4. 5. Росія за часів Івана Грозного

1533 р. від тяжкої недуги помер цар Василь III (1505—1533), залишив­ши престол трирічному синові Івану IV(1547—1584), а фактично його матері — 28-річній Олені Глинській і раді бояр. За свою жорстоку, свавільну вдачу цар Іван згодом дістав прізвисько Грозного.

Глинська викрила кілька боярських змов, що ставили за мету усунення її від влади. За п'ять років регентства Глинської Росія перемогла у війні з польським королем Сигізмундом, уклала договір зі Швецією про вільну торгівлю і нейтралітет, почала будувати на кордоні з Литвою міста, відбу­дувала Устюг і Ярославль.

Олена Глинська здійснила спробу змінити систему місцевого управлін­ня, провела грошову реформу, що сприяла уніфікації грошового обігу в країні і подоланню наслідків роздробленості. У Росії почали карбувати гроші із зображенням вершника зі списом (рос. — "копье"), монети поча­ли називатися "копійками".

1538 р. Олена Глинська раптово померла, є свідчення, що вона була отруєна боярами. Після її смерті фактично правили боярські сім'ї Бєльських і Шуйських, а це означало послаблення централізованої системи управлін­ня, свавільство бояр.

1547 р. 17-річний Іван урочисто вінчався на царство, проголосивши себе самодержавним царем. Влітку того самого року Росія потерпала від чергової засухи, а в червні Москву охопило полум'я величезної пожежі. Народ обвинувачував у цьому "відьму" Ганну Глинську — бабусю Івана IV. Під час сутичок у Москві було вбито сина Ганни, а також багатьох дворян. Наляканий цар пообіцяв розлюченому натовпу вжити необхідних заходів, народ заспокоївся, і незабаром активність низів була придушена.

Знову було змінено склад Боярської думи. Новими радниками царя стали члени Виборної ради — невелике коло наближених до царя осіб. Саме за їхніми порадами Іван IV почав здійснювати свої перші реформи.

У лютому 1549 р. було скликано перший Земський собор із представ­ників бояр, вищого духовенства, землевласників, купців та ін. Земські со­бори не обмежували владу царя, були опорою у проведенні як внутрішніх, так і зовнішньополітичних заходів. (Як установа Земський собор проісну­вав до 80-х рр. XVIIст.)

Для остаточної стабілізації ситуації в країні необхідно було провести правову реформу. Було вирішено розпочати підготовку нового Судебни­ка. Він повинен був затвердити сталий порядок суду й управління в державі. 1550 р. такий Судебник було прийнято. Згідно з ним влада на­місників значно обмежувалася; при розгляді справ на місцях обов'язко­вою була участь виборних земських старост; скасовувалися податкові пільги монастирів; селяни, переходячи до іншого феодала на Юр'їв день, повинні були сплатити значно збільшене, порівняно з попереднім, "пожиле".

Того ж року з метою централізації управління на час військових походів обмежувалося місництво, було створено стрілецьке військо, озброєне вогне­пальною зброєю, яке спочатку виконувало функції особистої охорони царя.

1551 р. за ініціативи Івана IV відбувся так званий Стоглавий со­бор —- церковний собор за участю царя і представників Боярської думи, скликаний з метою одержання соборної санкції проведеним у країні фінан­совій, судовій і військовій реформам, а також секуляризаторській діяль­ності царя. У своїй промові на соборі цар Іван IV критикував побут і звичаї духовенства і чернецтва. Собор прийняв ряд рішень, що були оформ­лені як книга зі ста глав, постанов (рішень): про структуру церкви, побут, заборону єретичних і антифеодальних рухів; роз'яснення про співвідно­шення норм державного, судового, кримінального, цивільного і сімейного права з церковним правом. "Стоглав" затвердив недоторканність церков­ного майна, підсудність церковних осіб церковному суду, уніфікував цер­ковні культи і обряди, затвердив раніше прийняті рішення про визнання святих, шанованих у певних місцях, загальноросійськими. Протопопи зобо­в'язувалися контролювати поведінку нижчих священиків, запроваджували­ся правила поведінки ченців, у монастирях заборонялося тримати горілку. Особливі глави встановлювали контроль над переписувачами книг; запро­ваджувалася регламентація іконописання; заборонялися виступи скомо­рохів і сміхотворців як "диявольські дійства".

"Стоглав" сприяв зміцненню церковної організації, що стала твердою опорою самодержавства.

З метою підвищення боєздатності армії 1556 р. було прийнято "Уло-ження про службу". Згідно з ним служба розпочиналася з п'ятнадцяти років і успадковувалася; з кожних 150 десятин землі бояри і дворяни повинні були виставити одного воїна з конем і зброєю.

Іван IV продовжував завойовницьку політику свого діда і батька. 1552 р. було завойоване Казанське, 1556 р. — Астраханське ханства.

У Лівонській війні (1558—1583) Іван IV прагнув будь-що отримати вихід до морського узбережжя (у цьому було заінтересоване купецтво, що

тільки-но формувалося), приєднати прибалтійські землі, щоб роздати їх служилому стану.

Війна розпочалась успішно. Царські війська захопили Нарву, Дерпт, дісталися Балтійського узбережжя. Війська наступали на Ревель і Ригу, дійшли до кордонів Східної Пруссії і Литви. 1560 р. біля міста Валка відбулася остання битва Лівонського ордену з російськими військами. Лівонців було розбито. Успіхи Росії занепокоїли сусідні держави, тому Швеція, Польща, Данія також втягнулися у війну. Становище Росії після поразки в січні 1564 р. під Полоцьком, влітку — під Оршею, а також внаслідок нападів з півдня кримських татар стало нетривким і загрозливим.

За таких умов Іван IV запровадив політику, що пізніше дістала назву опричнини (1565—1584).

Завдання опричнини було сконцентрувати матеріальні, людські та військові ресурси для продовження Лівонської війни, перерозподілити землі на користь вірного служилого стану, закріпачити селян, піднести авторитет особи царя, подолати опір свавільних бояр і князів.

Наслідки такої політики були досить сумні. Країна була розділена на дві частини: "опричнинський" особливий уділ, у межах якого влада Івана IV була абсолютною, та "земщину", що формально була передана під опіку Боярської думи, але де також порядкували опричники, виконуючи накази царя. Серед опричників були представники знаті, зубожілих вотчинників та ін., віддані цареві.

Розпочався жорстокий терор: масова конфіскація вотчин, церковних земель, монахи і священики зазнавали знущань. Занепадали господарства і знаті, і малоземельних дворян, яких переселяли в інші місця, "очищаючи" землі для опричників. Це, безумовно, згубно позначилося і на селянстві.

Неврожаї та епідемії 60 — 70-х рр. лише загострили ситуацію. Усе це призвело до цілковитого запустіння країни, втеч селян на Дон, грабіжницт­ва і розбоїв. В 1572 р. опричнина втратила своє первісне ім'я і почала називатися двором із збереженням терору.

Не сприяла опричнина і перемозі у Лівонській війні. Сили противни­ків переважали. 1569 р. Польща і Литва об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту. До того ж кримський хан 1571 р. вторгся з півдня і спалив Москву.

Зазнавши поразки від поліського короля Стефана Баторія, Росія 1582 р. змушена була укласти перемир'я терміном на 10 років, згідно з яким країна поступалася Польщі всіма своїми володіннями в Лівонії, зокрема фортецею Юр'єв. Польща повертала Росії завойовані нею фортеці Великі Луки, Холм, Ревель, Веліж і Псковські передмістя, але утримала за собою Полоцьк.

Наступного року, згідно з перемир'ям зі Швецією, шведи одержували всі захоплені ними російські міста — Корелу, Івангород, Ям, Копор'є з пові­тами. Росія зберігала за собою невеличку ділянку узбережжя Фінської затоки з гирлом Неви. Через рік після перемир'я зі Швецією, 1584 р. Іван IV помер.

Поразка у Лівонській війні, розорення часів опричнини, голод і епідемії другої половини XVI ст. спричинили виключно тяжке становище держави.

Англійський посол Джільс Флетчер, що відвідав Росію у 80-х рр. XVI ст., писав, що політика Івана IV "так розпалила загальне невдоволення і непри­мириму ненависть, що це повинно закінчитися не інакше, як громадян­ською пожежею". Слова Флетчера дійсно були пророчими.