4.2. Передумови утворення Давньоруської держави

Прогресивні зміни в землеробстві, перетворення родової общини в сусідську, виникнення приватної власності і пов'я­зана з цим самостійна господарська діяльність окремих сімей привели до майнової нерівності, появи сильної в економічно­му відношенні племінної знаті.

Як відомо із давніх літописів, на перших порах свого існу­вання слов'янські племена не знали прошарків і вільні жи­телі користувались однаковими правами. Але поступово різні групи населення фактично стали відрізнятися між собою за багатством і соціальним станом. Представники вищих верств отримали назву "лучші", "ліпші", "старійші", "передні", "на­рочиті" мужі. Найбільш високий статус серед них мали "земські бояри" ("боляре"), тобто представники місцевої пле­мінної аристократії, нащадки древніх родових старійшин, а також купці, що жили на шляху "із варяг в греки". Поряд з цим, до вищих соціальних верств входили і верховні дру­жинники - "княжі мужі", серед яких, до речі, було немало представників варягів - скандінавів, фіннів, угорців і інших народів. Вони поступали на службу до князів, поступово аси­мілювались із слов'янами. Протягом IX - XII століть йшов процес зближення земельної і військової аристократії. Вони прибирали до рук великі земельні угіддя і ставали велики­ми землевласниками.

В цей же час племінні вожді, старійшини вели активний наступ на общину. Вони більше не хотіли повертати до спільної власності свої угіддя, які отримали нарівні з іншими общин­никами. Таким чином виникла "вотчина" ("отчина", "діди-на"), або великі господарства, що переходили в спадщину від бать:<а до синів і являли собою повну власність даної сім'ї. З іншого боку, ці знатні люди та багаті вотчинники стали посту­пово приєднувати до себе земельні наділи інших общинників за борги. Вони ж часто приєднували угіддя рядових общин­ників не тільки за борги, але й насильницьким шляхом, зму­шуючи їх платити натуральні податки (данину) і виконувати певні повинності. Процес перетворення вотчинників у вели­ких землевласників, а бідних общинників - в феодальне за­лежних, отримав назву "обоярювання".

Великі феодали, князі були зацікавлені в створенні певних правових норм з метою юридичного закріплення існуючих відносин. Ці правові норми могла забезпечити тільки могутня

державна влада. Таким чином, різноманітні соціально-еко­номічні відносини об'єктивно приводили спочатку до племін­них союзів, а пізніше - до державного утворення.

Стародавні літописи відзначають, що поляни, древляни, во-линяни й інші слов'янські племена мали державні об'єднання на чолі з князівськими династіями уже в УІ-УПІ ст. Так, у полян в середній течії Дніпра княжив "рід Кия". Між князя­ми йшла безперервна боротьба за приєднання ближніх і дальніх земель. ВIX ст. на деяких територіях, що знаходились на шляху "із варяг в греки", утворилося декілька князівств, де князями були варязькі воєначальники: Рюрик у Новгороді, Аскольд і Дір в Києві, Рогволд в Полоцьку та ін.

У 822 р. сподвижник Рюрика новгородський князь Олег з військовою дружиною приплив по Дніпру до Києва і захопив там владу.

Київські князі протягом ІХ-Х ст. проводили активну пол­ітику, спрямовану на підкорення і приєднання слов'янських земель своїй владі. Це призвело до того, що Київська Русь пе­ретворилася в одну з наймогутніших держав середньовічної Європи. Об'єднавши під своєю владою величезну територію із слов'янськими і угро-фінськими племенами, київські князі утримували їх за допомогою військової сили, намагаючись при цьому організувати і господарське управління цими землями.

Величезне значення для початкової історії Русі мали відно­сини із Скандінавією і Візантією. Скандінавія мала значний вплив на становлення політичного і військового устрою, а Візан­тія — на розвиток господарства, торгівлі, культури, релігії.

В міру посилення Давньоруської держави і подолання пле­мінної обмеженості все нагальніглою ставала проблема прий­няття ідеології, яка змогла б підтримати процес об'єднання східних слов'ян навколо Києва. Тим більше, що язичництво уже не сприяло інтеграційним тенденціям на Русі, оскільки не містило в собі нічого спільного з процесом формування єди­ної централізованої держави. Іще у 980 році великий князь Володимир здійснив спробу провести релігійну реформу, яка передбачала створення єдиного пантеону язичницьких богів, розмістивши їх в чітку систему на чолі з Перуном, але ця ре­форма не вдалась.

Згідно з літописом, Володимир звертався до різних релігій, вивчав їх основні принципи, але кінець кінцем зупинив свій вибір на християнстві, яке уже на той час було значно поширене в Європі. Відомо, що князівська знать в Києві уже давно була

знайома з християнством. Так, княгиня Ольга іще в 950-х ро­ках прийняла християнство, але не була в цьому підтримана своїми підлеглими. У 988 році відбулося офіційне визнання хри­стиянства як релігії - Хрещення Русі, а князь Володимир отри­мав ім'я "Хреститель".

Прийняття християнства мало велике значення для Русі не тільки в ідеологічному аспекті. Цей крок сприяв подаль­шому посиленню державності, а також посилив міжнародний авторитет Київської Русі, оскільки поставив її в ряд з цивілі­зованими європейськими державами. Наприклад, київські князі могли тепер брати участь в династичних європейських шлю­бах. Крім того, християнство здійснило великий вплив на роз­виток культури.