4.1. Соціальна структура суспільства, місце в ній середнього класу
Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно — цементуючим началом.
Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурні певної конфігурації і зв’язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог О. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.
Соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність, виступає як самостійний суб’єкт соціальної дії та поведінки і виконує ту чи іншу спільну діяльність.
У соціальні групи людей об’єднують соціальні інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю в суспільному житті.
Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп (рис. ). Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язані між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відображає його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки) що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалежно від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо й цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.
Рис. Класифікація груп
Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що займають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.
Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами з приводу різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.
Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.
Основою формування й розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’єднань та відносин між ними утворюються на грунті об’єктивних процесів суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, промисловості, науки, охорони здоров’я, мистецтва, армії тощо.
Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених людей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різноманітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв’язки.
Першим великим суспільним поділом праці стало виокремлення пастуших племен із загальної маси, що створило матеріальну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.
Другим великим суспільним поділом праці стало відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним промислом землероба. Це призвело до значного розшарування суспільства і появи в ньому таких соціальних спільнот, як знать і прості землероби, ремісники тощо. Потреба в обміні продуктами трудової діяльності зумовила формування ще однієї соціальної спільноти — купців. За третього поділу стався поділ праці на фізичну й розумову, а населення — на сільське й міське.
Отже, з розвитком продуктивних сил і суспільного виробництва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення
соціальної структури, появу нових її елементів, заміну одних елементів іншими, що відповідали вимогам економічного та соціального розвитку.
Соціальні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси.
Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти. Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності групи. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політичними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.
Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури передбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють державою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп було віднесено Платоном до рангу об’єктивного державного закону.
Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур’є вирізняв у соціальній структурі п’ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспільства є суперечність між багатими і бідними.
Спільним у Платона і Ш. Фур’є є те, що соціальна структура розглядається як певна множина соціальних груп, що різняться між собою за функціями в суспільстві і багатством. На засаді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю інших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюється: влада одних груп слабшає, інших посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими.
Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.
Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати як:
* соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;
* соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;
* соціально-демографічні — сім’ї, молодь;
* соціально-територіальні — міста, села, райони;
* соціально-етнічні — нації, народності, етноси.
Наведену типологізацію можна поглибити, вказавши, наприклад, на такі складові, як:
* вища політична еліта;
* середні прошарки державного й місцевого управління;
* низові працівники апарату управління;
* провідні господарські керівники;
* низові керівники;
* фахівці й службовці різних рівнів;
* робітники різних кваліфікацій;
* пенсіонери та інваліди;
* учні та студенти;
* декласовані елементи тощо.
Кожну з цих складових сформовано на підставі спільних інтересів, які завжди спрямовані на зміцнення та збереження становища конкретної соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Ці соціальні групи існували і в структурі радянського суспільства, але про них не згадували.
Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, які вважала головними чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує такі правила вивчення соціальної структури:
1) вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки суспільства;
2) вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;
3) таких критеріїв має бути стільки, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й достатньо вичерпно.
Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.
Радянське суспільство, згідно з прийнятою тоді доктриною, складалося із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянство) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими класами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолютно не відповідала реальному стану справ у радянському суспільстві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відносинами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, величина і способи отримання доходів зовсім не бралися до уваги. Зовсім ігнорувалася нерівність позицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шанси соціального просування для всіх, незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини була зрозумілою —приховати реальну соціальну структуру радянського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому.
Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Вона визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади.
Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.
Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’являється так званий середній клас.
За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.
Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівня, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:
* вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;
* середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;
* нижчий — службовці, учителі тощо.
Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.
Зростання кількості представників «середнього класу» зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.
Більшість учених уважає, що саме «середній клас», а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обгрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Займаючи проміжне становище між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, задоволенням своїм становищем, вірою у майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Чим більша питома вага середнього класу, тим сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.
Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:
1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;
2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.
Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.
Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.
Щодо наявності чи відсутності середнього класу в радянському суспільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіжною моделлю. Провідний російський соціолог — академік Т. Заславська — вважає, що у структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директорського корпусу та наближених до партійної номенклатури інтелігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування.
На верхній сходинці соціальної драбини перебувала партійна та господарська номенклатура, яка розпоряджалася державною власністю і контролювала розподіл матеріальних благ, а також ті галузі освіти та культури, що мали безпосередній «вихід» на політику, тощо.
Саме вона протистояла іншому населенню, яке не мало демократичних інститутів для реалізації своїх прав.
Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.
Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів реформ і підтримувала їх. Але радянський середній клас через певні об’єктивні і суб’єктивні причини, не міг стати основою «нового середнього класу» українського суспільства.
Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціології, при визначенні своєї позиції в соціальній ієрархії переважна більшість мешканців України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабільнішою соціальною базою суспільства, представлений лише двома відсотками. Менше одного відсотка мешканців вважають себе «багатими», групи «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частки, що зробило подвійною його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.
Так, середній клас в Україні становить лише 9%. Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні відсутні традиції громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що проявляється на рівні побутової свідомості і світогляду людей, у їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях.
Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства може забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язані з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.
В Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. В результаті відбувається розмивання середнього класу.
Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.