4.1. Історико-культурний феномен античності: теоретичний аспект
Що ж це за феномен — антична культура? Під античністю мають на увазі греко-римську культуру. Стародавня Еллада та Рим — дві взаємопов'язані частини одного цілого, але не тотожні.
Не слід забувати про те, що античність майже тисячу років не привертала до себе уваги. В Європі її «відкрили» гуманісти епохи Відродження. З тих пір усе античне стало еталоном краси. Наукове ж її осмислення відбулося пізніше — у XVIII ст. Термін «античність» (від лат. antiquus — давній) вперше з'явився у французькій мові і спочатку означав особливий вид мистецтва, що належав до ранніх історичних періодів. У подальшому вживанні цей термін було звужено до рамок тільки греко-римської давнини.
Культури — це нібито живі організми, що переживають різні періоди: юність, зрілість, старість, смерть. Історія культури є її біографією. Кінець конкретної культури не означає загальний кінець, тому що на грунті тих культур, що віджили, виникають нові, що у майбутньому проходять той самий шлях, що й попередні. Поки існує людство, культура невичерпна, вона тільки набуває нових форм. Вік культур (які штучно не припинялися) — 1000—1500 років. Подібний життєвий шлях пройшла й антична культура. Вона зародилася з первіснодушевного стану природної дикості і пройшла шлях доленосних відкриттів і зізнань, визначила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам'ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політичного устрою, створила закони та етнічні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у надрах античності.
Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність, що складається з пластів різної швидкості розвитку із вибуховими ефектами, де є новаторство та спадкоємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти стиль та світогляд її і зробити спробу об'єднати їх.
Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символічному зв'язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Антична культура — це середземноморський простір з м'яким кліматом, складним ландшафтом і, нарешті, морем. Гори захищають і роз'єднують, море ж об'єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов'язково розрізняло гористий острівець на відстані 150 км. Він ввижався йому «щитом, покладеним на море». В давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егей-ське море — дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окультурило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покликав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жебрацтва. Так, це була бідна країна — грунти убогі, кам'янисті, засушливі. Природа визначила цю землю для скульптури, кераміки й бідності. На цих землях завдяки величезній праці закріпилася середземноморська сільськогосподарська тріада — оливкове дерево, виноградна лоза та ячмінь. Олія та вино — «розмінна монета» та предмет гордості античного світу. Елліни стримані — цього потребує клімат і бідність. Ячмінний хлібець, багато овочів і фруктів, сир і козяче молоко, багато часнику та вино, яке розбавляли джерельною водою один до семи, — ось раціон елліна. М'ясо тільки на свята, коли відбувалося жертвоприношення.
Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між населенням. А це, в свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство, як іржа, роз'їдало еллінське суспільство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого — відбувався поступовий вихід населення з сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної громадської общини — полісу. Полісу, внаслідок його дивовижної життєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою ланкою античного суспільства — у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного полісу в складі територіально-державної країни у більш пізній елліністичний та римський час.
Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирішенні труднощів за рахунок сусідів, за допомогою колонізації, яка вивела надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаюче ремісниче виробництво еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу нееквівалентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужоземців.
Велика грецька колонізація безпосередньо пов'язана з історією України, елліни вийшли із Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе без островів Чорне море створювало труднощі, тому елліни назвали його Понтом Аксінським — тобто негостинним, і лише пізніше морю дали назву Понт Евксінський — гостинне.
Перші колонії з'явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст. до н. е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря на острові Березань проти Дніпровського лиману.
Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію — найважливіший форпост грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі — місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор'я і столицею Боспорської держави. У V ст. до н. е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.
На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV — III ст. до н. е.
Культура античних міст-держав вплинула на всі сторони життя скіфів, залишивши глибокий слід в українській культурі в цілому. Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства, з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди, та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка — раціоналізмом.
Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов'язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливим, перебуває у повній єдності з народженою на його грунті культурою. Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли наивеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури, що зросли на такому грунті, теж повинні бути безперечно визнаними у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.
Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфор-, тним. Раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об'єднані в одну нерозривну й органічну єдність. Раб — це жива істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності не раба, а рабовласника. Це відкривало можливості активної інтелектуальної діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність — це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом «схо-ле». Це й вільний час, й інтелектуальні заняття (звідси наше слово «школа»). Все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.
Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність грунтується на принципі об'єктивізму. В античності є свій абсолют — почуттєво-матеріальний космос. Космос — це і є абсолютне божество. Античні боги — це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що «наказує» космос, те й буде. Необхідність — це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.
Космос — це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. Античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. Давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів — це лише добре організоване живе тіло, а космос — це «що», а не «хто». В цьому і була безвихідність, яка, нарешті, спіткала античність.