4. ПОЛІТИЧНЕ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (Частина 1)

ПОЛІТИЧНЕ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Перехід від диктатури до демократії відбувся в СРСР внаслідок саморуйнування побудованої свого часу верхівкою КПРС системи влади та господарювання. Трансформація владної конструкції не бу­ла одномоментною, як у революціях класичного типу, а мала посту­повий, еволюційний характер.

Найвищі органи радянської влади в СРСР набули, згідно з Кон­ституцією, демократичних форм ще у 1936 р. (в УРСР — 1937 p.), од­нак проголошений тоді поділ влади на незалежні "гілки" мав лише декларативний характер, оскільки і формально, і по суті влада була пристосована до диктатури партійних вождів. Суверенізація "гілок" почалася з моменту вивільнення державної влади від партійного дик­тату й організації вільних виборів до рад усіх рівнів, у тому числі до Верховної Ради Союзу та Верховних рад союзних республік. Коли Верховна Рада України легітимно суверенізувалася, вона схвалила концепцію конституційного устрою, характерного для всіх демокра­тичних країн, тобто з поділом державної влади на законодавчу, вико­навчу й судову. Після цього найбільш логічним кроком парламенту стало запровадження найвищої державної посади — Президента України, який мав бути гарантом забезпечення суверенітету України та керувати системою органів державного управління — радянських за своїм походженням.

Збереження чинності переважної кількості статей Конституції УРСР 1978 р. після запровадження посади Президента України не могло не позначитися негативно на взаємодії органів державної вла­ди. У свою чергу, органічні недоліки у владних конструкціях у поєд­нанні з успадкованою від радянських часів і вже напівмертвою систе­мою господарювання згубно позначилися на політичному та соціаль­но-економічному становищі України.

Громадяни республіки обирали першого Президента України од­ночасно з визначенням своєї позиції у найбільш доленосному питан­ні: бути чи не бути Україні незалежною? Про поєднання цих двох різ­норідних питань потурбувався голова Верховної Ради Л. Кравчук. Попереднє політичне життя зробило його досвідченим майстром по­літичної боротьби, і він вправно маніпулював різноспрямованими те­чіями у парламенті. Досить упевнено голова Верховної Ради справля­вся й із проблемами внутрішнього та міжнародного життя республіки в надзвичайно складний період між проголошенням незалежності та легітимізацією цього акта на референдумі.

Гнучкість Л. Кравчука полягала не стільки у розв'язанні про­блем, які здавалися (а нерідко й насправді були) нерозв'язними, скільки у вмінні відкладати їх на майбутнє без видимої шкоди для по­точного стану речей. Кмітливі громадяни раніше від професійних по­літологів помітили цю особливість висунутого революційною добою лідера і поставилися до неї якщо не позитивно, то з розумінням. Праг­матичне "маємо те, що маємо" увійшло в розмовну мову.

Л. Кравчук не випадково об'єднав референдум з президентськи­ми виборами. Таке поєднання не залишало шансів на успіх іншим претендентам. Голова Верховної Ради переконливо демонстрував су­спільству свою здатність утримувати в республіці мир і спокій у тій катастрофічній ситуації, коли руйнувалися конструкції тоталітарно­го ладу й розпадалася нещодавно могутня наддержава.

Політичне становище після референдуму стабілізувалося. Але виборці, які проголосували за незалежну державу на чолі з досвідче­ним політичним діячем, даремно сподівалися на те, що країна наздо­жене за рівнем матеріального добробуту розвинуті демократії Євро­пи. Ніхто не уявляв собі, наскільки міцно тримає мертве минуле сус­пільство пострадянської України. Не уявляв собі цього й новообра­ний Президент України, а політичний досвід минулого був малокори­сним за обставин, що змінилися.

Узагальнюючих досліджень про шляхи повернення пострадянсь­ких республік до демократії та ринкової економіки ще ніхто не встиг створити. Те, що відбувалося тоді на наших очах, нерідко видавалося позбавленим логіки й смислу. Та не варто у цьому звинувачувати окремих осіб. Посткомуністичні й особливо пострадянські країни йшли до демократії по-своєму, нічого подібного попередня історія не знала, окрім одного: просуватися вперед можна лише методом проб і помилок. Власне, коротке президентство Л. Кравчука якраз і стало найбільш яскравим прикладом подібного просування.

При запровадженні президентської посади Верховна Рада внесла в Конституцію 1978 р. доповнення такого змісту: "Президент Украї­ни є главою держави і главою виконавчої влади України". Разом з тим в Основному законі зберігалася норма, яка була ключовою в усіх ра­дянських конституціях: "Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі ін­ші державні органи підконтрольні й підзвітні Радам народних депу­татів".

Заснування президентської посади й обрання першого Президен­та України не припинило дії цієї норми. Тому Л. Кравчук опинився у досить складному становищі відразу після того, як оселився в Маріїнському палаці: Верховна Рада, яка до президентських виборів пово­дила себе досить слухняно в його вправних руках, раптом перетвори­лася для нього на протидіючу силу.

Це протистояння між Президентом України та Верховною Радою мало не особистісний, а інституціональний характер. Радянські орга­ни були складовою частиною диктаторського владного тандему "пар­тія—ради". Після позбавлення партійних комітетів влади й тим біль­ше — після зникнення КПРС вся влада, що залишалася, по суті, дик­таторською, зосередилася в системі рад. Верховна Рада як найвища ланка цієї системи була законодавчо-розпорядчою владою, а місцеві ради мали характер розпорядчих органів, наділених правом виносити постанови, обов'язкові для утворюваних ними виконкомів. Верховна Рада теж мала свій "виконком" — Кабінет Міністрів. Президент України не вписувався в таку систему влади.

Однак ради завжди були не носієм диктатури, а "передавальним пасом" від партії до мас. Після зникнення партії з історичної арени можливості апаратників маніпулювати виборчим процесом стали об­меженими, а вплив електорату на ради відповідно зріс. Не маючи тих повноважень, які були в КПРС, ради не могли задовільно опанувати увесь обсяг владних функцій. Наслідком цього стало загальне падін­ня ефективності державного управління в усіх його ланках і послаб­лення авторитету влади. Посилилася некерованість процесами сус­пільного розвитку. Це негативно позначалося на повсякденному жит­ті громадян України. Адже держава, як і раніше, залишалася власни­ком та розпорядником переважної частки виробничих потужностей.

Тим не менш, керівні працівники радянських установ не бажали по­ступатися владою президентській виконавчій структурі, яку почав вибу­довувати Л. Кравчук. Народні депутати не хотіли обмежуватися рутин­ною законотворчою роботою. їх більше вабили розпорядчі функції вла­ди — адже вони були пов'язані з рухом матеріальних цінностей.

Представницькі функції Президента України, особливо у міжна­родній сфері, ніким не оспорювалися. Роль його як глави виконавчої влади теж не піддавалася сумніву, передусім з боку прем'єр-міністрів радянської школи — В. Масола й В. Фокіна. Однак конституційна розмитість повноважень призводила до постійного "перетягування ковдри" у відносинах між Президентом і парламентом. Прагнучи ке­рувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу як орган, який мав виробляти основні напря­ми та принципи діяльності установ виконавчої влади з питань внут­рішньої й зовнішньої політики, економічного і соціального розвитку.

Поява Державної думи свідчила про намір Л. Кравчука не обме­жуватися сферою виконавчої влади, але й узяти на себе частину пов­новажень Верховної Ради. У цьому була певна логіка, тому що законодавча діяльність не встигала за змінами, які відбувалися в Україні: народні депутати багато часу витрачали на розв'язання поточних пи­тань управління державою, причому як на колективних засадах — че­рез розгляд справ у парламенті, так і на індивідуальній основі — ло­бістською діяльністю.

Появу Державної думи депутати зустріли в багнети. Наразив-шись на таку реакцію, Л. Кравчук через дев'ять місяців розпустив цей мертвонароджений орган. Більш актуальною для нього була справа розбудови системи виконавчої влади.

За поданням Л. Кравчука Верховна Рада ухвалила в березні 1992 р. закон про запровадження посади представника Президента Украї­ни. Встановлювалося, що він є найвищою посадовою особою вико­навчої влади, тобто главою місцевої адміністрації в областях, райо­нах і містах центрального підпорядкування. В його функції входило забезпечення реалізації законів і розпоряджень законодавчої та вико­навчої влад, контроль за діяльністю місцевого й регіонального само­врядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їхнього підпорядкування й форми власності. Однак представник Президента України не мав повноважень скасовувати рішення вико­навчих комітетів рад навіть у випадку, якщо вони суперечили закону. Він міг лише тимчасово призупинити їхню дію на час розгляду конф­ліктної ситуації в судовому порядку.

Відносини між представниками президентської й парламентсь­кої вертикалей влади залишалися неокресленими. Під час внесення змін та доповнень до Закону України про представників Президента в березні 1993 р. Верховна Рада внесла уточнення: голови обласних і районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що такими особами мають бу­ти представники Президента України, було проігнороване.

Від "перетягування ковдри" між Президентом і Верховною Ра­дою сильно страждала діяльність Кабінету міністрів України. За Кон­ституцією 1978 р. глава уряду, який висувався на свою посаду Прези­дентом, мав затверджуватися голосами половини складу депутатів Верховної Ради плюс один голос (таким чином, не менше як 226-ма голосами) і був підзвітний парламенту в своїх діях. Якщо він мав на­мір здійснювати продумані й узгоджені дії у неймовірно важкій ситу­ації переходу до ринку, то повинен був думати, як прослизнути між Сциллою президентської адміністрації та Харибдою малоструктуро-ваних у політичному відношенні народних депутатів. Найголов­нішим, однак, було те, що прем'єр-міністр України залишався сам на сам з мільйонами людей, заробітна плата або пенсії яких прямо зале­жали від стану державного бюджету.

У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, активну роль у яких відіграли студенти, змусила голову Ради міністрів УРСР В. Масола подати у відставку. На чолі Ради міністрів (від квітня 1991 р. — Ка­бінет міністрів України) було поставлено досвідченого урядовця В. Фокіна, який в попередньому уряді працював першим заступни­ком голови Ради міністрів. В. Фокін протримався 23 місяці, впродовж яких економічне становище країни невпинно погіршувалося.

Погіршення економічного становища в Україні було наслідком переплетення ряду причин. Безумовно, в першу чергу воно поясню­валося ціновими зрушеннями, викликаними переходом від команд­ної до ринкової економіки. Найбільш рельєфно катастрофічне для на­родного господарства України зростання цін проявилося в сфері ене­ргопостачання.

Починаючи пропагандистську кампанію за незалежність, акти­вісти Народного руху розклеювали статистичні таблиці з даними про душове виробництво головних видів промислової продукції в Украї­ні та про виробництво національного доходу на душу населення. Таб­лиці видавалися цілком переконливими. У складі єдиного загальносо­юзного народногосподарського комплексу республіка досягла істот­них результатів у розвитку економіки. Однак ці таблиці не показували всієї глибини енергетичної залежності України від інших регіонів СРСР.

Тривалий час українське господарство працювало, споживаючи власний енергоносій — донецьке вугілля. Більш того, Україна була основною паливною базою Російської імперії та СРСР. Однак згодом вугілля почало витіснятися більш дешевими видами палива, промис­ловість та інші галузі виробництва в усьому світі стали залежними від нафти й газу. Власних родовищ нафти в Україні завжди було обмаль, а поклади шебелинського газу в Харківській області швидко вичерпа­лися. Впродовж останніх ЗО років існування Радянського Союзу наф­та й газ надходили в Україну у великих кількостях з інших регіонів СРСР. При цьому розрахунки за нафтогазове паливо в СРСР провади­лися за цінами, що в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже цілковитою відсутністю енергозберігаючих технологій.

Після відкриття кордонів процес вирівнювання цін став немину­чим. Коли Україна стала платити справжню ціну за спожитий газ і на­фту, що надходили з Росії й Туркменії, питома вага витрат на енерго­носії в собівартості продукції, яку вона виробляла, істотно зросла. Це автоматично підвищило сукупні витрати виробництва й відповідно зменшило масу обчисленого національного доходу.

Справді, Україна у 1970 р. давала понад 250 млн т умовного пали­ва, а споживала — тільки 210 млн т. У 1990 p. республіка вже була па-ливозалежною й завозила нафту та газ у величезних кількостях: в пере­рахунку на світові ціни — до 15 млрд доларів США. Впродовж 1992 року Росія підвищила ціну на нафту до 27 % світової, ціна за газ залишалася на рівні 7 % світової. Впродовж 1993 року ціна на обидва види палива дійшла до 100 % світової1.

Економія палива за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій була неможливою. Водночас економічна криза призвела до істотного збільшення споживання дефіцитних енергоносіїв. Як ре­зультат, енергомісткість виробництва збільшилася з 1991 по 1994 pp. на 54 %2.

Замінити імпортоване з Росії та Туркменії паливо вітчизняним також було неможливо. По-перше, устаткування підприємств було пристосовано для споживання саме нафти й газу. По-друге, вуглеви­добуток не зростав, а скорочувався. По-третє, після Чорнобильської катастрофи були переглянуті всі плани використання атомної енергії в бік істотного зменшення. В результаті сукупної дії цих чинників споживання енергоносіїв стало найвужчим місцем економіки.

Не менш важливою причиною особливих труднощів, з якими зіткнулася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. За оцінками спеціалістів, воєн­но-промисловий комплекс республіки поглинав на початку 90-х pp. від 30 до 40 % обсягу її промислового виробництва, а от на задоволен­ня потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше 18% про­мислової продукції українських виробників 3. Після припинення за­гальносоюзного фінансування промисловість ВПК стала нагадувати рибу, викинуту на берег.

Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали капіталовкла­день і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на масштабну реструктури­зацію промисловості не знайшлося. Тим часом попит на промислову продукцію став задовольнятися за рахунок імпорту. Після лібераліза­ції торгівлі товари західних фірм заполонили український ринок, а вітчизняні товаровиробники виявилися неконкурентоспроможними і почали занепадати.

На перший погляд, так звані базові галузі української промислово­сті, передусім вуглевидобувна та металургійна, були винятково розви­нутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спе­ціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн.

Однак технічний рівень базових галузей був низьким, тому що вони вже з кінця 60-х pp. не користувалися увагою Держплану СРСР. У розвиткові нових потужностей Москва віддавала перевагу регіо­нам з більш сприятливими техніко-економічними показниками виро­бництва. Зокрема, Донбас відчував гострий дефіцит коштів на техніч­не оновлення виробництва, тому що загальносоюзні централізовані капіталовкладення спрямовувались у добувну й обробну промисло­вість Кузбасу. Оскільки всередині СРСР конкуренції не існувало, держава була єдиним власником всієї промисловості, то виробники, які ніколи не відчували проблем зі збутом (до початку операційного року було вже відомо, кому, що і в яких кількостях постачати), не мали потреби по­стійно вдосконалювати якість продукції за рахунок технічного пере­озброєння.

Тому галузі промисловості з обмеженим рівнем капіталовкла­день катастрофічно швидко старіли. Існуючі потужності десятиліття­ми майже не оновлювалися коштом амортизаційних відрахувань. Ча­стка амортизаційного фонду, що призначалася для оновлення вироб­ництва (реновація), вилучалася в бюджет, після чого використовува­лася для фінансування нового будівництва, найчастіше — в інших га­лузях і на інших територіях.

Реновація входила у собівартість продукції. Можливість додат­кового (понад фонд нагромадження у національному доході) фінан­сування капітальних вкладень у галузі, що вважалися пріоритетними, штучно прискорювала темпи їх зростання. Разом з цим це призводи­ло до швидкого знекровлення галузей, які недоотримували створюва­ні в них амортизаційні кошти та водночас волею загальносоюзних відомств позбавлялися достатньої кількості асигнувань на нове бу­дівництво. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-мета­лургійного комплексу, а й легка та харчова промисловість. На бага­тьох підприємствах використовувалася техніка 20—30-х pp., постій­но відроджувана шляхом капітальних і поточних ремонтів. Кошти на ремонтні роботи давала друга половина амортизаційних відрахувань, яка не вилучалася у підприємств і часто становила єдине джерело для підтримання машин та механізмів у працездатному стані. Експлуата­ція застарілої техніки призводила до виробництва низькоякісної про­дукції, перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення еконо­мічного стану. Низький технічний рівень вуглевидобутку загострив проблему безпеки праці. З кожним роком у Донбасі зростала кіль­кість нещасних випадків під час видобутку вугілля.

Внаслідок всього цього величезний індустріальний потенціал української промисловості в нових умовах виявився вкрай недоско­налим. Базові галузі спромоглися вийти на міжнародний ринок тіль­ки з напівфабрикатами. Нерідко останні продавалися за цінами ниж­че собівартості. Така торгівля була економічно невигідною, але дава­ла тверду валюту.

Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Проте наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначилися на Росії й більшою — на ін­ших республіках, які істотно поступалися їй за територією та еконо­мічним потенціалом. Ця особливість випливала із самої суті команд­ної економіки — її централізації. Союзні відомства будували в усіх республіках підприємства-гіган-ти. їм було зручно управляти великими заводами, продукція яких задо­вольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисло­вість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і зовсім не залежала у фінансовому і техніко-економічному відношеннях від території, на якій розміщувалася.

Загальносоюзним міністерствам та відомствам було підпорядко­вано понад 2 тис. найбільших підприємств України. Внаслідок цього республіка виробляла не більше 20 % кінцевого продукту. Основна ча­стина промислової продукції складалася з напівфабрикатів і комплек­туючих виробів, що використовувались у виробничому процесі в ін­ших республіках. У ВПК України частка готової продукції взагалі була мізерною — не більше 3 % 4.

Після розпаду СРСР загальносоюзна промисловість перетвори­лася на тулуб без голови. Певний час ще підтримувалися налагоджені роками виробничі зв'язки, хоч одразу почалися труднощі з фінансу­ванням. Незабаром стали відчуватися перебої з матеріально-техніч­ним постачанням.

Вихід України з налагодженої високоінтегрованої "союзної" сис­теми господарських зв'язків ініціювала не Росія, вона була зацікавле­на в тому, щоб утримати колишні союзні республіки всередині єди­ного економічного організму з багатьох (зокрема — з політичних) причин і мотивів. Цей вихід був спричинений прагненням керівницт­ва України утвердити незалежність новонародженої держави пере­орієнтацією її економіки на Захід. Господарству України така політи­ка дорого обійшлася. Продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, більше того, вона була там неконкурентоспромож­ною, руйнування ж традиційних зв'язків залишило сотні українських підприємств без традиційного споживача, а у підсумку — без фінан­сування. Падіння виробництва в Україні у 1993 р. порівняно з 1990 р. становило: по валовому суспільному продукту 75,2 %, по обсягу про­мислової продукції — 82,2 %, по обсягу сільськогосподарської про­дукції — 78,2 %. Не менш, як на третину недобір продукції був нас­лідком скорочення зв'язків з колишніми союзними республіками 5.

Звичайно, економічна криза 90-х pp. була успадкована від радян­ських часів. Однак чим далі вона поглиблювалася, тим безпорад­нішою ставала політика українського керівництва, яке не знало, як реагувати на конкретні прояви кризи, і не мало політичної волі для розробки та впровадження рішучих антикризових програм. Верховна Рада і Президент надто часто демонстрували замість продуманої по­літики хаотичні й суперечливі, позбавлені всякої внутрішньої логіки дії. Українська політична еліта була недосвідченою і несміливою, привченою виконувати вказівки союзного центру. Ринкові перетво­рення були позбавлені належного інтелектуального забезпечення, яке враховувало б національні інтереси. Частіше за все вони здійсню­валися шляхом сліпого копіювання рішень російських економістів або досвіду країн розвинутого ринку. Як правило, ті закони, що ухва­лювалися за порадами західних експертів, були відірваними від реа­лій життя, а тому вони не лише послаблювали чи подекуди фактично усували вплив держави на розвиток економіки, а й створювали ле­гітимну основу для криміналізації народного господарства. Дрібні та великі функціонери, користуючись владою, могли цілком безпереш­кодно привласнювати "нічийне" майно.

Велика тривалість перебування української економіки у стані на-півколапсу—напівхаосу була наслідком не тільки некомпетентності чиновників, а й злого умислу багатьох представників колишньої пар­тійної та радянської номенклатури, які міняли тоді владу на влас­ність. Відсутність у законодавстві, що приймалося, запобіжників, які б унеможливлювали використання влади в інтересах особистого зба­гачення, була зовсім не випадковим явищем.

Україна входила в ринок слідом за Росією. РФ істотно менше по­страждала від розриву економічних зв'язків, тому що, як зазначалося вище, мала більшу кількість підприємств із замкненими в межах вла­сних кордонів циклами виробництва. У неї був стартовий капітал для ринкових реформ у вигляді "валютних" природних багатств — наф­ти, газу, золота, алмазів тощо. Від СРСР Росія успадкувала кадровий та інституціональний потенціал для реформ. В Україні подібного по­тенціалу до здобуття незалежності не існувало, і їй доводилося на по­рожньому місці створювати і Національний банк, і експортно-імпор­тні організації, і посольства. Нарешті, в Росії існувала, а в Україні бу­ла відсутньою політична воля для реформування народного госпо­дарства. Продовольча криза в Росії, найгостріша у її промислових ре­гіонах, змусила керівництво цієї країни кинутися у вир реформ без особливих роздумів.

Входження в ринок у Росії відбувалося за порадами МВФ та ін­ших фінансових організацій шляхом відмови від директивного втручання в народногосподарські процеси. Такий курс назвали "гайдарономікою", за прізвищем батька російських реформ Є.Гай-дара. Вважалося, що створюваний таким чином ринок сам регулю­ватиме попит і пропонування товарів, курси валют, величину заро­бітної плати тощо. Однак насправді все це нагадувало спробу людини витягнути саму себе з болота за волосся. Реальні грані "гайдароно-міки" виявилися більше схожими на цілком рутинну для радянської дійсності практику штучного обмеження матеріальних потреб пра­цюючих, ніж на ринкові реформи західного типу. В основі цієї еконо­мічної політики, яку перейняли й українські реформатори, корінила­ся лібералізація цін. В усіх випадках вона призводила до різкого падіння реальних доходів населення. Лише після того, як воно ставало надто значним, держава підвищувала рівень зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, щоб компенсувати втрати. Таким чином, тягар ін­фляції держава перекладала на населення. Подолання цінових і вар­тісних диспропорцій за рахунок неповної оплати робочої сили супе­речило самій суті ринкових реформ. Адже виробництво не може існу­вати без платоспроможного попиту споживачів.

Росія мала можливість більш-менш своєчасно компенсувати втрати свого населення від лібералізації цін за рахунок валютних над­ходжень від продажу енергоносіїв. Копіюючи дії уряду Росії, україн­ський уряд також ігнорував інтереси власних громадян. У першу чер­гу він турбувався (не завжди, однак, результативно) про своєчасне відрахування плати за енергоносії в російський бюджет.

Оцінюючи досвід перших українських урядів у здійсненні ре­форм, Л. Кучма на науковій конференції, присвяченій ринковим трансформаціям (Київ, листопад 2000 p.), висловився так: "Формула, яка була визначена вже на старті реформ і витримувалася впродовж наступних років — спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань — виявилася не просто помилковою, а й глибоко деструктив­ною. На практиці вона звелася до добре відомого: реформи — за ра­хунок соціальних чинників. У цілому ряді випадків демонтовано на­віть ті соціальні здобутки, які свого часу були запозичені західними країнами. Усе це стало повною протилежністю реформам, що здійс­нювалися, наприклад, у Німеччині Людвігом Ерхардом, а також в ін­ших країнах повоєнної Європи, де завжди і в усьому був визначаль­ним принцип соціальної спрямованості економічних перетворень"б.

Коли перехід від стагнуючої до зростаючої економіки лише по­чинався, жодний політик або вчений в Україні не міг уявити собі, якою повинна бути відповідна економічна стратегія. Всі бачили лише два варіанти: або знову вдатися до засобів командної економіки, або запроваджувати ринок.

Реформатори початку 90-х pp. у Росії й Україні зробили ставку на сліпий автоматизм об'єктивних економічних законів. Лише після то­го, як вади "гайдарономіки" стали очевидними, Б.Єльцин відмовився від послуг "молодих реформаторів" і звернув свої погляди в бік гос­подарників з великим досвідом практичної роботи. В аналогічній си­туації Л. Кравчук зупинив свій вибір на представникові директорсь­кого корпусу у Верховній Раді — Л. Кучмі.

З 1982 р. Л. Кучма працював першим заступником начальника і генерального конструктора КБ "Південне", а з 1986 р. — генераль­ним директором виробничого об'єднання "Південний машинобудів­ний завод". Ні про нього самого, ні про очолюваний ним завод — од­не з найбільших в Радянському Союзі підприємств — широка громадськість не знала, тому що основною продукцією "Південмашу" були міжконтинентальні і космічні ракети.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Л. Кучму прем'єр-міністром України. 27 жовтня за поданням Кучми Л. Кравчук призна­чив своїми указами членів уряду. Першим віце-прем'єр-міністром України став І. Юхновський, віце-прем'єр-міністром з питань промис­ловості та будівництва — В. Єв- тухов, з питань економічної рефор­ми — В. Пинзеник, з питань паливно-енергетичного комплексу — Ю. Іоффе, з питань гуманітарної політики — М. Жулинський 7.

Восени 1992 р. уже визначилися катастрофічні наслідки лібера­лізації цін, започаткованої в Росії на початку року і тоді ж впровадже­ної в Україні (надто тісно пов'язане з російською економікою, украї­нське господарство змушене було йти російським курсом).

За перший рік лібералізації ціни на газ зросли в 100, а на нафту — в 300 разів. Підвищення цін на паливо почало розкручувати спіраль інфляції. На початку 1992 р. були введені купонокарбованці багато­разового користування як попередники повноцінної національної ва­люти — гривні. У середині року Україна вийшла з рубльової зони. Гривневі купюри були віддруковані і зберігалися у сховищах Націо­нального банку. Однак погіршення ситуації в економіці зробило не­можливою грошову реформу. За рік купонокарбованці знецінилися в 21 раз 8.

Почалася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювались, як правило, за зниженими ціна­ми, а імпортні — за завищеними. Багато спритних людей, які зайня­лися в цей час зовнішньоторговельними операціями, здобули на різ­ниці в цінах (яка не могла бути "охоплена" оподаткуванням) мільйон­ні прибутки в американських доларах. Об'єктом спекулятивних опе­рацій найчастіше були метал і паливні ресурси. В Донецько-Придніп-ровському економічному регіоні, де розміщувалися відповідні галузі промисловості, почали формуватися могутні господарсько-політичні клани.

Новий прем'єр-міністр України 18 листопада 1992 р. виклав у па­рламенті програму першочергових заходів щодо подолання кризи. Доповідь була гранично відвертою. Всі бачили, а часто й на собі від­чували господарський занепад, зубожіння найменш соціально захи­щених категорій населення, зухвалість нуворишів, що наживалися на цілком легальному, через недосконалість законів, розкраданні дер­жавного майна. У цій доповіді окремі прояви економічних негараздів вперше було об'єднано в цілісну картину господарського розвалу. "Країну ми розвалили", — підсумував Л. Кучма, і цей висновок шо­куюче подіяв на депутатів 9. Вони дали згоду на додаткові повнова­ження Кабінету міністрів для здійснення економічних реформ.

У 1993 р. українська економіка сповна відчула всю силу нафтога­зової залежності від Росії, яка підвищила ціни за енергоносії до рівня світових. Інфляція переросла в гіперінфляцію, купонокарбованці зне­цінилися в 103 рази. Частка оплати праці у виробленому національ­ному доході зменшилася до 35 % проти 59 % у 1990 р. Національний дохід зменшився у 1993 р. до 60,6 % порівняно з 1990 р.10 У цій ситу­ації додаткові повноваження уряду Л. Кучми не спрацювали, а відно­сини з Л. Кравчуком загострилися.

Для Президента України новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як попередні. Навесні 1993 р. Л. Кучма зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів. Президент його не підтри­мав, натомість запропонував парламенту дозволити йому безпосеред­ньо керувати урядом і видавати укази з неврегульованих законодавст­вом економічних питань на час до прийняття парламентом відповідно­го закону. Верховна Рада не підтримала Президента, не погодилася во­на й на відставку Л. Кучми, яку прем'єр-міністр запропонував, дізнав­шись про ініціативу Л. Кравчука. Більше того, Л. Кучма дістав повно­важення видавати декрети, які мали заповнювати законодавчий ваку­ум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення в складі Кабінету міністрів надзвичайного комітету з питань оперативного управління народним господарством. Комітет на чолі з прем'єр-міністром мав вживати заходи щодо стримування інфляції, стабіліза­ції виробництва, соціального захисту населення. Однак Л. Кучма, з яким проект указу не був погоджений, відмовився його виконувати. Президент змушений був відкликати указ і скоротити штат своєї ад­міністрації, ліквідувати в ній комісії та ради, які дублювали структу­ри Кабінету міністрів.

Втім, Л. Кучма і Л. Кравчук не змогли дійти згоди. Після кількох наполегливих прохань Л. Кучми Верховна Рада дала згоду на те, щоб голова уряду пішов у відставку у вересні 1993 р.

На початку 90-х pp. українське суспільство залишалося слабостру-ктурованим. Колишня партійна та радянська номенклатура продовжу­вала утримувати в своїх руках політичну та економічну владу, хоча й була організаційно неоформленою. Представники "партії влади" стали безпартійними через заборону КПРС і низький рейтинг політичних партій серед виборців.

До "партії влади" увійшли лише ті номенклатурники, які витри­мали чистку виборами. Конкурентів на владу у них майже не вияви­лося. КПРС десятиліттями відбирала до своїх структур найздібніших людей з усіх верств суспільства. Ті, хто намагався з допомогою анти­комуністичних гасел потіснити партійних функціонерів, зазнавали здебільшого невдачі: їхня кваліфікація як мітингових політиків була низькою. "Партія влади", однак, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних політиків нової хвилі.

Політичне структурування суспільства започаткували партії лівого спрямування. Появу лівих партій слід кваліфікувати як процес регенерації забороненої КПРС в умовах невпинного погіршення ма­теріального добробуту населення. Але, оскільки тривале панування КПРС сформувало недовіру суспільства до політичних партій, нові партії масовими не стали.

Першою у лівому спектрі політичного життя з'явилася Соціаліс­тична партія України (СПУ). На установчому з'їзді у жовтні 1991 р. засновники партії оголосили, що СПУ налічує 60 тис. членів, однак, за незалежними оцінками, реальна кількість соціалістів була вдвічі меншою. 90 % членів партії були свого часу членами забороненої КПУ. Поповнювалася партія також майже виключно комуністами п. Намір засновника СПУ О. Мороза осучаснити ідеологію й політику партії зазнав невдачі. Партія не стала соціал-демократичною, за ідео­логією вона мало відрізнялася від колишньої КПРС.

У 1992 р. провела установчу конференцію Селянська партія України (СелПУ). її створили голови колгоспів і директори радгоспів з метою відстоювання своїх інтересів у парламентських та урядових інстанціях. Фактичним організатором і керівником СелПУ був міністр сільського господарства О.Ткаченко, номінальним головою партії — директор радгоспу на Херсонщині С. Довгань. Партійний актив міцно тримався за ті постулати комуністичної доктрини, які за­безпечували його вплив на селі: державну власність на землю, централізоване державне забезпечення аграрного сектору, колгосп­но-радгоспний лад. На момент реєстрації було оголошено, що партія має 65 тис. членів 12. Насправді це була партія-фантом, організація без реальної "членської маси". Однак вона мала відчутний вплив на селі, тому що об'єднувала в своїх лавах аграрний директорат.

Від 1993 р. розгорнулася кампанія з реабілітації КПУ і створення комуністичних осередків на місцях. Проголосивши політичний плю­ралізм, "партія влади" не мала законних підстав, щоб зупинити цей процес. Вона, проте, не скасувала рішення про заборону КПУ в скла­ді КПРС, щоб КПУ не могла претендувати на відновлення прав на майно КПРС. У травні 1993 р. Президія Верховної Ради постановила: "Громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть ство­рювати партійні організації у відповідності до чинного законодавст­ва України". Після зняття правових перешкод у червні 1993 р. в Доне­цьку відбувся "відновлювальний" з'їзд КПУ. Наприкінці 1993 р. в цій партії налічувалося 120 тис. членів 13.

У правому спектрі політичних сил безроздільно панував Народ­ний рух України. У документах III з'їзду НРУ (лютий—березень 1992 р.) проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, але перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур влади. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола, які по-різ­ному ставилися до влади. Зокрема, І. Драч і М. Горинь були налашто­вані брати активну участь у державотворчому процесі. Представники Руху посіли в уряді Л. Кучми три ключові посади, у тому числі пер­шого віце-прем'єр-міністра. Ті, хто волів боротися з "партією влади", згуртувалися навколо В. Чорновола. Останній взяв курс на перетво­рення НРУ із слабо оформленого громадсько-політичного об'єднан­ня в політичну партію.

Перетворення Руху завершилося на IV з'їзді в грудні 1992 р. Чи­сельність нової партії не перевищувала ЗО тис. членів (у 1990 р. Рух об'єднував 600 тис. чол.), а через рік зросла вдвічі14. Помилково пе­ребільшуючи вплив НРУ на населення, В. Чорновол взяв курс на роз­пуск Верховної Ради й проведення нових виборів на багатопартійній основі. Проте кампанія зі збору підписів для проведення референду­му щодо дострокового розпуску парламенту провалилася. Невдачею Чорновола скористалися інші претенденти на роль партійних лідерів. Навесні 1993 р. з Руху виділилася нова партія, яка теж використала популярну назву: Всенародний рух України. Однак її лідер Л. Скорик даремно сподівалася створити "всенародну" партію. Це утворення непомітно зникло.

Найбільш впливовою силою в Русі до його перетворення в струк-туровану політичну організацію була Українська республіканська партія. Національно-демократична і поміркована ідеологія УРП вла­штовувала не всіх республіканців. Черговий з'їзд у травні 1992 р. об­рав головою цієї партії М. Гориня. Безпосередньо на з'їзді від респуб­ліканців відкололося радикальне крило на чолі зі С Хмарою, яке пе­ретворилося на карликову партію. Однак УРП зберегла свої організа­ції майже в кожній області України, хоч і не стала масовою.

Окремі політичні діячі почали формувати "під себе" партії центристського спрямування. Попри байдужість населення до по­літичних партій, для лівих і правих сил ще існувала певна соціальна база. Центризм, однак, зовсім не знаходив собі прихильників. Тому новоутворювані партії були карликовими. На початку 1992 р. відо­мий політик, заступник голови Верховної Ради В. Гриньов зробив спробу створити на основі цих партій об'єднання демократичних сил "Нова Україна". Ця політична структура в перші місяці свого існу­вання мала вигляд перспективної політичної сили. Проте зібрані під дахом "Нової України" різноманітні течії не змогли консолідуватися. У об'єднанні почалася боротьба між прибічниками ліберально-кон­сервативної і соціал-демократичної ідеологій, а також, що істотніше, між окремими лідерами. Недостатня увага "Нової України" до соціальних питань унеможливила підтримку її з боку основної маси насе­лення. Спроби опертися на підприємницькі кола теж зазнали невдачі через майже цілковиту відсутність в країні цієї соціальної верстви.

На кінець 1993 р. загальна чисельність членів усіх зареєстрова­них в Україні політичних партій не перевищувала 400 тис. осіб 15. Міжпартійні суперечності програмного і тактичного характеру були гострими, хоча половина партійних лідерів у минулому мала квиток члена КПРС. Партії існували самі по собі, не маючи належного зв'яз­ку ні з основною масою населення, ні з владними структурами. Зали­шалося незрозумілим, яка партія перебуває при владі, а яка в опози­ції. Тим не менш, у перші роки незалежності виникли передумови для структурування політичного життя. Суспільство переставало бути атомізованим, тобто роз'єднаним на персональному рівні, а тому ціл­ком залежним від волі держави.

Після відставки Л. Кучми Президент України дістав можливість взяти керівництво урядом у власні руки. Виконання обов'язків пре­м'єр-міністра Л. Кравчук поклав на першого віце-прем'єр-міністра Ю. Звягільського, але не робив спроб затвердити його на цій посаді. Було створено Координаційний комітет з питань здійснення ринко­вих реформ і подолання економічної кризи. До цього консультатив­ного органу при Президенті увійшли Ю. Звягільський, голова Верхо­вної Ради І. Плющ, голова правління Національного банку В.Ющен­ко, міністр фінансів Г. П'ятаченко, міністр економіки Р. Шпек, а та­кож підприємці, банкіри, науковці1б. Новий уряд Л. Кравчук сформу­вав самостійно, залишивши всіх ключових міністрів попереднього уряду на їхніх посадах.

Криза у стосунках Президента України і Верховної Ради, одним з епізодів якої стала відставка Л. Кучми, змусила обидві сторони звер­нутися до народу з проханням підтвердити їхній мандат на владу. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада ухвалила провести дострокові вибори в парламент 27 березня, а Президента України — 26 червня 1994 р.

Л. Кравчук тепер мав не тільки можливість керувати урядом, а й час для ринкових перетворень. Цей час, однак, було змарновано. Пра­гнучи зупинити гіперінфляцію (за 1993 р. купонокарбованець зне­цінився в 103 рази), уряд узяв курс на згортання економічної лібера­лізації. Восени 1993 р. було закрито торги міжбанківської валютної біржі й запроваджено фіксований валютний курс. Відновилося ліцен­зування експорту багатьох видів продукції. По суті, було зроблено спробу перевести економіку на ручне управління.

див. Частину 2