3. БІЛОВЕЗЬКІ УГОДИ: ЕЙФОРІЯ (УКРАЇНА) І ШОК (РОСІЯ) Частина 2.

У творенні зовнішньої політики Росії відіграють роль різні чин­ники, тому можна говорити про множинність російських зарубіжних політик та різних риторик їх підтримки. Головними є дві тенденції, що з'явилися після 1992 р. Перша асоціюється зі стратегією реформа­торсько-демократичних сил, а її витоки були пов'язані з деякими ам­біційними намірами президента Б. Єльцина щодо політичного та еко­номічного оновлення Росії. Вона орієнтована на трансформацію Росії в демократичне суспільство, що вимагає від неї навчитися жити в якості незалежної держави та розглядати інші держави як рівноправ­них партнерів. Росія має утримуватися від месіанських амбіцій, віри в особливу долю та відмовитися від традиційного протистояння За­ходові, повинна облишити спиратися на силу і більше покладатися на механізми впливових міжнародних організацій.

Друга тенденція — протилежного спрямування. Вона фактично побудована на ідеї реінтеграції колишнього СРСР під новими гасла­ми та передбачає збереження імперської місії Росії. Щодо країн так званого близького зарубіжжя ця зовнішньополітична лінія побудова­на на риториці "природного тяжіння" нових держав до Росії, на уяв­леннях, що без цементуючої ролі РФ вони, ці держави, не зможуть розвиватися й неодмінно деградують. Прихильники цього напряму вважають, що розпад СРСР призвів до виникнення на його території конгломерату ворогуючих держав, жодна з яких не має безспірної іс­торичної території та взаємно визнаних кордонів, і що жодна з ново­утворених республік не є продуктом самостійного історичного роз­витку в трьох головних вимірах — нація, територія, держава. Отже, таким чином виникає зона нестабільності біля російських кордонів.

Особливо це стосується України, з незалежністю якої пов'язане остаточне руйнування СРСР у грудні 1991 р. Урядові кола та політичні сили різного гатунку в РФ розглядають ситуацію з Україною під кутом зору можливості її "реінтеграції" або, як мінімум, значного посилення свого впливу на її політичний курс. Зрозуміло, що "реінтеграція" Украї­ни — це необхідна умова для відновлення СРСР у новому вигляді.

До моменту розпаду Союзу можна було говорити про українсь­ко-російські відносини лише як про відносини міжетнічного (між-ку-льтурного) типу або про відносини "центр — периферія" в межах ім­перської державності. Але поступово вони набували нової якості, і після проголошення суверенітету обома республіками в 1990 р. був укладений перший договір, який свідчив про взаємне визнання на міжнародному рівні9.

Після проголошення незалежності України та руйнування СРСР відносини між Україною і Російською Федерацією набули й форма­льних ознак міжнародних відносин. Нова ідентичність обох країн у широкому розумінні може вибудовуватися лише на засадах загально­світового політичного процесу, але аж ніяк не на основі повернення до старих і віджилих схем.

Відносини з Росією постійно мали й мають нині особливий вплив на розвиток української державності. Події, що відбуваються у внут­рішньому житті Росії, так або інакше впливають і на Україну, її внут­рішні та зовнішні орієнтації. В цілому у міждержавному спілкуванні незалежної України та суверенної Росії можна побачити й більш зага­льну тенденцію переходу від взаємозалежності до стану конструкти­вної взаємодії рівноправних держав. Важливо, що більшість склад­них проблем у українсько-російських міждержавних стосунках ви­рішуються шляхом знаходження взаєморозуміння та компромісів.

Загальне тло взаємовідносин України та Росії визначається геопо-літичним статусом обох країн, а також їх історичними, економічними, со­ціально-політичними та культурними устремліннями. Обидві країни мо­жна віднести до найбільших європейських держав, хоча Росія знаходить­ся також в Євразійському геополітичному просторі з притаманними цьо­му статусові особливими ознаками й інтересами. Україна—держава суто європейська, тобто її власні національні інтереси можуть найліпше вияв­ляти себе саме через структури загальноєвропейських інтересів.

Окрім об'єктивних чинників, на взаємовідносини України та Ро­сії впливають і суб'єктивні, насамперед — розподіл сил у політичній еліті суспільства. Варто наголосити, що між Україною і Росією існу­ють істотні відмінності з точки зору стану й характеру елітних груп. Росія фактично успадкувала еліту СРСР, яка має багатий досвід фун­кціонування на загальнодержавному рівні. Ця еліта підтримувала впродовж тривалого часу і продовжує зберігати тісні контакти з еко­номічними та політичними елітами інших держав. Спираючись на своє міжнародне визнання та більш розвинений потенціал у стосун­ках з політичними елітами України, як і інших незалежних держав у пострадянському просторі, значна частина російської еліти дотриму­ється позиції власної переваги над національними, менш розвинени­ми елітами.

Сучасний стан українсько-російських відносин ще не є цілком усталеним. Оскільки ні в культурному, ні в економічному, ні у військо­во-політичному вимірах немає достатніх підстав для виникнення на­пруженості у українсько-російських відносинах, існуюча невизначе­ність скоріше зумовлена невмінням або небажанням правлячих еліт працювати у режимі політичного діалогу. Причину подібного роду не­бажання можна визначити як феномен "залишкової ідеологізації".

Російські політики, які стоять на позиціях реалізму, усвідомлю­ють, що курс Росії щодо України повинен будуватися на основі безу­мовної поваги до її суверенітету і має бути націленим не на злиття двох держав, а на максимально можливе їх зближення на рівні стратегічно­го партнерства. У цьому аспекті минулий період не був особливо плід­ним, але, мабуть, і не міг бути таким. Цьому перешкоджали і суб'єкти­вні, й об'єктивні чинники, скажімо, такі як "гіркота" російської гро­мадської думки, підсилена офіційною пропагандою у зв'язку із буцім­то "втратою" Криму і Севастополя (суб'єктивний чинник) та чисто практичні проблеми поділу "спадщини СРСР", насамперед — Чорно­морського флоту і визначення умов його базування (об'єктивний чин­ник).

Об'єктивно Росії для її демократизації потрібна саме незалежна, сильна, демократична Україна. У свою чергу Україні для її розвитку потрібна сильна, демократична Росія. Власне, саме події в Росії ство­рили умови, за яких стали можливими український суверенітет, а по­тім і незалежність, хоча російські демократи й досі або ж бояться це усвідомити, або ж грають на догоду шовіністичним настроям і замов­чують очевидне.

Україна і Росія є окремими державами зі своїми інтересами і ви­ступають як повноправні суб'єкти міжнародної спільноти, хоча при цьому зберігаються також і успадковані з минулого різноманітні зв'яз­ки: економічні (рештки єдиного економічно-господарського комплек­су, що склався за часів СРСР"), політичні (Співдружність Незалежних Держав) або цивілізаційно-історичні (східнослов'янська, пострадянсь­ка, євразійська єдність тощо).

Російська еліта і громадськість неохоче змирилися із фактом іс­нування української держави й залишилися в переконанні, що Украї­на, у подяку за її визнання, має робити поступки Росії у вирішенні ключових питань: територіальних (визнання російським парламен­том "незаконності" передачі Криму до складу УРСР, оголошення ним російського статусу Севастополя і т.д.), гуманітарних (вимоги щодо визнання привілейованого статусу російської мови й культури в Україні), економічних (вимоги фінансової відповідальності України за борги українських підприємств в Росії з одночасною відмовою від такої ж відповідальності Росії відносно її власних підприємств), вій­ськово-політичних (обмеження контактів України із Заходом, збере­ження за Росією всього Чорноморського флоту і Севастополя, створення контрольованих Росією структур СНД, утворення військового блоку із залученням України)10.

Зрозуміло, що у більшості випадків ці вимоги висувалися не від офіційних державних установ, а, так би мовити, від російської гро­мадськості, політичних партій, окремих політиків і державних діячів, через масовану кампанію в пресі, через використання сателітних про-російських організацій в Україні. У свою чергу, прагнення України захищати свої національні інтереси оголошувалися "антиросійською політикою", проявами "українського націоналізму" тощо.

Свідченням позитивних зрушень у цьому відношенні став Дого­вір про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Фе­дерацією і Україною, підписаний у 1997 р. і після довгих поневірянь урешті-решт ратифікований російською Державною Думою. Навіть враховуючи притаманну російському політичному менталітету тра­дицію досить вільно трактувати договори та угоди, цю подію слід ви­знати великим кроком уперед, актом символічного значення. Очіку­вання швидкого краху України виявилися марними, і хоча російській політичній свідомості було важко остаточно визнати, що українська незалежність — то назавжди, але, ратифікувавши Договір, росіяни принаймні погодилися з тим, що це надовго.

Підписання пакету українсько-російських документів 31 травня 1997 р. підсумувало минуле, закріпило реалії сьогоднішнього дня, відкрило перспективи на майбутнє. Домовленості різко знизили пла­нку українсько-російського протистояння, зняли напругу, створили нові можливості для справді рівноправних відносин, для чого закла­ли відповідну правову базу.

Широкомасштабний договір закріпив нову концепцію українсь­ко-російських відносин, згідно якої Україна і Росія виступають як дружні, рівноправні й суверенні держави, відносини між якими побу­довані на засадах взаємної поваги та довіри, розгортанні стратегічно­го партнерства і співробітництва. Розвиток рівноправного співробіт­ництва України та Росії стає важливим чинником стабільності та без­пеки в Європі й у всьому світі. Зазначені положення розставили всі крапки над "і", не залишивши місця для висунення будь-яких серйоз­них територіальних претензій до України з боку Росії, що тривалий час отруювало атмосферу українсько-російських відносин.

Україна сприйняла підписання договору та його ратифікацію як дуже серйозну поступку Москві, з іншого боку, укладання договору мало що змінило у ставленні до України агресивно настроєних кіл ро­сійської політичної еліти. На погляд таких політологів як К.Затулін та О. Севастьянов, цим було юридично закріплено "відторгнення від Ро­сії значних історично і стратегічно важливих територій... утверджен­ня раніше єдиного російського народу як розділеної нації" п. Час від часу, особливо в запалі передвиборчої боротьби, впливові політичні лідери РФ знову порушують питання про приналежність Криму та Се­вастополя.

Але в цілому підписання Договору ознаменувало початок нового етапу розвитку взаємовідносин між Україною та РФ. Дещо притихли суперечки навколо Чорноморського флоту, а кримські сепаратисти, зрозумівши безпідставність своїх очікувань, зосередилися на більш практичних справах. Почалася розробка довгострокової програми економічного співробітництва, були зняті деякі митні бар'єри, біль­шої узгодженості почали набувати зовнішньополітичні відносини обох держав, а головне — сторони нарешті спромоглися розпочати процес делімітації кордонів, що для України означало істотне зни­ження загрози територіальних зазіхань з боку РФ.

Разом з тим, все ще існує певна залежність України від російської зовнішньої політики, що заважає ефективнішому просуванню украї­нської держави на шляху інтеграції до європейської спільноти та її включенню в європейські структури. РФ виступає проти розширення НАТО на схід за рахунок України та інших держав СНД, вбачаючи в НАТО потенційного супротивника. Партнерство РФ з НАТО має для більшості політичних сил Росії та її громадян досить умовний харак­тер і не розглядається як основа для гарантій національної безпеки. Зовсім інакше ставиться до партнерства з НАТО Україна, вона не тільки не проти розширення НАТО, але й прагне до входження в Аль­янс, вбачаючи в цьому надійний засіб забезпечення власної безпеки та можливість прискорення інтеграції в ЄС.

Зусилля України у проведенні незалежної політики та створенні свого іміджу на міжнародній арені часто наштовхуються на вперте небажання РФ визнавати Україну, як і решту колишніх союзних рес­публік, рівноцінним партнером. Прикладів цьому безліч, так зокре­ма, намагаючись контролювати процес прийняття України в GATT/WTO, Російська Федерація звернулася до цієї міжнародної ор­ганізації з "вимогою" попередньо проконсультуватися з Москвою щодо вирішення цього питання та ухвалювати остаточне рішення ли­ше після набуття членства в GATT/WTO самої РФ.

Значну силу, яка відверто демонструє "небайдужість" до подаль­шого курсу України, становлять російські економічні угрупування, які реалізують свої економічні інтереси в Україні. Зрощення велико­го бізнесу з вищими ешелонами влади в Росії дає можливість реалізо­вувати суто ділові інтереси на політичному рівні, а, отже, перспекти­ва впровадження вигідних для росіян контрактів стимулює посилен­ня їх політичної присутності в Україні. Російські нафтові компанії прагнуть зберегти та посилити своє монопольне становище на украї­нському ринку енергоносіїв. Росії важливо подолати конкуренцію з боку постачальників газу в Європу, а переможцем у цій жорсткій кон­курентній боротьбі може стати лише той учасник ринку, який має не тільки великі запаси дешевого ( за вартістю затрат, необхідних для його видобутку) газу для експорту, але й отримує переваги завдяки низькій вартості його транспортування. Саме тому встановлення кон­тролю за українською мережею газопроводів є нагальною необхід­ністю для PAT "Газпром", що прагне домінувати на європейському ринку газу.

Негативні економічні наслідки розпаду СРСР дуже істотно відчу­ли на собі представники надзвичайно розвиненого за радянських часів воєнно-промислового комплексу з його високим рівнем міжреспуб­ліканської кооперації. Власне, коли йшлося про "відновлення колиш­ніх зв'язків", то мався на увазі саме ВПК, оскільки в інших сферах між­республіканські та міжгалузеві зв'язки мали значення на порядок ниж­че. Для провадження вигідної їм політики російські впливові кола ви­користовують такі чинники як: незамкненість циклів розробки та виро­бництва основних видів зброї в Україні, прив'язування українського ВПК до російського, питання зайнятості працівників галузі за відсут­ності замовлень, і це дійсно становить серйозну проблему для України. Проте, зменшуючи обсяги замовлень для українського ВПК, сама РФ втрачає від подібних рішень, оскільки Україна перетворюється на все більш вагомого конкурента Росії на світовому ринку зброї.

І нарешті, одним з найважливіших факторів українсько-російсь­ких відносин залишається соціальний аспект. Наявність на теренах України великої кількості росіян, які проживають переважно в пів­денних та східних регіонах, — важливий чинник політичного впливу РФ. Спільність походження обох народів, тривале існування в межах однієї держави вважається достатньо вагомим аргументом для "реін­теграції". Але при цьому не враховується специфіка української дійс­ності, що досить часто заводить реінтеграційний політичний курс РФ в глухий кут.

Лейтмотивом російської політики стали перманентні заяви про обмеження прав російськомовного населення за межами РФ та необ­хідність захисту цих прав. Настирливі пропозиції щодо введення інституту подвійного громадянства, надання російській мові статусу другої державної не можуть не викликати в Україні негативної реакц­ії, з огляду на широке розповсюдження тут російської мови, а також на той факт, що законодавство України цілком забезпечує захист прав усіх українських громадян, незалежно від національності.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1          Детальніше з приводу сучасного російського націоналізму див.: SzporlukR. Di­lemmas of Russian Nationalism // Szporluk R. Russia, Ukraine, and the Breakup of the So­viet Union / Stanford University. — Stanford, California : Hoover Institute Press, 2000. —p. 183—228.

2          Чубайс А. Миссия России в XXI веке // Независимая газета. — № 209 (3041) 1октября 2003 г.

3          Национальная доктрина России (проблемы и приоритеты). — М.: Обозреватель, 1994. —С. 59.

4          Див. Толочко А. Химера "Киевской Руси" // Родина. — Спецвыпуск "Россия и  Украина: вехи истории" — № 8. —1999. — С. 29—33.

5          Brzezinski Z. Ukraine's Critical Role in the Post-Soviet Space // Ukraine in the World: Studies in the International Relation and Security Structure of a Newly Independent State / Ed. By Lubomyr A. Hajda.— Harvard University, Cambridge, Massachusets, 1996. —p. 4.

6          Бжезінський 3. Україна має стати європейською державою // Сучасніс­ть. —1992. —№ 9.— С.125.

7          Див. напр., SolchanykR. Ukraine, Russia, and SIS // Ukraine in the World.., Harvard University, Cambridge, Massachusets, 1996. — p. 28.

8          Див. Україна—Росія, 1990—2000 pp.: Документи та матеріали. / відп. ред.О. О. Чалий. — С 492—500.

9          19 листопада 1990 р. Б. Єльцин і Л. Кравчук підписали міждержавну угоду, в якій сторони визнали територіальну цілісність і недоторканність існуючих кордонів між УРСР і РСФСР. (Див. Україна—Росія, 1990—2000 pp.: Документи та матеріали. / відп. ред. О.О. Чалий. — СІ 5—18) Договір ратифіковано парламентами і, таким чин­
ом, Україна та Російська Федерація визнали право на успадкування наявних кордонів. Після розпаду СРСР недоторканність кордонів була підтверджена 8 грудня 1991 р. Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав.

10        Можна нагадати такі ініціативи депутатів Держдуми як звернення від 24 жовтня 1996 р. до Верховної Ради України з приводу відмови від "одностороннього підходу" до питань довільної передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 р., про статус міста Севастополя та про розподіл Чорноморського флоту", звернення до Конституційного суду РФ з запитом "Про відповідність Конституції РФ Указу Президії Верховної Ради РРФСР від 29 листопада 1948 р. № 761/2 "Про ви­ділення м. Севастополя у самостійний адміністративний центр" і Постанова ВР РРФСР від 9 липня 1993 р. № 5359-1 "Про статус міста Севастополя" тощо. Поряд з висуненням територіальних претензій, проявом політичної обмеженості, що межує нерідко з втручанням у внутрішні справи суверенної України, ухвалювалися рішення про припинення розподілу ЧФ (Федеральний закон від 24 листопада 1996 р.), "Про політико-правову ситуацію в Автономній Республіці Крим", про денонсацію Біловезьких угод та ін.