підтвердив умови попе­редніх договорів з Візантією (944), здійснив успішні походи на Кавказ. За його правління на Русь вперше напали печеніги (915 р.). Князь Ігор заги­нув під час полюддя (збирання податків) у Древлянській землі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—957), придушивши древлянське повстання

945 р., провела перші державні реформи, упорядкувавши збирання данини з підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство, двічі відвідала Візантію, відправляла посольства до німецького імператора Отто-на із проханням висвячення єпископів на Русь.

Київський князь Святослав Ігорович (957—972) успішно воював з в'ятичами, Волзькою Булгарією, Хозарським каганатом, ясами і касогами, а також на Балканах. Святослав загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів.

Період найбільшого піднесення Київської Русі припадає на кінець X — XI ст. Після тривалої боротьби між синами князя Святослава київський стіл посів його син Володимир Святославич (980—1015). Він ліквіду­вав владу племінних князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів, дбав про систему оборони південних кордонів держави, відбивав напади печенігів. 988 р. Володимир запровадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) було здійснено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірни­ка законів "Руська Правда", що регулювали всі сторони суспільного жит­тя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.

Зростання великого феодального землеволодіння, міст, закріплення Рюриковичів у окремих землях Русі, міжусобиці і вторгнення кочів­ників призвели до політичного роздроблення країни. На Любецькому з'їзді 1097 р. князі узаконили принцип "отчинного старійшинства" при успадкуванні влади у землях Русі. У давньоукраїнській державі тривало посилення відцентрових тенденцій, влада київського князя стала номінальною. Лише Володимиру Мономаху та його синові Мсти­славу Володимировичу вдалося тимчасово зберігати єдність земель Русі.