4.1. Політична економія в Англії (Част.2.)

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об’єк­тивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обгрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його теорії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реальною економічною практикою.

У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефективного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспільстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. «Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основоположником політичної економії ХІХ століття, — писав Кейнс, — наскільки мудрішим та багатшим був би зараз світ»1.

Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім’ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба-
калавром та магістром права. Кар’єру адвоката з причин інвалід-
ності полишає і починає вивчати політичну економію. З організа-
цією кафедри політичної економії в Оксфорді 1825 р. Сеніор був обраний на посаду професора. Його праці було присвячено проб-
лемам грошового обігу та методології політичної економії. Пев-
ний час він працював чиновником канцлерського суду, займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку-
вався майже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше як реформатор, ніж як економіст-теоретик, завдяки чому склалося враження про особливу класову спрямованість його теорій.

З розвитком капіталізму все більше виникає потреба узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики, тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природу економічних явищ, дати практичні рекомендації для подолання суперечностей, що притаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.

Тому для цього періоду розвитку економічної теорії характерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.

Сеніор підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.

Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці «Політична економія» (1850), яка спочатку (в 1836 р.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.

Теорія вартості. Об’єктом дослідження політекономії, на погляд Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кількості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто «властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль»[1].

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властивостей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства.

Визначенню поняття граничної (спадної) корисності у праці Сеніора належить значне місце. Він зазначає: «Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задоволення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп’ятеро більше задоволення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великою буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність»[2].

Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, але його не можна вважати засновником суб’єктивної теорії вартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу.

Отже, першим чинником вартості (цінності) він уважає корисність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівень доступності блага, його пропозиція: «порівняльне обмеження пропозиції або…порівняльна недоступність, хоча сама по собі й недостатня для формування вартості, є її дуже важливим елементом; корисність, або, інакше кажучи, попит, залежить від неї»[3]. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Він пише, що «пропозиція обмежується витратами на виробництво»[4].

Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом та Рікардо, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор уважає, що трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими і под.).

Витрати виробництва, які, на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність і корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.

Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витрати виробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб’єктивну категорію утримання, тобто «жертовності» обох суб’єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника.

Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утримання само по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку. Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості та ціни.

Ціноутворення. Щоб з’ясувати міру утримання, Сеніору до-
водиться показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна.

З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре-
гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз-
ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці-
на товару дорівнює сумі утримання капіталіста та робітника,
це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків
капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність.

З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього залежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та пропозиції.

Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового вираження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є лише «регулятором» цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції.

Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оцінювання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.

Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце.

У зв’язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинником, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.

Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополізації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факторів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він ви­окремлює п’ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь виняткові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабільність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним виробником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва безмежно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробником, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва1.

Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й витрат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5­ виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції факторів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з меншими витратами отримає надприбуток, або ренту.

Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння виробника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як розуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробництва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб’єктивних оцінок величини утримання з боку споживача та виробника.

Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні елементи майбутньої доктрини граничної корисності, факторів виробництва та інших основ неокласичного аналізу.

Капітал. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від його теорії утримання. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вторинним) фактором, є, на його погляд, утримання. Двох перших недостатньо для виробництва, третя чинна сила — «поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати»1.

Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси — це матеріальне його наповнення, а утримання — це відмова від його невиробничого використання, праця ж — спосіб його зберігання і формування.

Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.

Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші тогочасні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунтувань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.

До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був найменше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста — винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, «той і є капіталістом, і винагородою за його дії є прибуток»2.

Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра-
цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток включає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіталіста — підприємницький дохід ( плата за працю ) і процент (плата за капітал).

З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичковий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора виробництва, з іншого — її не можна було віднести й до витрат виробництва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.

Сеніор указував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна обмеженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об’єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв’язаного з монополією на володіння землею.

Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояснення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сеніор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового явища. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою особою (прибуток на успадкований капітал).

Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює природу ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вартістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частковій монополії, і вона не зв’язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.

Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.

Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в «Політичній економії», ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 рр. Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів формування прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.

Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на капітал як плати за підприємництво та утримання від негайного споживання грошей.

Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвітлюються взаємозв’язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виробництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.

Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження виробництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З часом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.

Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв’язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.

Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездоказовість. Однак терміном «утримання» інші автори також користувалися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.

У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю матеріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.

Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математичним апаратом.

Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не залишились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.

Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на думку Сеніора, — обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.

Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, — це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кількість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартості. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.

Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару відповідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обмеження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій пропозиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об’єктивного попиту на гроші.

Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов контролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розум­ної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.

Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетарної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що впливають на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших товарів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити засади формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економісти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у створенні вартості грошей.

Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і пропозиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, процента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економістів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.

Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого компромісу із соціальними системами та реформами, звести її до обмеженої кількості основних принципів, придатних для пояснення
різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засновником політекономії як прикладної науки.

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля «Принципи політичної економії» (1848) протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й витонченою філософською картиною економічного устрою суспільства, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою «примирити» Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.

Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робота в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Батько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався вихованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з
історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька «Історія Британської Індії», а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні принципових політекономічних проблем.

У чотирнадцять років він провів рік у Франції, де зустрічався з економістом Ж. Б. Сеєм та філософом С. Бентамом. Після повернення в Англію протягом двох років серйозно займався вивченням історії, філософії, права. Незабаром він починає працювати в управлінні Ост-Індською компанією, де робить успішну кар’єру. Уже 1822 р. Мілль публікує свої перші праці з політекономії — дві статті з теорії вартості.

Мілль багато працює над філософськими проблемами, з 30-х років видає філософський журнал, а 1843 р. публікує серйозну філософську працю — «Система логіки». Вона стала методологічною основою для наступної публікації — «Нариси про деякі невирішені питання політичної економії» (1844). Через чотири роки вийшла його книжка «Принципи політичної економії», яка перевидавалась багато разів за його життя, а вже після його смерті її було перекладено багатьма мовами.

Після завершення служби в Ост-Індській компанії Мілль присвятив своє життя науковим дослідженням та політичній діяльності в парламенті, де як ліберал розвивав ідеї буржуазної демократії. Після повернення до влади консерваторів не був переобраний, після чого оселився у Франції, де помер 1873 р.

Наукові праці забезпечили йому визнання як філософу, економісту, політичному діячеві ліберального спрямування [крім уже названих можна згадати ще такі, як «Про свободу» (1859); «Дисертації та обговорення: політичні, філософські та історичні» (1859—1875) — 4 томи; «Роздуми про представницький уряд» (1861); «Пригноблення жінок» (1869); «Три нариси про релігію» (1874) та ін.].

Основну працю Мілля «Принципи політичної економії» (1848) було написано з метою висвітлити економічні явища у зв’язку із загальною філософією суспільства ХIX ст., як це зробив Адам Сміт у XVIII ст. «Принципи» Мілля були своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини ХІХ ст.

Виходячи з цього, неважко пояснити його еклектизм. Він з готовністю сприймав усе найліпше, на його погляд, у політичній економії, тому й не зміг уникнути суперечностей. Він твердо вірив у капіталізм, але не відкидав і реформ соціалістичного спрямування, дотримувався принципів вільної конкуренції та особистої свободи, але написав, однак, 1852 р. таке: «Якби довелося вибирати між комунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна власність сама собою обов’язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залежності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суто номінальною, і так далі, у все менших масштабах ... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труднощі, великі й малі, зв’язані з комунізмом, були б дрібницями порівняно з цим»1.

Та справді геніальною здогадкою Мілля була не критика капіталізму, а те, що Мілль бачив можливість його самовдосконалення, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти називають соціально орієнтованою економікою.

Праця Мілля «Принципи політичної економії» складається з пяти книг: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду». Аналіз суспільно-економічних процесів підпорядковано принципам, сформульованим Міллем в його «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії», де він визначає політичну економію як науку, «котра досліджує закони тих суспільних явищ, що є результатом спільних дій людства зі створення багатства, у тій мірі, у котрій ці явища не спотворюються домаганням іншої мети»2.

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою книжки Мілля. Питання вартісних відносин він розглядає у зв’язку з проблемами обміну товарів. На його погляд, важливіше значення має співвідношення факторів виробництва.

Аналіз процесу виробництва він починає з характеристики двох його компонентів — праці та природних ресурсів. Праця і природа об’єднуються у виробництві товарів, жодна з них не може бути єдиним джерелом виробництва. Але в процесі виробництва частина праці застосовується прямо, а частина побічно. Праця буває фізичною та розумовою і може давати трояку користь: відчутну, що її відображено в продуктах; відчутну, відображену в удосконаленні людини як фахівця, що в кінцевому підсумку також проявляється в продуктах праці; не відчутну, не відображену предметно, тобто послугу (музиканта, актора, законодавця і т. ін.).

Він розрізняє продуктивну працю, якою створюється багатство, й непродуктивну — таку, що не робить світ багатшим у матеріальному плані, а навпаки, збіднює його на величину споживання матеріальних благ тими, хто зайнятий цією працею. Таке обмежене розуміння Міллем суспільного багатства призвело до багатьох неточ­ностей його теорії.

Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який називає раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.

Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль доводить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.

Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.

Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі виробничого споживання.

Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечується продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.

Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витрачені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде використано працю та капітал, ... попит на працю відображається у вигляді заробітних плат, що передують виробництву...»1.

Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва, що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заощаджень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.

Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх раціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва.

Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Найважливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капітал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від споживання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощад­ження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.

За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежено. (Щоправда, дещо інше становище складається, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.

Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обсяги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона формувалася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він запроваджує категорію сукупних фондів.

Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним капіталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість робітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об’єктивне оптимальне співвідношення між названими факторами виробництва.

Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначається вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальтуса на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до зниження. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростання розмірів капіталу та стримування народжуваності.

Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у боротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших виданнях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призначених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він лише вказує на реальну тенденцію.

Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на працю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.

Розглядаючи капітал як результат утримання капіталіста від непродуктивного споживання, Мілль логічно мав перейти до розгляду питання про ціну цієї пожертви. Саме цій проблемі присвячено другу книжку праці Мілля.

Прибуток капіталіста Мілль трактує так само, як Сеніор: це винагорода за утримання від споживання. Постає питання про розміри цієї винагороди, про чинники, що зумовлюють її. Мілль уважає, що одним із них є корисність продукту праці. Товар можна продати дорожче чи дешевше залежно від попиту на нього. Однак залишається незрозумілим, чому спостерігається тенденція тяжіння прибутків у суспільстві до єдиного, середнього рівня.

Оскільки це важко пояснити з позиції корисності, Мілль змушений був повернутися до аналізу фактора іншого порядку. Він пише: «Норма прибутку звичайно перевищує норму корисності», і досягається цей результат за рахунок того, що важливим його чинником є «продуктивна праця, яка виробляє більше ніж потрібно для підтримки її функціонування»[5], тобто розміри прибутку він узалежнює від праці, але пояснює цю залежність так, як пояснював її Рікардо: міра зростання прибутку залежить від розмірів заробітної плати, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Вартість праці відображається в заробітній платі і залежить, на його думку, від усіх тих елементів, які роблять працю ефективною.

Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений (навіть за низької заробітної плати) неефективним виробництвом: малопродуктивна праця впливає на обсяги прибутків та їхню норму. Він указує, що зв’язок між заробітною платою та прибутками є дуже виразним, але не вивчає цієї проблеми грунтовно.

Основний висновок Мілля полягає в тім, що від розмірів прибутку залежать заощадження, а відтак і розміри капіталів.

Теорію вартості Мілль викладає в третій книзі «Обмін», де аналізує цю проблему поряд з категоріями ціни, грошей, кредиту, регулювання валют та ін. На його думку, тему вартості вичерпано, вона вже не має важливого значення, і лише інколи можна скористатися з неї для пояснення окремих положень щодо цін та грошей.

Якщо класики, починаючи з Петті, уважали, що основою мінової вартості й цін є витрати праці, а дія всіх інших факторів спричиняє лише деяке відхилення цін від цієї основи, то Мілль фактично ігнорує це положення класиків. Він усі проблеми політекономії зв’язує з рухом цін. Тому саме цей об’єкт висувається на чільне місце в його вченні.

Ціна. Передовсім Мілль визначає зміст категорії. Він стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона не є синонімом вартості, а визначає тільки вартість речей щодо грошей: кількість грошей, які можна обміняти на річ, або її вартість у грошовому вираженні. Ціна, як у пізніших працях уточнює Мілль, визначається витратами виробництва. Товари обмінюються один на одний «відповідно до порівняльної кількості заробітних плат, що мають бути виплачені за їх виробництво, і порівняльної кількості прибутків, що мають бути отримані капіталістами, які виплачують цю заробітну плату»[6].

За Міллем, цінність, або обмінна ціна речі, — це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Усе це — проблеми пропозиції. Якщо речі рідкісні, наприклад твори мистецтва, то пропозиція є наперед відрегульованою. Але, указував він, є речі, пропозиція яких може безмежно зростати без зростання вартості, а цінність їх буде спадати. Співвідношення попиту та пропозиції забезпечить коливання ціни навколо вартості. Ціна змінюється в прямому відношенні до попиту і в оберненому до пропозиції.

Мінова вартість (у Мілля — ціна товару) визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати виробництва є тим фактором, що регулює пропозицію. Якщо вони не покриваються в процесі обміну тривалий час, то інвестування у виробництво припиняється, пропозиція скорочується.

Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка в кінцевому рахунку, впливає на пропозицію та ступінь покриття витрат виробництва.

Отже, класична теорія вартості в Мілля поєднується із суб’єк­тивною теорією обміну. Ціна в нього часто трактується як вартість або мінова вартість, а вартість визначається через витрати. Тобто, Мілль, як і багато інших економістів, не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість — ціна, що основою розвитку є реалізована вартість, відображена в доходах. Обмін відбувається згідно з цінами, а ціни формуються під впливом пропозиції та попиту.

Міжнародна торгівля. Проблема обміну в теоретичних побудовах Мілля не завершується аналізом ціноутворення на внутрішньому ринку. Його внесок в теорію міжнародної торгівлі є досить значним. Він не тільки розвинув оригінальну теорію Сміта та Рікардо, а  й пішов далі (ця проблема розглядалася ним і раніше — у «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії»). Висновки його дослідження про вирівнювання міжнародного попиту не відповідають принципам торгівлі, визначеним у політичній економії його попередників.

Передовсім він заперечує тезу, що закони обміну, які діють в межах однієї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші відіграють ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у межах власної країни. Однак він погоджується з тим, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися на сферу міжнародної торгівлі.

Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів за незмінної кількості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих витрат можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у влас­ній країні.

Основна теза Мілля полягає в тім, що не можна орієнтуватись на показник переваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпаки, а треба порівнювати віддачу, тобто зважати на те, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами.

Ціноутворення в міжнародному обміні, на погляд Мілля, не базується на врахуванні витрат виробника, а є результатом порівнювання попиту і пропозиції та граничної корисності за вільної конкуренції між державами. Однак протекціоністська політика держави спотворює дію цих чинників. Проте Мілль, хоч як був відданий теорії вільної торгівлі, визнавав необхідність протегування «молодих» галузей, з метою забезпечення їхньої конкурентоспроможності в майбутньому.

Мілль уважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку, або комерційне суперництво, веде до зниження цін. Якщо держава не бачить способу забезпечити продаж власних товарів — вона створює перешкоди для імпорту, бо основним законом міжнародної торгівлі є бартер і тенденція до врівноважування експорту—імпорту, у результаті чого можливий занепад цілих галузей або «втеча» капіталів за кордон, що також завдає шкоди власній економіці.

Штучне завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, на думку Мілля, призводить до того, що імпорт у цьому разі стає порівняно дорожчим і тягар втрат в експортній торгівлі лягає на тих, хто споживає імпортні товари.

Теорія міжнародної торгівлі Мілля є прогресивнішою від теорії Рікардо, бо грунтується на конкретному ситуаційному аналізі, визначає межі втручання держави в економіку.

Показники суспільного прогресу. Безумовно, недостатньо оціненим внеском Мілля в розвиток економічної теорії є його аналіз впливу економічного прогресу суспільства на виробництво й розподіл. Передовсім це стосується його теорії суспільної статики та динаміки, відповідно до якої прогресивне (динамічне) цивілізоване суспільство відрізняється від інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, обсягів виробництва, населення, владою людини над природою, знанням законів природи та суспільства й умінням їх використовувати, а також мірою захищеності особи і власності.

Суттєвим показником динаміки розвитку Мілль уважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперації), що веде до виникнення акціонерних компаній та асоціацій, а відтак до процесу усуспільнення виробництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на
його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому братимуть участь усі суспільні верстви: система найманої праці припинить своє існування, наймані робітники перетворяться на виробників, котрі самі розподіляють прибутки, «колективними зусиллями створюють капітал ...і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі ж призначають та звільняють»1.

Мілль аналізує вплив кожного з цих факторів на прогрес суспільства й на основні економічні явища, зокрема на заробітну плату, ренту, прибуток. Саме у зв’язку з теорією прогресу він формулює закон-тенденцію норми прибутку до спадання і закон-тенденцію до зростання заробітної плати, особливо — ренти.

Мілль стверджує, що основою прогресу суспільства є зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощаджень через низьку норму прибутків, а стимулює вкладання грошей у виробництво. За розвиненої системи доходів можна бути гарантованим відносно постійного зростання вкладання коштів у виробництво. Цей процес регулюється нормою прибутку: мінімальна його норма буде стримувати зростання капіталів та поступальний розвиток суспільства і штовхати до пошуку шляхів підвищення норми прибутків, а отже, до динамічних змін.

Підходи, застосовані Міллем для аналізу факторів динамічного розвитку суспільства, дають підстави вважати його одним з засновників теорії економічного зростання. Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки прогресивного розвитку суспільства.

Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на прогрес суспільства, Мілль виділяє обов’язкові та необов’язкові її функції, зробивши багато винятків із принципу невтручання держави в економіку.

Основним економічним важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу Мілль уважає податки. Визначивши раніше диференційну ренту як незароблений наддохід, отриманий в результаті перерозподілу частки прибутків та заробітної плати на користь землевласника через особливості ціноутворення в сільському господарстві, він пропонує частину цього доходу оподатковувати спеціальним податком. Мілль у цьому питанні фактично поділяє погляди свого батька і вважає, що абсолютна рента, як дохід землевласників, має привласнюватися державою, тобто пропонує, по суті, націоналізацію землі.

Податкова система, на думку Мілля, — це єдиний економічний важіль впливу держави на економіку. Використовуючи його, держава повинна провадити політику, яка не шкодила б підприємництву та сприяла б прогресу нових галузей, а також забезпечувала конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.

Водночас Мілль рішуче заперечує втручання держави в економічні процеси, якщо необхідність цього не доведено у кожному окремому випадку. Він посилається на великий об’єктивний закон — закон особистої заінтересованості (гедоністичний принцип), згідно з яким усе раціональне через зіткнення інтересів торує собі шлях. Різниця інтересів — це і є свобода, що стає гарантом інших свобод: конкуренції, праці, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, норми процента, банківської діяльності. Саме індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.

Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригінального трактування суті капіталу та процента. Він зробив значний внесок у розвиток економічного аналізу, теорії ренти та теорії утримання Сеніора. Ліберальні погляди Д. С. Мілля на економічне зростання, заробітну плату, майбутнє робітничого класу, місце та функції держави були підхоплені й розвинуті далі послідовниками не самої тільки класичної школи.