4.2. Соціальна стратифікація, її системи
Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування грунтових пластів.
У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків — страт.
Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.
Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг інші менше. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проблема завжди цікавила соціологів.
І якщо те, що основою диференціації є природна нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.
Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник — відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція за марксистською концепцією — проміжний прошарок.
Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але якісь із них є більш, а якісь — менш важливими. На підставі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об’єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.
Не зрозуміло, проте, чому якась функція має бути важливішою
за інші, коли суспільство як цілісність не може існувати без жодної із функцій, без усієї їх множини, чому той чи той індивід має належати до вищої страти, коли він не бере безпосередньої участі в управлінні. Тому Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв’язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній послідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного із індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності — змінюється й послідовність їх розміщення.
М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (відносини власності, рівень доходів), користується такими критеріями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж — це надбання індивідом (від народження чи завдяки особистим якостям) такого соціального статусу, який дає йому змогу виконувати ту чи ту соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад, мати відповідні знання й уміння, щоб бути викладачем).
Місце соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства визначається регулятивною нормативно-ціннісною системою. На верхніх поверхах ієрархії перебувають ті, чий статус відповідає чинним у суспільстві нормам і законам, а також сформованим у свідомості людей уявленням про значущість їхнього титулу, фаху.
Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).
У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об’єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:
* якісні характеристики людей — відповідальність, компетентність та ін.;
* виконувані ролі — численні різновиди професійно-трудової діяльності;
* володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.
На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві — професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.
Отже, страта — це соціальний прошарок, група людей об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.
В теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію й багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.
Доход — кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибутку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримування життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх накопичуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може передаватися у спадщину. Отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним джерелом доходів.
Влада, за М. Вебером, проявляється в здатності і можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Влада інституалізована, її захищає закон. Конституцією передбачається розмежування політичної, економічної, виконавчої і судової влади (рис.). Можновладці мають привілеї і доступ до соціальних благ, можливість приймати життєво важливі рішення, закони, котрі, як правило, вигідні тим, хто при владі. Люди, які мають економічну, політичну й релігійну владу, становлять «еліту» суспільства, яка визначає внутрішню й зовнішню державну політику, ураховуючи при цьому передовсім власні інтереси. У інших верств населення такої можливості немає.
Рис. Види влади
Престижність професії — це порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж — це авторитет, вплив, повага, з якою громадська думка ставиться до того чи іншого виду професійної діяльності. Професія лікаря престижніша ніж професія інженера, професія інженера престижніша ніж професія прибиральниці.
Усі професії, види занять, посади можна ранжувати за рівнем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних професій, аналіз статистичних даних) вивчається динаміка престижності професій. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в суспільстві, її соціально-економічний стан. Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.
За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:
* економічну (за рівнем багатства й доходів);
* політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);
* освітню (за рівнем освіти);
* професійну (за престижністю професії).
Кожну з цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній — ранг посади, в освітній — кількість років навчання, у професійній — престижність професії.
Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке займає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаєм стратифікаційний профіль для конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.
Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному прошарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і мало що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соціальну ієрархію суспільства в цілому, досить виділити три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому ж рівні і за іншими критеріями.
Багаті, як правило, займають найпрестижніші посади, мають високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають «елітою суспільства». Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.
До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.
Розподіл населення за такими рівнями враховує, в основному, всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначатиметься поширеними в суспільстві цінностями, нормами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою. У сучасному західному суспільстві пріоритетнішими є економічні критерії, в колишньому радянському суспільстві переважали критерії політичні.
На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні спеціалісти середнього рівня;
3) комерсанти;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх су-
спільствах і за всіх часів.