3.3. Типи та шляхи розвитку суспільства

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються різні типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за ознакою «писемність» суспільства поділяються на дописемні та писемні. Хоча писемності вже близько 10 тис. років, а й дотепер на землі трапляються племена, що її не мають.

За кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

·  прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

·  складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

q суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

q аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

q індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті роки XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різною культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство в своєму історичному розвитку пройшло такі формації:

q первісну;

q рабовласницьку;

q феодальну;

q капіталістичну.

У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії:

q доіндустріальну;

q індустріальну;

q постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою (табл. 3) супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

Таблиця 3

ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОІНДУСТРІАЛЬНОГО
ТА ІНДУСТРІАЛЬНОГО ТИПУ СУСПІЛЬСТВ

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія. В індустріальному суспільстві — промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Займаючись дослідженням різних моделей суспільного устрою відомий український філософ Ю. Павленкоглобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі з США. доходить висновків, що на межі II і III тисячоліть людство переживає одну із найсуттєвіших в своїй історії трансформацій —

Захід в межах цієї системи розвинув немислимі для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія на даний час починає відігравати визначальну роль стосовно двох перших. Домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

·  кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої — капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

·  різні народи і нації навіть у межах однієї держави розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є соціальні суперечності: (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

·  економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

·  соціально-політичній — боротьба класів-антагоністів;

·  духовній — боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки суперечності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства — неуникненні.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто  поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, які не зачіпають засад суспільного устрою, інші — соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються тих проблем, що зв’язані з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється шляхом комплексних реформ, розтягнутих у часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам, це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є, наприклад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно більш проблемним і менш ефективним, ніж перший.