Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.4. Роздержавлення та приватизація власності в Україні

У попередньому питанні ми з'ясували, що сучасна перехідна економіка України може ефективно функціонувати лише при наявності в ній різноманітних видів і форм власності. Вони передбачені Законом України "Про власність", прийнятим у 1991р. Див. схему 24.


Схема 24

Види власності, передбачені Законом України "Про власність"

Кожен з цих видів має різноманітні форми. Зокрема, колективна власність згідно з Законом може бути представлена формами, перера­хованими в схемі 25.

Схема 25 Форми колективної власності

Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона (про що мова йшла вище) протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90-100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізова­но займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державйого монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного

роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздава­ти власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.

Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержав­лення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно за змістом - як передача власності з державного сектора в приватний.

У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержа­влення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монопо­лії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недер­жавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує: а)різноманітніеть форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер; б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам). А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.

Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Прива­тизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передан-ня працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.

До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно пе­редбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.

В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, > що дер­жавна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації. Отже,

зв'язок між роздержавленням та приватизацією можна проілюст­рувати схемою 26.

Отже, якщо мова йде про роздержавлення власності в широко­му розумінні, то воно скероване на подолання державного моно­полізму в економіці й створення умов для формування багатоукла­дної економіки. У вузькому розумінні - це передача власності від держави в колективний і приватний сектор, тобто, приватизація.

Схема 26 Роздержавлення та приватизація



 


Роздержавлення власності - головна мета еко­номічної політики на сучасному етапі,  оскільки:

а)забезпечує     рівність     усіх      форм     власності;

б)створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин; в)через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні Тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій ТОЩО.

В яких же умовах роздержавлення ефективне? В економічній літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50%), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни. До того ж робляться посилання, що так є в розвинутих країнах світу, а отже, повинно бути й у нас. Але в наших умовах, коли проходить не формування державного сектора, як це відбувалося в країнах Заходу, а роздержавлення величезного (в межах країни) організа-ційно-економічного комплексу, встановити апріорі - скільки треба роздержавити майна, а скільки залишити в державному секторі - витівка безперспективна й навіть шкідлива. Процес роздержавлен­ня не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поетапно, протягом тривалого часу. Тому до нього потрібно підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму*

До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час' замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, держав­ний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблю­вати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздер­жавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Мова йде про інше. Необхідно подолати монопольне становище держави та її відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціону­вання. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.

Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин

власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багато­укладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ята­ти , що при розподілі державної власності неминучими є соціальні

перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлен­ня й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає зви­чайну передачу державних підприємств у власність трудових колекти­вів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам. Див. схему 27.

Схема 27 Шляхи роздержавлення власності

Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з переда­чею підприємств у власність трудових колективів процес роздер­жавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В тон^же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівно­цінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працю­ючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрап­ляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди, зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підля­гають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства з державного в ко­лективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктив­ної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому .зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма прива­тизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішу­ється однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є пробле­ми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищен­ня ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час твор­чою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до розде­ржавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з прива­тизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використан­ня не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про при­ватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм

"поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визнача­ють частку кожного громадянина України в державному Майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто -величезну кількість потенцій­них купівельних платіжних засобів^33}, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіка­та (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадя­нам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро вини­кає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у scixt34}. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовіс­но й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

[зз] той факт, що, на відміну від Росії, в Україні вони іменні й не підлягають вільному продажу та купівлі, мав значення лише на початку. Перевівши свої майнові сертифікати в інвестиційні фонди, можна отримати гроші готівкою. І341 За експертними оцінками, сумарна вартість державної власності, яка підлягає приватизації, склала в Україні за цінами серпня 1992р. 3,6-3,8 трильйонів крб. А сукупна місткість ринку приватизованої державної власності оцінювалася в 650-685 млрд. крб. (Див. Дементьєв і ін. Скільки коштуватиме ваучер? // Діло, 1992. №79/.


Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й

шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи прива­тизації для різних груп об'єктів:, викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодав­ству.

Викуп об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтерна­тивним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким влас­ником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

Механізм приватизації державної власності з використанням приватизаційних сертифікатів (ваучерів) наводиться у схемі 28.



Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап (1995-97 pp.) характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукці­онах та за конкурсом.

Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економіч­ний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.