Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2. Історична школа в Німеччині

4.2. Історична школа в Німеччині

Критичне переосмислення деяких основоположних принципів класичної школи пов'язане з ідеями ще одного напрямку в еко­номічній науці, який сформувався у першій половині XIX ст. Пред­ставники цієї течії звернули увагу на надмірну абстрактність і не­обгрунтований універсалізм класичної школи, що претендувала на розкриття єдиних і загальних для всіх часів і народів «природних» законів, які управляють господарчими процесами. При такому підході зовсім не враховуються особливості історичного розвитку окремих країн, їх національно-культурні традиції, конкретні умови, У яких формуються господарські інститути і способи їх функціону­вання. У противагу індивідуалізму класичної школи висувалося по­няття нації як єдиного господарського організму, економічні дії якого підпорядковувалися не егоїстичним інтересам особистості, а колективним завданням і цілям. Ці цілі і завдання в різних націй можуть бути різними, а тому вивести єдині принципи і закони, які б в однаковій мірі застосовувалися до всіх, неможливо.

Подібні погляди були близькі представникам тих країн, що відстали у своєму економічному розвитку і не могли конкурувати з більш розвитими у промисловому відношенні державами. Для них визнання загальних економічних законів означало виправдання їхньої відсталості, що виявлялася наслідком неминучих «природ­них» процесів, так само як і передові позиції більш розвинених країн. Твердження, що кожна країна розвивається за своїми закона­ми, посіяло надії на можливість рівноправних відносин, усуваючи фатальну приреченість на економічну відсталість.

Сприятливим грунтом для поширення такого роду ідей виявила­ся Німеччина, що у першій половині XIX ст. була країною політич­но роздробленою й економічно слаборозвиненою, обплутаною ме­режею феодальних пережитків. Прагнення до подолання відста­лості і більш динамічного розвитку знайшло відображення в погля­дах представника прогресивних шарів національної буржуазії Фрідріха Ліста (1798-1846).  Свої ідеї він виклав у книзі «Національна система політичної економії» (1841), де, полемізую­чи з класичною школою, відстоює право кожної нації на спе­цифічний характер розвитку. Теоретичним обгрунтуванням цього служить його вчення про стадії економічного розвитку. Кожна нація проходить у своєму русі ряд послідовних етапів. Ліст виділяє п'ять таких стадій: мисливську, пастушу, землеробську, землеробсько-ма­нуфактурну, землеробсько-мануфактурно-торгову. Різні країни в да­ний момент можуть перебувати на різних стадіях розвитку, а тому їхні економіки не можуть підпорядковуватися єдиним універсаль­ним законам. Відповідно до цього повинна будуватися й економічна політика держави, яка повинна враховувати особливості тієї стадії; на якій перебуває країна, щоб щонайкраще вирішити головне за­вдання — сприяти розвитку виробничих сил нації. Так торгові взаємовідносини країн, які перебувають на одній стадії розвитку можуть дотримуватися принципу вільної торгівлі. Але для країн, які перебувають на різних стадіях, цей принцип не підходить, тому що менш розвинута країна свідомо програє, не витримуючи конку­ренції з боку промислово більш розвинених країн. У цій ситуації для неї більш придатною буде протекціоністська політика, яка за­хищає молоду вітчизняну промисловість від іноземної конкуренції. Ліст однак бачить і негативні наслідки протекціонізму, який ство­рює пільгові умови вітчизняним виробникам, що послабляє для них стимули пошуку найбільш ефективних варіантів економічних рішень. Тому він веде мову про «виховний протекціонізм», який підтримує національну промисловість лише доти, поки вона не зміцніє і не досягне того ж рівня, що і її іноземні конкуренти. Після цього стає можливим і доцільним повернутися до політи ки вільної торгівлі. Свої висновки Ліст намагається підкріпити до­кладним описом господарської історії європейських країн, чому присвячена значна частина його книги. Звернення до економічної історії стає важливим аргументом в обгрунтуванні закономірностей господарського життя.

Цей підхід був сприйнятий, розвитий і в кінцевому рахунку оформлений в особливий напрямок в економічної науці, який одер­жав назву історичної школи. Його представники, професори німецьких університетів, не просто сприйняли ідеї Ліста про стадійність господарського розвитку і про специфічний для кожної нації характер економічних відносин, але й узагальнили їх у по­нятті «історичного методу в політичній економії». Написані ними праці не тільки містять багатий фактичний матеріал з історії госпо­дарських форм і інститутів, але і претендують на принципово но­вий методологічний підхід до аналізу економічних явищ. Суть його полягала у відмові від методу наукової абстракції як способу пізнання і заміні його описом еволюції господарських процесів у різних народів. Тільки простеживши виникнення, розвиток і послідовну зміну різних форм господарської організації суспільст­ва можна зрозуміти, що являє собою економіка. При цьому стає очевидним, що кожна країна неповторна у своєму розвитку і те, що доцільно для однієї, стає безглуздим для іншої. Тому безглуздо го­ворити про створення єдиної, загальної для всіх економічної теорії.

Історичну школу на етапі її виникнення представляли Віль-гельм Рошер (1817-1894), який написав «Нарис політичної еко­номії з точки зору історичного методу», який можна вважати маніфестом нового напрямку; Бруно Гільдебранд (1812-1878) з роботою «Політична економія сьогоднішнього і майбутнього»; Карл Кніс (1821-1898), праця якого «Політична економія з погля­ду історичного методу» стала найбільш послідовним викладом ідей історичної школи.

Продовження і розвиток ідеї «історичного методу» одержали уже в другій половині XIX ст. у працях групи німецьких еко­номістів, які одержали назву нової, чи молодої історичної школи. Найпомітнішими серед них були Густав Шмоллер (1838-1917), Карл Бюхер (1847-1930), Луйо Брентано (1844-1931). Сприйняв­ши основний постулат «істориків» про специфіку історичного шля­ху кожної нації, вони довели його до повного заперечення яких-не-будь закономірностей у суспільному розвитку. Навіть в історії окре­мої країни важко, на їхню думку, визначити якусь спільну траєкторію руху, до якої зводиться еволюція різних господарських форм і інститутів.

Специфіка настільки велика, що завдання дослідника повинно полягати в якомога докладнішому описі виникнення, розвитку і ви­дозмін цих інститутів. Вони зібрали й обробили великий і коштов­ний фактичний і статистичний матеріал з історії окремих госпо­дарських установ: середньовічних ремісничих цехів і купецьких гільдій, фінансових організацій окремих держав і навіть міст Німеччини. Однак робити які-небудь узагальнення вони принципо­во не бажали, звинувачуючи в безрезультатності подібних абст­ракцій не тільки класичну, але і стару історичну школу.

Особливістю їхнього підходу було те, що історію господарства вони розглядали не тільки і навіть не стільки як історію матеріаль­ної культури, а скоріше як рух духовних цінностей: поглядів, зви­чаїв, етичних установок, релігійних уявлень. Шмоллер, наприклад, уявляє народне господарство як деякий «психофізичний апарат», у якому концентрується дух нації. Найбільш повним виразником цього духу є держава.

Ставлення до держави як до найважливішого інституту госпо­дарської життя, який виконує значні економічні функції, — харак­терна риса історичної школи в обох її поколіннях. Але якщо стара історична школа пов'язувала з державою головним чином надії на заступництво національної промисловості і захист від іноземної конкуренції, то молода школа бачила в ньому втілення національної єдності і згоди, які необхідні для економічного процвітання і соціальної гармонії. Держава покликана вирішувати важливі соціальні завдання: покровительство освіті, охороні здоров'я, нада­вати допомогу непрацездатним, спираючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги. Підвищена увага до соціальних проблем з боку деяких представників нової історич­ної школи дала підставу зближати їхньої позиції із соціалістичними ідеями, що відображає назва, яка закріпилася за ними — «катедер-соціалістів» (соціалістів кафедри).

Історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни в економічні дослідження. Нею був обгрунтований і застосований принцип історизму, що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, у розвитку і знайти такі його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані. Крім того, «історики» напов­нили економічний процес конкретним змістом, уявивши його як рух реальних господарських форм і інститутів. Завдяки їхнім дослідженням стало очевидним, що економічне життя набагато ба­гатше і змістовніше від тих абстрактних схем, у які намагалася ук­ласти його класична школа. Але не менш очевидним було й інше: • не можна зрозуміти економіку, обмежуючись лише описом проце­сів, які відбувалися. Крізь строкатість національних особливостей і історичних обставин чітко проступають загальні закономірності, виявленням яких і повинна займатися теоретична економія. Але во­на зможе це зробити тим успішніше, чим більша кількість конкрет­них історичних фактів буде досліджена й осмислена. Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповню­ють один одного. їхній синтез знайшов втілення в дослідженнях ви­датних економістів наступних поколінь і став одним з найваж­ливіших принципів сучасного наукового аналізу.