3. 7. Північно-Східна Русь у XII - на початку XIII ст

Ще наприкінці XI ст. на з'їзді в Любечі (1097 р.) руські князі визна­чили порядок, згідно з яким кожний князь "має отчину свою", тобто кожна князівська лінія спадково володіє своїм князівством. Рішення з'їзду відби­ло той факт, що в окремих областях зміцніла феодальна власність на зем­лю, і в країні склалася ієрархія великих землевласників.

Найбільшого значення у Північно-Східній Русі набуло Владимиро-Суз-дальське (або Ростово-Суздальське) князівство. Воно займало велику те­риторію від Нижнього Новгорода до Твері по Волзі, до Гороховця, Коломни і Можайська на півдні, включало Устюг і Білоозеро на півночі.

На сході та північному сході влада князівства поширювалася на волзько-камські (мордовські та марійські) і подвінські землі. Тут виникли такі міста-фортеці, як Нижній Новгород, Устюг та ін. У цій частині Русі досить рано утворилися значні князівські земельні володіння і міста, тому місцеве боярство значно залежало від князів.

Ростово-Суздальська земля вийшла з-під влади Києва на початку XII ст., коли в ній князював син Мономаха Юрій Володимирович (1125—1157).

Він першим із суздальських князів не тільки домагався самостійності свого князівства, а і його переваги на Русі. За спроби захопити й утримати такі віддалені від Суздаля міста, як Київ і Новгород, його прозвали Долго­руким. Він розширяв свої володіння, не гребуючи ніякими засобами.

У XII ст. Владимиро-Суздальська земля економічно піднеслася: спо­руджувалися нові міста — Переяславль, Звенигород, Дмитров та ін., було засновано Москву.

Наступник Юрія, князь Андрій Боголюбський (1157—1174) брав участь у походах свого батька, був князем у Вишгороді під Києвом. 1155 р. він перебрався до Владимира на р. Клязьма, що став столицею його князів­ства. Після смерті батька князь Андрій завершив об'єднання північно-східних земель Київської держави у Владимирсько-Суздальське князівство. Його підтримували городяни Ростова, Суздаля та інших центрів, але місце­ве велике боярство ворогувало з ним.

Спираючись на служилих бояр, дворян і міста, Андрій рішуче боровся з непокірною боярською знаттю, частину якої вигнав з князівства. Він при­власнив собі титул великого князя всієї Русі.

1169 р. князь Андрій захопив і нещадно зруйнував Київ, а управління ним передав одному зі своїх васалів. Надалі він постійно втручався у внутрішні справи південноруських князів, але 1173 р. його військо було ними розбите. Він переніс столицю у Владимир, неподалік якого збудував для себе замок у с. Боголюбов! (звідси і його прізвище). Не менш енергій­но діяв він і на півночі, добиваючись влади в Новгороді.

Політика князя Андрія, спрямована на зміцнення князівської влади, при­звела до конфлікту зі знаттю. 1174 р. він був убитий боярами-змовниками у Боголюбов!.

Князі Північно-Східної Русі мали зв'язки з Кавказем. Про це свідчить той факт, що син Андрія Боголюбського, одружений з грузинською цари­цею Тамарою, стояв на чолі грузино-вірменського війська, що визволило від турків-сельджуків стародавню столицю Вірменії — Двін.

Молодший брат Андрія Боголюбського, Всеволод Велике Гніздо (1177— 1212), який дістав це прізвисько тому, що мав багато дітей та онуків, зміг ще більше приборкати феодальну знать, багатьох представників якої він стратив. Всеволод мав титул великого князя і міцно утримував під своєю владою Новгород і Рязань.

Владимиро-Суздальська земля посідала значне місце в міжнародних відносинах. Юрій Долгорукий підтримував союз з Візантією. Андрій Бого­любський, використовуючи суперечності між Візантією і Римом, добився організації єпископії у Владимирі. Рим, розуміючи міжнародне значення Владимиро-Суздальської землі, виряджав туди посольства і "проповідників", то намагаючись втягнути руських князів у конфлікт з Німеччиною, то пропонуючи їм прийняти католицтво, однак ці заміри не здійснилися.

Новгородсько-Псковська земля займала величезну територію і межу­вала з Владимиро-Суздальською, Смоленською та Полоцькою. Новгород

був розташований на головному торговельному шляху, що зв'язував Бал­тійське, Чорне і Каспійське моря. Новгородські бояри зберегли владу над землями сусідніх народів, що раніше входили до складу Київської держави. У цих землях були розташовані адміністративні центри збирання данини ("погости") і фортеці. На заході, крім великого новгородського передмістя — Пскова, знаходилось місто Юр'єв (Тарту) — важливий центр новгород­ських властей в естонських і латвійських землях, на півночі — Ладога.

Влада Новгорода поширювалась на Східну Прибалтику до Двіни, на землі карелів, фінів і саамів до кордонів Норвегії, уздовж берега Білого моря аж до Уральського хребта.

Через несприятливі кліматичні умови та не дуже родючі грунти земле­робство не могло задовольнити потреб населення. Хліб постійно ввозився із Суздальської землі. Новгородці займались різними промислами — по­люванням на хутрового і морського звіра, рибальством, видобуванням солі. Велику роль відігравав видобуток заліза.

У XII ст. у Новгороді та Пскові владу захопили бояри, які вели значні торговельні операції та займалися лихварством. У Новгородсько-Псковській землі утворилася аристократична боярська республіка. Формально вер­ховну владу тут мало віче — збори всіх дорослих чоловіків. Проте фактич­но вона була в руках бояр, з яких обиралися посадник (що відав управ­лінням і судом), тисяцький (помічник посадника, командувач військом, який також відав судом серед купців) і навіть архієпископ. Архієпископу нале­жало чимало земель, він також відав державною казною, зовнішніми зв'яз­ками республіки та ін. Оскільки республіка не мала постійного війська, а лише у разі великої війни збирала народне ополчення, віче запрошувало князя з дружиною переважно для захисту своїх володінь. Його права були дуже обмежені. Князь одержував "утримання" — деякі прибутки від управ­ління, суду і торгівлі. Запрошувані князі постійно ворогували з новго­родським боярством, намагаючись зміцнити своє становище в Новгородській землі.

У зв'язку з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі й особливо зі зміцненням торговельних відносин між республікою і Владимиро-Суздаль­ською землею посилилася роль купецтва. Суздальські князі, проводячи об'єднавчу політику, неухильно намагалися підпорядкувати Новгородську республіку. Опір частини новгородського боярства цій політиці спричи­нявся до неодноразових сутичок. Вплив владимирських князів помітно посилився в XIII ст., коли їхні війська надали допомогу Новгороду і Пскову в боротьбі з зовнішніми ворогами.