Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2. Трансформація відносин власності

4.2. Трансформація відносин власності

Власність — і вихідна, й основна ланка економічних відносин, на якій засновані всі інші ланки й частини економічної системи. Ця істина має принципове значення для характеристики типу економічної системи. Саме власність обумовлює економічний спосіб поєднання працівника із засобом виробництва, мету розвитку економічної системи, соціальну структуру суспільства, спо­сіб розподілу створених матеріальних благ і послуг.

Особлива роль приділяється власності при переході до ринку. Неможливо створити нові форми господарювання без реформування відносин власності. Більше того, у перехідний період необхідна структурна перебудова економіки, яка не може відбуватися без реформування відносин власності.

Основні вузли, що визначають природу трансформації власності, ілюструє така спрощена схема (рис. 1).

Рис. 1. Чинники, що визначають
природу трансформації власності

Як бачимо, провідних форм власності дві — суспільна й індивідуальна. Усі інші форми проміжні, змішані. Матеріальною основою виникнення двох провідних форм власності є знаряддя праці з їхнім революційним впливом на організаційно-технічні й організаційно-економічні відносини. Зміна матеріальної основи в кожен даний момент веде до кількісного і якісного «звуження» одних форм і «зростання» інших. При цьому важливо відзначити, що ні «поганих» ні «гарних» форм власності немає — є «погані» або «гарні» механізми їх реалізації і «реалізатори» як носії специфічних інтересів.

Власність визначає рушійні складові: індивідуалізм і колективізм, які, у свою чергу, мають зворотний вплив на відносини влас­ності. В останніх панують дві тенденції: монізм і плюралізм. Саме з урахуваннями цих двох обставин здійснюється економічна політика у сфері трансформації відносин власності: приватизація і націоналізація. Монізм, зокрема панування приватної власності, лежить в основі ліберальної моделі економіки, плюралізм — визначає модель соціально орієнтованої ринкової економіки. У нашій країні склалася парадоксальна ситуація — теорією проголошується побудова соціально орієнтованої економіки (заснованої на плюралізмі форм власності), а на практиці — чимскоріше розробляється і здійснюється програма приватизації, заснована на монізмі (пануванні приватної власності).

Відомо, що так звана народна приватизація провалилася і далеко не з об’єктивних причин. За допомогою влади вона перетворилася в «прихватизацію», зазначимо — теж народну. Планувалося отри­мувати від приватизації щороку в останні 13 років 6,5 млрд грн, а цю суму одержали за всі роки. Але навіть ця «крапля» виявилася неефективною. Так, у 2000 р. 62 % усіх приватизованих підприємств працювали зі збитками. Приватизація заздалегідь була приречена — не було грошей; приватизація потрібна була для збагачення — її результат — 5 % населення стали багатими,
а 95 % — бідними. І що характерно — у Верховній Раді маємо 350 депутатів-мільйонерів. Чом не показник заможності народу?

За 13 років десь «пропало» 190 млрд дол., що на 1 січня 1992 р. перебували на ощадних книжках, 500 млрд карбованців, які повинні бути розподілені серед 50 млн громадян, а ще приблизно 80 млрд дол. вивезено з України і т. д. Але ніхто не поніс відповідальності за таку «успішну» приватизацію. Навпаки, багато приватизаторів стали депутатами. Сама ж Верховна Рада перетворилася у «відстійник», де ховаються або нездатні, або геніаль­ні злодії.

Нині в Україні йде друга «хвиля» переділу власності, яка ґрун­тується не на бандитському розбої (хоча не виключається і це), а на включенні в механізм переділу корупції, силових структур, структур верхніх ешелонів влади і т. ін. Це в той час, коли найпопулярніші підручники вчать, що для справжнього ринку характер­ним є не переділ власності, а переливання капіталів з рухом інвес­тицій. Для власності нам потрібне «м’яке» роздержавлення з його численними атрибутами, включаючи і механізми осмисленої при­ватизації, і механізми одержавлення (разом із націоналізацією, там, де можна і потрібно) у першу чергу в базових галузях (земля, природні ресурси, газ, нафта, енергетика, хімія, зв’язок, транспорт, машинобудування, металургія, горілка, тютюн і т. ін.), які «годують» весь народ, а не тільки 5  % населення. На Заході, на чий досвід люблять посилатись українські «вожді», на початку минулого століття економіка була переважно приватною, а зараз від 40 до 75 % промислового потенціалу — державна власність. Наприклад, частка акцій держави в США — 70 %.

Розуміння того, що відбувається при змінах відносин власності, без урахування її взаємозв’язку з відносинами управління суб’єктами господарювання (держава, корпорація, фірми, підприємства, домашнє господарство, дрібний бізнес) буде обмеженим. Характерні риси управління власністю визначаються тією економічною системою, способом виробництва в яких вона здійснюється. Наприклад, в умовах капіталізму виробник юридично вільний. Він стає власником такого ресурсу, як праця, яку він надає в користування (з метою споживання) підприємцю, одержуючи за це заробітну плату. У даному суспільстві зберігається і примножується власність на ресурси, фактори виробництва, виникають такі форми прибутків, як відсоток, дивіденд, рента, які модифікують відносини власності. Таким чином характер економічної системи створює свій, тільки їй притаманний тип управління власністю.

Кожна з форм власності виробляє свої підходи до управління об’єктами власності. Так, у межах державної власності можуть застосовуватися методи управління нею, котрі не властиві кооперативній власності, і навпаки.

Загальну методологію управління власністю встановлює держава, визначаючи механізм господарювання взагалі й у межах кожної форми власності зокрема. Запроваджуючи політику антимонопольного законодавства або пільгового оподаткування, держава стимулює розвиток малого бізнесу; здійснюючи заходи для роздержавлення і приватизації власності, сприяє зміцненню приватного сектору в економіці. Акціонування підприємств підсилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування еко­номікою.

Ступінь зрілості власності багато в чому залежить від того, наскільки в демократичній системі управління економічні суб’єк­ти беруть участь у роботі органів управління господарством. Залучення населення до управління власністю визначається самоврядуванням, що розгортається на рівні бригади і цеху, підприємства, фірми і регіону народного господарства в цілому. Тут діють два принципи прямої і представницької демократії. Принцип прямої демократії діє безпосередньо на виробництві: фірмою або корпорацією керує директорат, акціонерним товариством — збори (правління) акціонерів, для вирішення важливих господарсь­ких чи управлінських рішень збирається рада уповноважених, куди делегують своїх представників окремі ланки економіки, що господарюють, їхні відділки або підвідділки.

Принцип представницької демократії має місце тоді, коли колективи працівників делегують свої повноваження спеціально створеним органам чи установам. Ці органи можуть мати як суто господарський статус (наприклад, союз підприємців, спілка кооператорів і орендарів), так і статус державної установи (міністерство будівництва, комітет з науки і техніки, обласне управління і т. ін.). Держава повинна контролювати роботу органів представницького самоврядування, тому що завжди є небезпека їх перетворення в бюрократичні установи, котрі втратили належний зв’язок з населенням, яке брало участь в обранні представницького складу подібних державних інститутів управління.

Власність зі своєю системотворною функцією повинна реалізуватися економічно. Найважливішими формами економічної реалізації власності є прибуток домогосподарств і фірм, прибуток підприємців, позичковий відсоток, рента, дивіденд та інші форми збільшення майна. Це відбувається завдяки тим субстанціям, через які проходить власність, — присвоєння, відчуження, розпорядження, володіння і використання власності.

Присвоєння — це процес економічного і юридичного закріплення ресурсів, майна, засобів виробництва, матеріальних благ і послуг, різних видів прибутків за суб’єктом господарювання або фізичною особою. Присвоєння припускає наявність двох сторін відносин власності: суб’єктів і об’єктів присвоєння. Суб’єктами присвоєння є фізичні, юридичні особи; об’єктами присвоєння є ресурси, промислове устаткування, об’єкти виробничої і соціальної інфраструктури, фінансові засоби, об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Привласнення передбачає збільшення власності. Якщо цього не стається, то власність утрачає свій економічний зміст.

Основними формами збільшення власності є прибутки домогосподарств, дивіденди і рента. У періоди економічних криз, стихійних лих, воєн, інших природних соціальних потрясінь збільшення власності може призупинитися, вона може обмежитися; але після подібних катаклізмів знову почне приростати.

Привласнення — парна категорія. Другою гранню цього явища виступає відчуження. Відчуження власності — процес розподілу власності, передачі її іншій фізичній чи юридичній особі, перерозподіл між класами або навіть фізичне знищення. Основними формами відчуження є розподіл, перерозподіл і ліквідація власності.

Істотна властивість власності — розпорядження. Розпоряджатися об’єктами власності може тільки реальний власник, що володіє юридичним правом на них. Він може продати власність, пустити її в господарський обіг, здійснити дарування або спадкування, здати в оренду тощо. Інші особи, якщо вони не наділені визначеними повноваженнями, зробити цього не можуть.

Володіння передбачає протягом визначеного терміну певні господарські дії над об’єктами власності: користуватися будинками, устаткуванням, кредитом, землею і т. ін. Користування передбачає витяг з об’єктів власності корисних властивостей для виробництва матеріальних благ чи надання послуг. В остаточ­ному підсумку, користування — це споживання об’єктів влас­ності.

Трансформаційні зміни відносин власності всеосяжні. Так, С. В. Мочерний бачить їх ось у чому: до традиційних об’єктів власності — засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людиною сил природи, додаються такі нові об’єкти, як форми і методи організації праці, наука, інформація. Ті підприємства і фірми, як і держава, що стали власниками подібних об’єктів, значно підсилили свою економічну могутність, а отже й конкурентоспроможність. Однією з найважливіших особливостей нових об’єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їхніми носіями, до певної міри, стають особи найманої праці. Росте можливість і потреба ширшої персоніфікації таких об’єктів, що зумовлюють значне розширення і суб’єктів їх присвоєння, тобто наймані робітники певним чином стають співвласниками даного об’єкта присвоєння, а це — один з вагомих факторів зростання вартості їхньої робочої сили.

Сказане стосується й інтелектуальної власності, сформованої на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Розрізняють три основних її види: приватна власність, що закріплюється у вигляді патенту або ліцензії; суспільна власність, що існує як сума знань та ідей, які перебувають у розпорядженні всього суспільства; проміжна форма власності, що являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її немож­ливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі цієї інформації можна створити продукцію зміненого вигляду.

Така еволюція об’єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. У зв’язку з тим, що носієм інформації дедалі частіше стає сама кваліфікована робоча сила, то саме вона є інтелектуально інформаційно насиченою і її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі. При цьому традиційні форми відчуження значною мірою розмиваються.

Еволюція об’єктів власності викликає зміни її суб’єктів, які полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих учених і фахівців, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову чи венчурну справу. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах чи поєднувати роботу за наймом. Таким чином, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може одночасно стати суб’єктом приватної власності як в індивідуальній, так і в колективній формах. Полісуб’єктність частково поширюється і на найманих робітників, а також і на службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають влас­никами визначеної кількості акцій фірми.

Якщо оцінювати соціально-економічну спрямованість змін, що відбуваються з відносинами власності з боку їхніх суб’єктів, то стає очевидною тенденція до їхнього зростаючого усуспільнення. Подібне усуспільнення здійснюється на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації, держави й на міжнаціональному рівні.

Зміни відбуваються в таких формах реалізації власності, як володіння, розпорядження і користування. Коли панувала індивідуальна приватна власність, ці права належали переважно одній особі, а в сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості передають свої права іншим особам, одержуючи за це винагороду. Крім того, широко практикується передача управління своєю власністю, що означає посилення процесу
відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.

Зміни бачаться й у тому, що відбувається процес певної депер­соніфікації власників і перехід їхньої власності в руки юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Одночасно спостерігається посилення персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково він здійснюється й через пен­сійні і страхові фонди.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами, дає їм можливість у дуже обмежених масштабах привлас­нювати частину прибутку, частково переборювати своє відчуження від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє створенню профспілкової власності — власності трудового колективу на певну частину підприємства.

Усі зазначені риси (та й не тільки вони) свідчать про соціалізацію відносин власності, яка характеризує реальне поєднання працівників із засобами виробництва, трансформацію структури розподілу, що зумовлює присвоєння працівниками результатів виробництва. Соціалізація власності виявляється й через соціалізацію окремих прав власності. Так, соціалізація права управління (можливість вирішувати долю матеріальних благ) може відбуватися і відбувається через делегування його функцій державі чи громадським організаціям. Соціалізація, наприклад, права на прибуток — це збільшення ступеня рівномірності розподілу результатів виробництва й розширення можливості регулювання майнової диференціації.

Соціалізація пом’якшує, а згодом усуває суперечності між працівником і власником за рахунок їхнього поєднання на основі розвитку акціонерних товариств, «дифузії» власності. Поступово усувається суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою присвоєння.