Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4. 9. Культура і наука Західної, Центральної та Східної Європи в XVI-XVII ст

З кінця XV ст. у Середній Італії виникла нова культура, що дістала назву Відродження, або Ренесансу. Це було пов'язано із зародженням нового класу — буржуазії, що була особливо заінтересована у розвитку науки, техніки, культури. Зростаючі міста потребували дедалі більше осві­чених людей, бухгалтерів, юристів, лікарів. Крім того, буржуазія прагнула мати пишні палаци, скульптури, картини тощо, вірила, насамперед, у сили та здібності людини, а не у Божу волю. Діячів Відродження приваблювали передусім людина та її справи, культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що уславляла красу людини. Тому вони дістали назву гуманістів.

Антична, нехристиянська, культура, що її в основному забули у попе­редні століття, ніби знову відроджувалася. Тому час, коли виникла нова культура, було названо Відродженням. Проте мистецтво часу Ренесансу розвивалося і на основі того найкращого, що було створене у середньо­віччі. Засновником мистецтва Ренесансу у Середній Італії вважається ве­ликий італійський художник, вчений та інженер Леонардо да Вінчі (1452— 1519). Крім живопису він займався анатомією, оптикою, музикою, поезією, філософією. В усій історії людства це найвизначніший випадок, коли наука і мистецтво тісно переплелися у долі однієї людини. Теоретичні ідеї та наукові пошуки Леонардо да Вінчі викладено у знаменитому "Трактаті про живопис".

Він досяг надзвичайної глибини передачі почуттів людини у картинах "Мадонна з квіткою", "Мадонна Бенуа", "Мадонна Літта", "Мадонна в ске­лях", "Мона Ліза" ("Джоконда"), а також у фресці "Таємна вечеря" для трапезної монастиря в Мілані.

Видатним представником італійського Ренесансу є живописець і архі­тектор Рафаель Санті (1483—1520). Він прожив лише 37 років, але його творчість залишила неповторний слід у мистецтві. Рафаель народив­ся в Урбіно, місті, яке в XV ст. було одним із центрів гуманістичної культури. Художній талант митця виявився ще в ранньому дитинстві. За переказом, у сім років він став переможцем художнього конкурсу. Серед ранніх творів митця привертають увагу "Мадонна Конестабіле" та "Зару­чини Марії". 1504 р. Рафаель прибув до Флоренції, художники якої праг­нули новизни. Його було запрошено розписати стелі Сікстинської капели, собору Св. Петра, а також апартаменти Папи Римського у Ватиканському палаці.

Найвищим злетом творчості було створення "Сікстинської мадонни" для церкви Св. Сікста у м. П'яченці. Ця картина є не лише надбанням італійського Ренесансу, а й усього світового мистецтва, насамперед тому, Що у ній глибоко і яскраво втілена тема материнства.

Кульмінацією епохи Відродження, а також її завершенням була творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Мікеланджело

Буонарроті (1475—1564). Людина була в центрі уваги всіх митців того часу, але у творчості Мікеланджело — найбільшою мірою. Мікеланджело надавав перевагу скульптурі, бо саме у ній вбачав найсприятливіші мож­ливості втілення узагальнено-героїчного образу людини. Він узявся за ви­конання величної статуї Давида (висотою близько 5,5 м) з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, яку, як усі вважали, безнадійно зіпсував. Мікеланджело блискуче впорався з цим зав­данням, а відкриття монумента у Флоренції перетворилося на народне свято.

Мікеланджело прийняв запрошення розписати стелю Сікстинської капели. Впродовж майже чотирьох років він один, без помічників, виконав титанічну роботу, яку можна вважати подвигом. Адже тільки загальна пло­ща розпису становить близько 600 кв. м, а кількість фігур сягає кількох сотень. Апогеєм творчості Мікеланджело стала мармурова "Капела Медічі" у Флоренції, робота над якою велася впродовж майже п'ятнадцяти років. На характері задуму й.образного вирішення комплексу позначилися складні події в історії Італії. Розгром Риму 1527 р. військами імператора Карла V означав не лише кінець незалежності країни, а й початок кризи ренесанс­ної культури.

Але після завершення Ренесансу не припинився розвиток мистецтва та науки, гуманістичної думки.

Справжнім борцем за науку був італійський філософ і поет Джорда­но Бруно (1548—1600). Він стверджував, що Всесвіт безмежний, не лише Земля, а й Сонце не є центром Всесвіту, доводив, що планети у Всесвіті рухаються. Інквізиція звинуватила його в єресі, і після восьми років ув'яз­нення він був спалений.

Громадський та державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіавеллі (1469—1527), автор історич­них творів "Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія", "Історія Флоренції", поділяв віру гуманістів у творчі можливості людини, намагав­ся розкрити закони суспільного розвитку, враховуючи дані історії, особли­вості людської психіки, реальні історичні умови. Найважливішою рушій­ною силою історії він вважав політичну боротьбу, яка в його розумінні часто виступала як боротьба соціальна.

Відродження набуло розвитку і в інших країнах. Гуманістичні ідеї, інтерес до життя простих людей характерні для творчості нідерландських художників XV—XVI ст. — Яна ван Ейка, Луки Лейденського. Особливо яскраво демократичні традиції виявилися у творчості Пітера Брейгеля Старшого (наприклад, картина "Сліпі").

У Франції у XVI ст. поширилися жанри портрета та монументально-декоративної скульптури, сформувався власний архітектурний стиль, що запозичив античні традиції та надбання італійської архітектури епохи Відродження.

У Хорватії (Далмації), передусім у Дубровнику, особливого розквіту набула ренесансна поезія. Тут з комедіями виступив Марин Држич —

перший видатний драматург слов'янського світу. У своїх комедіях із жит­тя Дубровника і Риму він висміював людські вади.

Поширенню ренесансних ідей у Росії сприяла діяльність італійських архітекторів, що споруджували Успенський собор, Грановиту палату.

Вплив ренесансних ідей помітно проявився в українських і білоруських землях, більша частина яких входила тоді до складу Польсько-Литовської держави, що після Люблінської унії 1569 р. дістала назву Речі Посполитої. Ідеї Відродження позначились у латиномовній поезії та прозі XVI ст. у Галичині (Павло Русин та ін.).

Українські письменники-полемісти були обізнані з працями італійських гуманістів. На твори Фраческо Петрарки неодноразово посилався Мелетій С матриць кий.

Художні прийоми доби Відродження українські митці творчо переос­мислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями.

В Україні стиль Відродження виявився в багатьох спорудах, зокрема в оборонній архітектурі (замок у Бережанах та ін.). До найкращих пам'яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви.

Одним із суспільно-політичних варіантів Ренесансу є утопізм, пред­ставниками якого були англійський гуманіст, державний діяч і письменник Томас Мор (1478—1535) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). Томас Мор у трактаті "Утопія" описав однойменний фантастичний острів, де нібито створено ідеальний суспільний лад. А Кампанелла у "Місті Сонця" змалював ідеальне суспіль­ство, в якому немає приватної власності, монарх обирається народом, а релігія відіграє важливу роль.

Символом величності та загибелі ренесансної епохи є Дон Кіхот — безсмертний образ, створений знаменитим іспанським письменником Міге-лем де Сервантесом (1547—1616), у романі "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський".

Як і Сервантес, великий англійський поет і драматург Вільям Шекспір (1564—1616) усвідомлював кризу ренесансних ідеалів, про що свідчать, зокрема, його трагедії "Юлій Цезар", "Коріолан".

В історії давньої культури не було такої епохи, як Ренесанс, коли на­стільки високо поціновувалися краса і велич людини. Проте саме в цей час визріло усвідомлення необхідності заміни індивідуальної та ізольова­ної людської особистості історично зумовленим колективом, з яким пов'я­зувалися перспективи історичного прогресу.

У XVII ст. з утвердженням капіталізму розвивалося виробництво, зро­стала роль точних прикладних наук.

В Європі з'являються перші природничо-наукові товариства: Лондонське королівське наукове товариство і Паризька Академія.

У XVII ст. відбувається світоглядна революція, що спричиняє руйнацію традиційної картини Всесвіту. 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564—1642) сконструював зорову трубу і за

її допомогою побачив неосяжний Всесвіт, відкрив чотири супутники Юпі­тера, гори на Місяці, плями на Сонці тощо. Сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571 —1630) узагальнив астрономічні спо­стереження у математичних формулах, відкрив закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Уїльям Гарвей (1578—1657)' вивчав систему кровообігу і довів, що серце є її центром.

Принципове значення для з'ясування світоглядних засад культури но­вого часу, яка формувалась у XVIIпроблема методів наукового пізнання. Важливу роль у її вирішенні відіграв видатний англійський філо­соф і державний діяч Френсіс Бекон (1561 — 1626), який вважав, що нау­кове пізнання має грунтуватися на аналізі дослідних даних. ст., мала

Підсумком наукової революції XVII ст. стали здобутки великого англій­ського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643—1727). Йому належить відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, методів диференціального та інтегрального числення.

Нові знання впливали на уми людей, спрямовували їх до критичного переосмислення релігійного світогляду. Проте релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства свідчили про великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та праг­матичного світогляду.

XVII ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами.-В Європі не припинялись масові кровопролиття-. На зміну ре­лігійним війнам, що супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна (1618—1648), масовими вбивства­ми супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. У реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки темні прояви своєї вдачі. Чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспіль­ство — подібні питання поставали перед мислителями XVII ст. і вирішува­лися неоднозначно. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза щодо цього були протилежної думки.

Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сер­вантеса, які розуміли весь тягар існування моральної розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. своїх послідовників. Одним з них був видатний французький математик, фізик і філософ Блез Пас­каль (1623—1662). Вже в шістнадцять років він написав математичний трактат "Досвід теорії конічних перерізів", який отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії ймовірностей, гідростатики. Розчарувавшись у мож-

ливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над своїм славетним філософським твором "Мислі". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, одинокої у безмежному Космосі.

XVII ст. було важливою віхою в історії музики, оскільки вона збагатилася світськими елементами та новими жанрами: опера, ораторія, інстру­ментальна музика.

Нові тенденції проявилися в малярстві, скульптурі, графіці, архітектурі. Італійський живописець Караваджо (1573—1610) вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському живописі.

Біблійні та міфологічні сюжети ще утримували свої позиції в мис­тецтві, але вже набули рис життєвої конкретності. Виникла і нова художня тематика — зображення повсякденного життя приватної людини, світу ото­чуючих її речей.

В Європі у цей час творили фламандець Пітер-Пауль Рубенс (1577— 1640), голландець Рембрандт Харменс ван Рейн (1606—1669), які бага­то уваги приділяли зображенню життя пересічної людини.

Гуманізм культури XVII ст. виходив не з визнання гармонії при­родного начала, розуму і почуттів, а з їхнього протистояння. На перший план він висував інтелект, розум. Можливості для реалізації гуманістичних ідеалів представники культурних течій XVII ст. вба­чали не лише у волі людини, а пов'язували їх зі станом самого суспіль­ства, закладаючи тим самим підвалини для наступного типу культу­ри — просвітницького гуманізму XVIII ст.