4.2. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн

4.2. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн

Одне з найбільш дискусійних у правовій науці питань пов’язане з правосуб’єктністю юридичної особи, тобто її правоздатністю (та дієздатністю), наявністю у неї властивостей суб’єкта права, що є обов’язковою умовою її участі в цивільному обороті, у господарських та інших правовідносинах. В основі наукової дискусії полягає питання, хто є носієм якостей юридичної особи — реальний суб’єкт права чи штучне утворення, яке існує тільки абстрактно (бо реально діє тільки людина) та має певне юридичне закріплення. Спроби знайти відповідь на ці питання зумовили виникнення різноманітних теорій юридичної особи, які розвиваються і в сучасній цивілістиці.

У зарубіжних правових системах сформувалися різні оригінальні теорії юридичної особи[1]. Зокрема, у континентально-євро­пейському праві виділено кілька фундаментальних теорій, які, як вважається, істотно впливають на практику та визначають розвиток законодавства. Основними вважаються «теорія фікції» та «теорія реальності» юридичної особи. Інші, переважно, схиляються або до першої з названих («фікційні» теорії), або до другої («реалістичні» теорії)

Теорію фікції юридичної особи, як вважається, заснував німець­кий юрист К. Ф. Савіньї, який стверджував, що лише людина (тільки вона!) може бути суб’єктом права. Позитивне ж право, на його думку, може звузити коло правоздатних осіб або дещо розширити його за рахунок утворення штучних суб’єктів права, яким є юридична особа. Остання — це поняття абстрактне, вона є лише фіктивним уособленням громадянина, а тому, як проста фік­ція, недієздатна. Реальними суб’єктами правовідносин залишаються єдино можливі носії правосуб’єктності — фізичні особи (громадяни). Ця теорія одержала підтримку та широке поширення в Англії та США, а такий, що базується на ній, принцип незалежного від її членів існування юридичної особи став одним з основних у праві корпорацій цих країн.

Наближеною до теорії фікції юридичної особи за своїм змістом є запропонована А. Брінцом теорія персоніфікованої цілі (або теорія «цільового майна»), згідно з якою не існує реального суб’єкта, наділеного якостями юридичної особи; юридична особа є лише персоніфікованою ціллю управління майном. У будь-якому разі фікційні теорії розглядають юридичну особу як пород­жену правопорядком юридичну фікцію, яка штучно сконструйована та вигадана законодавцем.

Для теорії реальності й інших теорій юридичної особи реалістичного спрямування характерним є протилежний напрям обґрунтування її правосуб’єктності. Вони розглядають юридичну особу як реально існуючого особливого суб’єкта права, як колективну («союзну») особу. Такою особою, як вважають автори цих теорій, є визнане правопорядком людське об’єднання («союз»), що діє як єдине ціле, відрізняється від об’єднаних в ньому осіб, є суб’єктом прав і обов’язків, а його воля є загальною волею й відображає спільний інтерес усіх його членів. Засновниками реалістичної теорії вважаються О. Гірке та Г. Безелер. Однією з реалістичних є органічна теорія («теорія біологізації», «теорія соціальних організмів»), згідно з якою юридична особа є соціальним організмом, що відрізняється від колективу людей, які входять до його складу. Цю теорію суттєво розвинули французькі цивілісти Р. Салейль та П. Мішу, у результаті чого вона дещо вивільнена від «біологізації» і стала найбільш повно та докладно розробленою доктриною реалістичного спрямування[2]. Сучасні прихильники органічної теорії розглядають юридичну особу як певну єдність інтересів, однак інтереси об’єднання та його членів чітко розмежовані.

Як самостійна розглядається теорія Ієринга («теорія інтересу»), яка стверджує, що юридичної особи, як такої, у дійсності не існує, це лише юридичний курйоз; законодавець наділяє певними засобами правового захисту окремі групи людей, дозволяє виступати їм зовні як єдине ціле, проте створення нового суб’єкта не відбувається; права і обов’язки юридичної особи належать реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно та одержують від нього вигоди. Ця теорія поєднує тезу про фіктивність самої юридичної особи з визнанням реальності груп людей, які стоять за нею[3].

Велика кількість теорій, їх розмаїття зумовлені надзвичайною складністю цього правового інституту. Жодна з них не отримала абсолютної переваги, а пріоритетність тієї чи іншої в певний період у правовій системі певної країни залежала й залежить від форм, характера та рівня розвитку економічних відносин і має реальне практичне значення, оскільки безпосередньо пов’язана з правоздатністю та способами її реалізації, а саме через здатність мати права та обов’язки досягаються цілі юридичної особи.

Цивільне право зарубіжних країн розрізняє загальну й спеціальну правоздатність юридичних осіб. Загальна правоздатність надає право юридичній особі набувати будь-які цивільні права й нести цивільні обов’язки, за винятком таких, для яких необхідною передумовою є природні якості людини.

Спеціальна правоздатність юридичної особи означає, що вона має право вступати лише в такі правовідносини, які є необхідними для досягнення зазначених у законі чи статуті цілей.

Спеціальна правоздатність юридичної особи була характерною для попередніх історичних періодів, хоча формально цей принцип і нині зберігається в законодавстві багатьох країн. Фактично ж у сучасному світі спеціальною правоздатністю наділяються переважно юридичні особи, діяльність яких не спрямована на одержання прибутку. Щодо комерційних (приватних) юридич­них осіб, то стійкою є тенденція до легалізації їх загальної правоздатності. Найповніше вона розвинулася у Швейцарії, де в цивільному кодексі закріплено принцип загальної правоздатності: юридичні особи можуть набувати будь-яких прав та обов’язків, за винятком тих, для виникнення яких необхідною умовою є стать, вік чи родинні відносини (це і майнові, і особисті права).

Вважається, що легалізація загальної правоздатності була започаткована першою Директивою Ради ЄЕС (9 березня 1968 р.). яка передбачала відповідальність кампанії перед третіми особами й за такі дії, які виходять за межі передбачених статутом цілей[4].

У законодавчих актах Німеччини правоздатність юридичних осіб обумовлюється їхніми цілями. Обсяг повноважень органу юридичної особи формально обмежується відповідно до її цілей, однак у такому разі юридична особа відповідає за збитки, завдані її органами під час виконання покладених на них обов’язків. Судова практика виходить з того, що передбачені статутом цілі мають значення лише для внутрішніх відносин. Угоди, укладені юридичною особою з перевищенням передбачених статутом пов­новажень, або такі, що виходять за межі статутних цілей, є дійсними стосовно третіх осіб і зобов’язують як останніх, так і дану юридичну особу.

У французькому праві також формально закріплено принцип спеціальної правоздатності юридичної особи, однак у доктрині та судовій практиці щодо об’єднань, діяльність яких спрямована на одержання прибутку, основною є тенденція легалізації загальної правоздатності, яка полегшує обіг капіталів у пошуках найбільш вигідних сфер його застосування. Законодавство Франції про тор­гові товариства передбачає недійсність обмежень щодо повноважень осіб, які діють у ролі органа товариства, стосовно третіх осіб; визначені статутом товариства цілі мають значення виключ­но у внутрішніх стосунках членів товариства. Акціонерне законодавство взагалі передбачає спрощений порядок зміни цілей товариства.

Англія завжди визнавала загальну правоздатність щодо юридичних осіб, створених спеціальним актом короля. Проте щодо інших юридичних осіб застосовувалася спеціальна правоздатність. Угоди, що виходили за межі цілей юридичних осіб вважалися недійсними як угоди, укладені з перевищенням повноважень — ultra vires (зверх сили). Вони не користувалися позовним захистом. Згодом судова практика, формально не відміняючи принципу спеціальної правоздатності, стала більш широко тлумачити повноваження юридичної особи, якими вона наділяється для досягнення цілей. У 1972 р. був введений в дію закон про
Європейські співтовариства, згідно з яким будь-яка угода, укладена за рішенням керівників об’єднань (юридичних осіб), стосовно добросовісного контрагента вважається укладеною в межах повноважень даної юридичної особи. Презумпція добросовісності контрагента передбачається. У в 1989 р. англійським Законом про компанії принцип ultra vires було відмінено.

У США формально вважається діючим принцип ultra vires, однак фактично легалізовано загальну правоздатність юридичних осіб[5]. Судова практика визнає за корпорацією дві категорії прав: позитивно виражені повноваження (явні) та такі, що припускаються (неявні). Якщо угода й визнана ultra vires, вона не є недійсною, за винятком випадків, коли жодна зі сторін ще не розпочала виконання угоди. Якщо принаймні одна із сторін виконала угоду хоча б частково, то вона є дійсною і зобов’язує всіх учасників.

Легалізація загальної правоздатності закріплена і в Уніфікованому законі про підприємницькі корпорації: жоден акт корпорації і жодні придбання чи відчуження нею рухомого чи нерухомого майна, якщо вони вчинені законним шляхом, не будуть вважа­тися недійсними за тією підставою, що корпорація не наділена компетенцією чи правом вчиняти такі дії.