3.5. Учасники міжнародного фінансового ринку

3.5. Учасники міжнародного фінансового ринку

Учасники міжнародного фінансового ринку з інституційного погляду — це сукупність кредитно-фінансових установ, через які здійснюється рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин.

Учасників міжнародного фінансового ринку можна класифікувати за такими ознаками:

І. За характером участі суб’єктів в операціях:

Неопосередковані (прямі) учасники — біржові члени відповідних ринків похідних фінансових інструментів, що укладають угоди за свій рахунок і/чи за рахунок і за дорученням клієнтів, які не є членами біржі.

Опосередковані (непрямі) учасники — це учасники, які не є біржовими членами і відповідно мусять звертатися до послуг прямих учасників ринку (найбільші маркет-мейкери).

ІІ. За метою та мотивами участі на ринку:

Хеджери — учасники світового фінансового ринку, які використовують інструменти ринку деривативів для страхування курсового (цінового) ризику, ризику трансферту, який притаманний фінансовим інструментам, своїх активів чи конкретних угод на ринку спот. Вимогам хеджера у процесі виконання угоди, як правило, відповідає реальний фінансовий інструмент, який він має чи матиме на момент виконання угоди. Хеджування — проведення операцій, спрямованих на мінімізацію фінансових ризиків, пов’язаних з існуючими чи майбутніми позиціями. Це досягається шляхом створення позиції на ринку деривативів, яка була би протилежна позиції, що вже існує чи планується, на ринку реального активу.

Спекулянти — укладають угоди виключно з метою заробити на сприятливому русі курсів, і тому рух курсу для них є бажаним. Вони здійснюють купівлю (продаж) контрактів, щоб пізніше продати (купити) їх за вищою (нижчою) ціною і не мають на меті страхувати сучасні й майбутні позиції від курсового ризику.

Спекулянтів можна поділити на дві самостійні групи:

а) трейдери — намагаються використовувати коливання курсу одного чи кількох контрактів, що досягається купівлею контрактів (чи цінних паперів), коли очікується підвищення їх ціни, і продажем при зворотному її русі. Для відкриття позиції за похідними операціями потрібні відносно невеликі витрати капіталу (початкова або депозитна маржа) порівняно із загальною сумою контракту. Виникає «ефект важеля» (leverage efect), який дає можливість отримати великі прибутки або спричинити великі збитки. Наприклад. при купівлі облігаційного контракту номінальною вартістю 200 000 ф. ст. початкова маржа становить 3 %, тобто 6000 ф. ст. Курс ф’ючерса на момент купівлі дорівнює 100. Якщо курс підніметься до 101 (тобто менше як на 1 %), то продаж контракту може принести брутто-дохід на суму 2000 ф. ст, що дорівнює 33,33 % витраченого капіталу (6000 ф. ст). Але якщо курс ф’ючерса падає до 99 (тобто на 1 %), то спекулянт втрачає вже 33,33 % коштів. Трейдери сприяють підвищенню і збільшенню ліквідності ринку і таким чином забезпечують саму здатність ринку функціонувати.

б) арбітражери — намагаються використовувати відмінності курсу у різний час чи на різних ринках (наприклад, між форвардним курсом на валютному ринку і курсом відповідного валютного ф’ючерса). Це досягається шляхом одночасного продажу відносно переоціненого інструменту і купівлі відносно недооціненого (одного й того самого інструменту чи активу на різних ринках, чи взаємозв’язаних активів при порушенні між ними паритетних відносин). Арбітражна операція дає змогу отримати інвестору прибуток практично без ризику і не потребує яких-небудь значних інвестицій (наприклад, купівля-продаж активу на спот-ринку і продаж-купівля відповідного ф’ючерсного контракту). Арбітражери сприяють вирівнюванню курсів, цін і поновленню паритетних співвідношень між взаємозв’язаними активами на різних торговельних майданчиках, ринках, а також між ф’ючерсним ринком і відповідними іншими ринками.

Якщо хеджери та спекулянти (трейдери й арбітражери) представлені на ринку у недостатній кількості, функціональна здатність даного ринку може бути поставлена під сумнів.

ІІІ. За типами емітентів та їх характеристиками:

міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку та Європейський банк реконструкції та розвитку);

національні уряди і суверенні позичальники;

провінційні і регіональні уряди (адміністрації штатів);

муніципальні уряди (муніципалітети);

квазі-урядові емітенти;

корпорації, банки та інші організації.

Якщо розглянути структуру сучасного світового фінансового ринку за типами емітентів, то можна зробити висновок, що до 2/3 ринку облігаційних позик припадає на корпорації і великі банківські структури; до 1/3 ринку (тобто залишкова частина) — на уряди, його органи і міжнародні організації, тобто суверенні емітенти (між ними залишкова частина розподіляється порівну).

ІV. За країнами походження:

розвинені країни;

країни, що розвиваються;

міжнародні інституції;

офшорні центри.

V. За типами інвесторів:

приватні;

інституційні:

Важливою тенденцією міжнародного фінансового ринку початку ХХІ ст. стало зростання (кількісне й якісне) інституційних інвесторів чи фінансових інституцій колективного інвестування. Процеси інституціоналізації фінансових ринків, які знайшли свій вираз у посиленні ролі страхових компаній, пенсійних і взаємних фондів, інвестиційних компаній, привели до орієнтації інвестицій у фондові цінності, оскільки останні мають довгостроковий характер, що, у свою чергу, веде до подальшої сек’юритизації світових фінансових потоків.

Таким чином, серед найбільш значних тенденцій розвитку світового фінансового ринку на сучасному етапі можна назвати такі:

глобалізація ринків — посилення ролі міжнародних ринків з погляду операцій кредитування і позичання резидентами різних країн;

інтернаціоналізація ринків — міжнародний характер операцій позичальників і кредиторів, широка диверсифікація їхніх активів і пасивів по країнах та регіонах, існування стійкої мережі структурних підрозділів за кордоном не дають змоги визначити їх національну належність;

зростання міжнародної конкуренції між суб’єктами ринку, які є резидентами різних країн, зокрема між ТНК і глобальними фінансовими інституціями, між банківськими та небанківськими установами;

інтеграція сегментів міжнародного фінансового ринку — інтеграційні процеси сприяли підвищенню мобілізації позичкового капіталу, зниженню трансакційних витрат, міжнародній торгівлі цінними паперами, отриманню оперативної інформації про стан міжнародних фінансових ринків;

конвергенція сегментів міжнародного фінансового ринку — процес зняття законодавчих обмежень, перешкод (бар’єрів) регулювання і збільшення кількості міжнародних операцій як міжнародними позичальниками, так і кредиторами, поступове стирання меж між секторами та сегментами міжнародних ринків довгострокового фінансування;

концентрація сегментів міжнародного фінансового ринку — відбувається шляхом укладання угод злиття та поглинання фінан­сових інституцій, у тому числі і серед корпорацій-позичальників. Унаслідок цього спостерігається концентрація значних фінансових ресурсів в обмеженого кола глобальних учасників світового фінансового ринку, які здатні вести активні операції на всіх його сегментах;

проблеми комп’ютеризації й інформатизації ринків — прийняття рішень базується на складному комп’ютерному моделюванні, статистичному аналізі великих масивів даних і застосуванні методів математично-статистичних симуляцій і нейроних систем прогнозування.