Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Виникнення і розвиток феодальних відносин у Західній Європі

У середині першого тисячоліття нової ери в гос­подарстві тогочасних суспільств відбулися карди­нальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загаль­ну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Фео­дальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство харак­теризується такими загальними ознаками: проти­річчя між дрібним селянським виробництвом і ве­ликою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васаль-но-сеньйоріальної системи; позаекономічний при­мус, особиста залежність селянина від землевласни­ка; наявність ренти (натуральна, відбіркова і гро­шова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для за­доволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами

були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вва­жається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три ета­пи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (станов­лення) феодалізму, час виникнення феодального землеволоді­ння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодаль­них міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товар­ного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіо­нами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво про­стежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: саліч­них франків, які жили на території нижнього Рейну, та рину-арських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Пе­реважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родо­вого ладу і користувалися ще досить значними правами. Ра­зом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (най­ближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримува­ла захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — ко­лишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм стано­вищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху

до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приват­ної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджу­валася приватна власність на землю франкського короля, дру­жинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило транс­формацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною інди­відуальною власністю.

У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням ста­новища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласни­ком безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове ко­ристування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин відда­вали свою землю феодалу, потім брали її в користування, пере­творюючись таким чином на залежного від феодала держате­ля. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним фран­кським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й осо­бисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відноси­ни, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благо­діянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сень­йору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і голов­ним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнен­ня мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слу­га), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роз­давати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримува­ли ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним ут­вердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла фео­дальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називала­ся доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, спла­чували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширюва­лися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Го­ловний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрис­дикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося всту­пати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністратив­них, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який пород­жувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного ха­рактеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутньо­го політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристо-кратії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету пе­ретворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії неза­лежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послу-гувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші євро­пейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - зем­ля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим во­лодінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що ко­роль дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не об­межену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не зем­лю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті коро­лівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало маг­нату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні пер­ше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насиль­но закріпачили вільне населення острова і оформили його за­конодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше — грішми. Котери — залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селян­ство. Ці землероби також виконували певні повинності на ко­ристь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж по­літична роздробленість гальмувала розвиток господарства і по­силювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини роз­вивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не одно­рідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконува­ли різні повинності. Найбільш поширеною формою феодаль­ної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робо­чою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і гро­шовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.

У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих реміс­ничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупи­ти повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей. Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з'явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних по-винностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст.,

у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XVст.