4.3. Піднесення і падіння давньоримської культури
Епоху Еллади змінила епоха Риму з його розважливим інтелектом, упорядкованістю та дисципліною.
Періодизація культурного розвитку Риму збігається із загальноісторичною. Фундаментом давньоримської культури була етруська культура —VIII—II ст. до н. е. Римська історія веде початок з Царського періоду Стародавнього Риму —VIII—VI ст. до н. е. Потім йде Республіканський період —V—І ст. до н.е. і Імператорський — І—V ст. н.е.
У еллінів та римлян було своє історичне покликання — вони доповнювали одне одного. Який же внесок Риму в античну культуру? Великий римський поет Вергілій у своїй поемі «Енеїда» дає щиру і зрозумілу відповідь: «У тому, що мідь нехай кують інші, а римлянин покликаний вести народи, жалувати підвладних і завойовувати гордих».
«Інші» — це, зрозуміло, греки. Чи означає це, що тільки у справах державних відзначився гордий і грізний Рим?
Безсмертна латинська поезія, і Вергілій у чомусь заперечує собі своєю ж поемою. Елліни, безперечно, були найкращими скульпторами і дали більше науці, ніж римляни. Можна стверджувати, що римське мистецтво цілком виросло з грецького. У завойованій Елладі римляни поводили себе як варвари. Сатирик Ювенал так змальовує воїна тих часів: «...цінувати не вмівшого художества греків», який «у долі здобичливій» розбивав «кубки праці малярів славетних» на дрібні шматочки, для того щоб прикрасити ними свій щит або панцир. А коли римляни почули про цінність творів мистецтва, знищення змінилося пограбуванням. З Епіру римляни вивезли 500 статуй. Пліній старший зазначав, що Рим переповнився статуями. Римляни почали з імітації, вони копіювали, а потім почали створювати своє. Еллінська статуя тілесна, римська — портретна. Починаючи з II ст. до н. е. у скульптурі головним явищем стає реалістичний портрет. У новизні й самобутності римського скульптурного портрета неважко переконатися, якщо порівняти грубі селянські обличчя на надгробних рельєфах доби Республіки з витончено модельованими, рафінованими елліністичними портретами. Пластичний реалізм римських майстрів досяг своїх вершин у І ст. до н. е. і породив такі шедеври, як мармурові портрети Помпея та Цезаря. Близько 40 р. до н. е. у Римі з'явилася тенденція до наслідування ранньокласич-ним майстрам грецької скульптури. Це своєрідний «аттицизм» у пластиці. Видатним представником його був Стефан.
Дерев'яна скульптура з теракотовим орнаментом повністю панувала у Римі в III ст. до н. е. і тільки в наступному столітті почала поступатися місцем кам'яним будівлям. Основним матеріалом був туф, оскільки свого мармуру ще не було. З м'якого кампанського туфу не вдавалося зробити довгі міцні балки, тому зодчим доводилося створювати арочні зводи. Поява обпаленої цегли, а потім й бетону відкривала можливість для швидкого будівництва. Все це тому, що римська архітектура мала інший, порівняно з грецькою, характер. У добу тріумвіратів місто почали прикрашати мармуровими будівлями. З'явилися новий Форум (Форум Цезаря), храми Сатурна, Божественного Юлія та ін. У суворий старий Рим прийшли багатство та пишність.
Витоки римського мистецтва, так само як і римського права і римської державності, належать до часів Республіки. Імператорський Рим намагався ствердити і розвити ці начала у всесвітньому масштабі.
Благоустрій великого міста всієї імперії — таким було найперше завдання, яке висунув імператор Август. У римській історії століття Августа мало для культури таке саме значення, як і століття Перікла в Елладі.
Республіканський Рим з його вузькими вуличками (від 4 до 7 м завширшки), цегляними багатоповерховими будівлями і тісним старим Форумом не міг, звичайно, зрівнятися з сучасними йому елліністичними містами Сходу: Александрією та Антиохією. Август поступово перетворив Рим у мармурове місто. Було збудовано Форум Августа, який разом із храмом Марса-Местника. утворив новий цілісний архітектурний комплекс, якого в елліністичному світі не існувало. У храмах використовувався коринфський ордер. З'явилися нові типи споруд, насамперед тріумфальна арка. Найхарактернішими пам'ятками епохи Августа є барельєфи, що прикрашали стіну Жертовника світу на Марсовому полі. Грецький класичний стиль барельєфів, що розміщувалися як всередині, так і з зовнішнього боку стіни, проникнутой тут типово римською «гравітас» — суворою серйозністю, що позначає й «Енеїду» Вер-гілія, і «Римську історію» від заснування міста, яку написав ТітЛівій.
Класична простота, велич і серйозність роблять неповторною портретну пластику того часу. В 75 р., під час правління імператора Веспасіана, було закладено і за часів імператора Тіта Андроніка, у 80 р., закінчено амфітеатр Флавіїв — видатну пам'ятку Римської Імперії. Його ще називають Колізеєм (від лат. colos-seus — величезний). Виправдовуючи свою назву, амфітеатр приголомшує розмірами. Його еліптична форма має вісь 54/86 м завдовжки, довжина загальних осей будинку — 156 та 188 м, висоту зовнішнього муру — 48,5 м. Виставу одночасно дивилися близько 50 тис. глядачів, які могли швидко заповнювати і звільняти місця крізь 80 проходів.
Масове будівництво у Римі відбувається при імператорі Адріані (II ст.до н. е.), його головний архітектор грек Аполлодор з Дамаска був творцем Пантеону.
Пантеон — це храм усіх богів, покровителів імператорського дому, що прославляв мрію про об'єднання імперії, що збирала під римським пануванням багато різних національностей, вірувань та культур. Велич, осяяна з середини яскравим світлом, — ось, мабуть, ідея, втілена в архітектурі цього храму. Пантеон — найвизначніший за розмірами римський банний храм. Діаметр круглої будівлі — 43,5 м — дорівнює його висоті. Пантеон — це храм світла, яке струмиться з 9-метрового отвору в куполі. Внутрішній величний простір сприймається як частка Всесвіту.
Ще одним, типово римським твором є тріумфальна колона. Це подоба сили й мужності. Найгарнішою колоною, безперечно, вважають колону імператораТраяна. Навколо стовбура колони Траяна широкою стрічкою в'ється рельєф, що прославляє його перемогу над даками. Це ціла розповідь- історія у пластиці.
Однією з найпопулярніших громадських будівель були терми — лазні. У Римі їх було близько тисячі. Терми будували за часів Нерона, Тіта Андроніка, Т'раяна. Найбільш відомі з них звели у 211—216 pp. Це терми Каракалли.
Проте особливо своєрідність римського стилю проявилася у цррт-ретній скульптурі. Римський портрет має складну передісторію. Його зв'язок з етруським портретом очевидний, так само як і з елліністичним. Доведене до завершеності мистецтво яскраво індивідуалізованого портрета, що висвітлює внутрішній світ людини, — це, по суті, і е римське досягнення. Римський портрет — це сама історія в обличчях. За ним можна простежити період піднесення, величі вічного міста, його кризи та занепад.
У другій половині II ст. н. е. починають з'являтися негативні тенденції. Це епоха переоцінки цінностей, посилення східних впливів, визріваючого містицизму, нових романтичних настроїв, що провіщають кризу римської великодержавної гордині. «Час людського життя — мить, — писав імператор і філософ стоїк Марк Аврелій, — його суттєвість — вічна течія; відчуття туманні; побудова всього тіла — тлінна; душа — нестійка; доля — загадкова; слава — невірогідна».
У портреті техніка спрощена до крайності, риси обличчя зображують грубими лініями із відмовою від деталей. Новий стиль — це монументальна виразність. Відчувається вплив варварської периферії імперії. Значні зміни в скульптурі пізнього Риму відображають початок загальної кризи античного мистецтва. На рельєфах саркофагів III ст. композиції багатофігурних сцен часом складні, як ребус, їх слід довго розглядати, щоб зрозуміти сюжет.
Втрата відчуття пластичності в скульптурі пізнього Риму, особливо у IV ст. н. е., виявляється двояко. В деяких рельєфах поверхня розпушується, від чого втрачається відчуття мармуру, а також матеріальність. В інших пам'ятках, навпаки, відчувається щільність обсягів, зростає окам'янілість форм. Мистецтво стає дедалі більше символічним.
Криза, що вплинула і на скульптуру, торкнулася всієї духовної сфери. Релігія стала дедалі більш еклектичною. Широко сповідувались культи східних божеств: Ісіди, Кібели, Мітри. Зі Сходу поширювалось християнство.
Духовна ситуація цього часу надзвичайно цікава. Існують епохи, коли людям жити легко, але дуже бридко. Саме таким був кінець Римської Імперії. З'являється потяг до чужих, малозрозумілих ідей.
До дисла таких ідей належав гностицизм як логіка життєзапере-чення. Його основна проблема — порятунок душі, чого практично не знала античність. Проте вивільнення душі у гностиків — це вивільнення від матерії через боротьбу з нею, це заперечення самого життя.
У рамках широкого пошуку духовного очищення з'являється і християнство. Це монотеїзм, це рівність усіх перед богом, братерство людей і «вдячність» за благочинне життя після смерті. Християнином у Ill ст. ставав далеко не кожний, а лише той, хто відчував себе «у світі» чужим, а в общині своїм.
Однак у період занепаду античний світ зумів створити на той час останню оригінальну філософську концепцію — неоплатонізм. Це синтез ідеалістичних концепцій попередніх століть. Засновник неоплатонізму — Плотін з єгипетського міста Лікополь. Його система полягає у визначенні єдиним єством якогось трансцендентного абсолюту — «єдиного», з якого походять усі менш досконалі форми буття — так звані гіпостази: світ ідей, світ душ і світ тіл. Мета — пізнання «єдиного», злиття з ним, що досягається не міркуванням, а екстазом. Це звеличення аскетично-абстрактного, спіритуалістичного й забезпечення тілесного і мирського. Відбувався болючий пошук нової культурної традиції, все старе заперечувалося. У неоплатонізмі не можна було знайти порятунку.
Християнство з'явилося на світ з метою вилікувати його. У минуле відходила язичницька цивілізація. Вона, безперечно, була дуже високою. У її рамках створено неперевершені засоби словесного й пластичного зображення світу, вічні політичні ідеали, витончені системи логіки й мови. Проте ця культура на той час вичерпала себе. За твердженням Г. Честертона, «з людською уявою сталася жахлива річ — весь світ пофарбувався, пройшов, проникся небезпечними пристрастями, які несхильно вели до збочення. Коли стать перестає бути слугою, вона миттєво стає деспотом».
На зміну цьому йде «блага звістка Євангелія — звістка про першо-рідний гріх». З'являються перші грубі, примітивні зразки мистецтва, простого за формами, але які зберегли чисту радість дітей у єдиного Бога-рятівника, що, якщо не в цьому світі, то в іншому введе безгрішну людину, яка безневинно страждала на землі у злиднях і хворобах, у царство вічної радості і безмежного щастя.