5. УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ І КОНСОЛІДАЦІЯ КРАЇНИ. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ І КОНСОЛІДАЦІЯ КРАЇНИ. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Досягнення Україною реальної незалежності та її залучення до міжнародної системи поділу праці створюють якісно нову ситуацію для розвитку української нації — народу з давньою та самобутньою культурою, багатою історією, народу, який має значний потенціал ін­телекту і духовності. Нове становище України у світі вимагає відпо­відного осмислення її нових національних інтересів, відмінних від тих, що притаманні напівколоніальній країні. Таке осмислення має починатись із радикальної переоцінки усталеної за радянських часів системи цінностей. Історично українська національна свідомість роз­вивалась переважно в умовах відсутності повнокровної державності, але стійкість духу нації, його здатність до самовідтворення у вкрай несприятливих умовах життя багатьох поколінь зробили можливим проект сучасної України як суверенної демократичної держави.

Головний сенс української незалежності полягає в тому, що Україна стала суб 'єктом цивілізованого поступу світу. На жаль, через складнощі процесів державотворення та відсутність послідовної ре­форматорської політики цей процес відбувається дуже повільно.

Питання про корені нації й початок її державності завжди є для неї надзвичайно важливим, бо воно пов'язане з визначенням історич­ної долі цієї нації, формуванням її національної самосвідомості, і, в кінцевому підсумку, послуговує обгрунтуванню національно-культу­рної її єдності, укріпленню духовної міці створюваного нею грома­дянського суспільства. Єдність української політичної нації, консо­лідація суспільства залежить насамперед від чіткої визначеності ви­хідних засад, на які спирається нація, що вирішила створити власну державу.

Життєвий простір України складений з внутрішнього просто­ру — власне її територія в державних кордонах, як вони склалися на цей час, та зовнішнього — напрями реалізації інтересів нашої держа­ви щодо близького оточення та світової спільноти. Для нас важливо окреслити саме перше питання, що пов'язане з неоднорідністю мен­тальних структур та історичного досвіду населення різних регіонів держави.

З точки зору україно-центричної моделі української державності різні регіони внутрішнього життєвого простору нашої держави ма­ють неоднакову цінність для її самоідентифікації. Особливо важливими в цьому плані є землі, в яких формувалась нація, — Київщина, Галичина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля тощо. Історичним яд­ром української нації є Київська земля, саме на ній та навколишніх теренах склалась перша форма української державності — Київська Русь.

Державне об'єднання під назвою Київська Русь не було монона­ціональним, й тому ще у XII ст. воно розпалось на більш стійкі та компактні державні утворення. З одного з них зросла інша держава — Велике Московське князівство або московська Русь, яке у XVI ст., сконсолідувавши свої етнічні та політичні сили, почало приєднувати території, заселені так званими інородцями, зрештою перетворилося на Російську імперію. Лівобережна Україна була приєднана до Росії лише в XVII ст. внаслідок Переяславської унії, Правобережна — у XVIII ст. після розділів Речі Посполитої. Решта територій — Західна Україна та Закарпаття — була приєднана вже до СРСР у XX ст. Отже, вибудовувати історичну традицію "тисячолітнього проживання ра­зом" українців і росіян означає свідомо перекручувати факти, тобто створювати міф.

Українська нація належить до числа історичних європейських народів, що в свій час, у 1 тис. н. є., визначили основні риси етнічного обличчя Європи. Намагання російської історичної науки обгрунтува­ти ідею, що початок утворення української нації слід датувати пе­ріодом XV—XVI ст. має не науковий, а політичний сенс — довести, що українці не мають права на самостійне державне існування, оскільки вони є лише частиною великої російської нації. З тією ж ме­тою була винайдена штучна історіографічна абстракція "давньорусь­кий народ", який начебто жив у межах "першої східнослов'янської імперії" — Київської Русі. Це поняття дещо нагадує не менш штучну конструкцію брежнєвської доби "радянській народ", що також підпи­рала хиткі стовпи імперської свідомості.

Після розпаду давньоруської держави в XIII ст., стимульованого татаро-монгольским нашестям, політичний центр української нації змістився на захід — у Галицько-Волинське князівство (ще в XIV ст. воно продовжувало існувати). Пізніше україно-руські землі тривалий час були під владою чужих держав. Це зумовило певні ментальні й мовні відмінності між західними та східними українцями. Лише в За­хідній Україні, яка була у складі Австро-Угорщини, склались більш-менш цивілізовані як на той час умови для розвитку самобутньої української нації (її культури та самосвідомості) в чужій державі. Східна Україна зазнала значних русифікаційних впливів. Саме Захід­на і Східна України є історичним центром української нації.

Крім історичного центру, український простір складають землі, приєднані внаслідок колонізації українцями Південно-Східних тере­нів. Південний її напрям пов'язаний з козацькою колонізацією, що створила осередок у Запоріжжі й пізніше вийшла в південні степи аж до Кубані. Інший напрямок пов'язаний коли українськими мігранта­ми, які заселяли Слобожанщину — територію, що була під владою московського царя. Відбувалася й колонізації Причорномор'я, яке у XVIII ст. підпало під владу Російської імперії та було заселене на той час переважно кочовими племенами. До цієї колонізації також були прилучені росіяни та інші народи імперії. Внаслідок процесів урба­нізації й асиміляційної політики Росії (а потім — і більшовицької ім­перії), населення в цих регіонах, особливо в Донбасі та в Криму, ста­ло переважно російськомовним. У Криму, що був приєднаний до України в 1954 p., корінний народ — кримські татари — в 1944 р. був депортований, а півострів радянська влада заселила переселенцями з інших регіонів СРСР.

Отже, процес збирання земель у межах нашої країни скінчився лише в середині XX ст. Тривалий час українці, що складають перева­жну більшість населення України, хоча й усвідомлювали себе єдиним народом, однак проживали в різних державних утвореннях, зазнаючи величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, які панували в цих державах. Внаслідок цього існують більш або менш значні регіо­нальні відмінності між українським населенням, що, безсумнівно, позначається й на процесах національної консолідації. Особливо іс­тотними є відмінності між північно-західними та південно-східними регіонами країни, що за певних умов можуть набути небезпечних проявів, загрозливих для української державності.

Історично склалось так, що до XVIII ст. Україна була форпостом європейської цивілізації на Сході, що стримував тюрксько-ісламсь­кий натиск. Згодом Петро І та його наступники розірвали природні процеси спілкування Східної України з європейським світом, що не­гативно позначилося на українській нації, бо її самобутні ментальні структури насильно прив'язувались до великоросійської "трійки" православ'я— самодержавство—народність, яка була підґрунтям ім­перської міфології, а отже не могли вільно розвиватись на власних за­садах. Східна Україна перетворювалася на територію з переважним розселенням українців, тобто на "Україну" так би мовити, демогра­фічну, а не історико-політичну. Але Україна знову постала як істори­чна реальність в роки Російської революції — тоді українська нація, відчуваючи об'єднуюче натхнення, створила незалежну державу. Але державотворчі сили українців були значною мірою ослаблені війнами 1918—1921 pp. та помилками української влади. Так, Центральна Рада відмовилась від створення власної військової поту­ги — регулярної української армії, а уряд гетьманату залучив до орга­нізації українського війська російських офіцерів-монархістів, ство­ривши тим самим передумови для повернення України до складу Ро­сійської держави. Директорія виникла як відповідна реакція українства, але п помилка полягала в підтримці соціалістичних гасел і насам­перед у скасуванні права приватної власності. Анархічні ідеї отама­нів не були взагалі державотворчими. Так був підготовлений грунт для встановлення влади більшовиків, яка спочатку була досить толе­рантною до місцевих настроїв.

У цілому, внаслідок впливу багатьох об'єктивних та суб'єктив­них чинників, українська нація не змогла достатньо швидко сформу­вати прошарок воєнної аристократії, який був би відданий ідеї захис­ту української держави, а національно-демократична ідея не змогла консолідувати правлячу еліту, яка б визначила загальнонаціональні пріоритети та створила усі необхідні інституції для утвердження дер­жавно організованого суспільства.

Національна держава — це не тільки певна територія й населен­ня, історична пам'ять і культура, але це також ціннісне поняття, що визначає конкурентноспроможні норми поведінки та мислення пев­ної консолідації численних груп людей і яке є духом нації. Як зазначає С.Кримський, нація "характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайденням свого досвіду творення загальнозначущо-го, здатністю збуджувати уні- версум культури імпульсами власної енергії та долі" '.

Процес усвідомлення та ствердження себе у світі як суб'єкта зо­всім не обов'язково призводить до самообмеження й самозамкненос-ті або до утвердження своєї зверхності. Спираючись на власне бачен­ня світу, суб'єкт може узгоджувати свої інтереси з інтересами інших суб'єктів, спираючись на загальновизнані норми права.

Нація — це історико-генетична й комунікативна єдність, що за­безпечує цивілізоване життя людини в суспільстві.

Національні ментальні структури забезпечують формування гли­бинної системи орієнтацій, ціннісної моделі світу, тієї особливої схе­ми бачення та мовної системи, яка надає можливість створювати ви­словлювання про речі й події в світі, власні переконання та віру. На­ція в цьому розумінні — це "колективно організована особистість", яка має власні структури свідомості, що грунтуються на історично виробленому досвіді. Як особистість нація вважає себе центром універсуму, дивиться зі своєї власної, а не з якоїсь нейтральної, безо-собистісної точки зору, як це притаманно, наприклад, науковому ми­сленню, у зовнішній світ.

Свідомість нації має бути певним чином відцентрована, щоб під­тримувати рівновагу різних ментальних та ідеологічних схем, це до­сягається завдяки системі цінностей та інтересів, що усвідомлюються як національна ідея. Без національної ідеї немає народу, а є сукуп­ність окремих одиниць, кожна з яких має свої бажання і прагнення. І цілком природно, що аби вижити ці одиниці мусять об'єднуватись, створюючи для цього інтегруюче силове поле у вигляді певних колективних форм свідомості первинного рівня. Національна свідомість також є формою колективної свідомості, але найвищого рівня.

Нація створює життєздатне суспільство й структури влади, що забезпечують його безпеку й життєві інтереси. В сучасному світі са­ме нація виконує функцію носія мети розвитку суспільства в цілому. Ті чи інші зміни в структурі мети можуть призвести до загострень в міжнародних відносинах. Нація в сучасному розумінні — це досить численне об'єднання людей, що в цілому піднялося до стану по­літичного життя і має волю до суверенного буття та розвитку, тобто є суб'єктом як у ставленні до себе, так і до інших народів. На рівні системи суспільств одна з національних держав може розвиватись за рахунок підкорення інших народів. Саме такими є перші варіанти наднаціонального державотворення, і вони грунтуються на мента­літеті панування.

Ментальні форми, що легітимізують владні структури, визнача­ються рівнем цивілізованості суспільства. Європейський досвід по­казує, що розвитку суспільства найбільш сприяють цінності демокра­тії, ринкової економіки, правової державності і т. п. Прогрес суспіль­ства насамперед передбачає усвідомлення людиною реальної свобо­ди та дійсне розширення можливостей людини творити й упорядко­вувати свій світ. Не випадково саме розвиток духовності та націона­льний ренесанс є підмурівком демократичного суспільства. Правова держава грунтується на духові прав та свобод окремої особи, а голо­вними цінностями ментальності громадянина правової держави є ін­тереси держави й нації.

Формула української державності не повинна ігнорувати ту об­ставину, що Україна є національною державою, державою українців як окремої європейської нації, інакше губиться сенс її існування. Україна — це держава, побудована на національно-територіальному принципі. Окрім українців, усі народи, що живуть в Україні, є націо­нальними меншинами й повинні бути лояльними до нації, яка створи­ла державу. Разом з тим усі особи, які вважають Україну своєю дер­жавою та є її громадянами, незалежно від їх національності, мають в Україні однакові права.

Останнім часом в Україні поширюється думка, що нація може бути створена не за етнічною, а за політичною ознакою. Тобто, якщо є держава, то її населення утворює "політичну націю". Таку точку зо­ру підтримують деякі представники західної діаспори, до речі, доволі американізованої, та окремі політичні лідери в самій Україні. По­літичний зміст цієї тези зрозумілий, але наскільки обгрунтована ця думка з наукової точки зору? Можна погодитись з логікою, що об'єд­нання осіб різної національності в поняттях "спільне громадянство" чи "спільне суспільство" є коректним, однак таке об'єднання в понят­ті "нація" не є доцільним, бо руйнує вже усталене розуміння цього поняття. Насправді така формула об'єднання, як політична нація — трохи змінений територіальний принцип. Але що звучить пристойно для американця, є фальшивим для вуха європейця.

За визначенням П. Сорокіна, нація є багатофункціональною, со­лідарною, організованою, напівзакритою соціокультурною групою, що хоча б частково усвідомлює факт свого існування та єдності. Вона створена насамперед як система, що поєднує інтереси й цінності трьох типів — державницькі, етнічно-мовні та територіальні. "Нація, — вва­жає П. Сорокін, — є соціальним організмом, що з'єднаний і зцементо­ваний державою, етнічними й територіальними зв'язками" 2.

Якщо керуватися визначенням П. Сорокіна, то слід говорити, що українська нація ще не сформована. Творення нації дуже тривалий процес. Всі необхідні для цього передумови розвиваються поступово на грунті того, що вже існує. Етнічно-мовні зв'язки є одними з первин­них і цементуючих чинників нації, але не за всіх обставин вони є до­мінантними. Так, наприклад, помилка нової політичної еліти Молдови після розвалу СРСР полягала в тому, що етнічно-мовний, а не держав­ницький чинник був поставлений на перше місце, що призвело до нех­тування спільними регіонально-територіальними інтересами, подаль­шого розколу країни та виникнення Придністровської держави.

Принципи національно-демократичної організації державності, пов'язаної з певною територією, — є суто європейськими. Держав­ність у США або в країнах Африки грунтується на територіальному принципі. Що стосується України, то вона як країна, що територіаль­но є частиною Європи, має перш за все дотримуватися європейських правил і норм державотворення. Намагання представити територіа­льний принцип як більш демократичний або протиставити принцип прав людини принципу загальнонаціональних інтересів не мають ґрунтовних підстав, бо територіальні державні утворення можуть бу­ти найбільш антидемократичними й антиправовими, а права людини можуть бути найбільш захищеними саме в національно-демократич­них державах.

Можна по-різному тлумачити результати референдуму, що відбу­вся 1 грудня 1991 p., але безперечним є те, що переважна більшість на­селення України, найчисленнішою складовою якого є українці, прого­лосувала насамперед за державність українського народу, саме за реа­лізацію права українців на самовизначення, і вже в другу чергу — за самостійність регіону, території з усім її населенням. Росіяни та інші етнічні меншини в Україні теж в цілому підтримали державне самови­значення української нації.

Цивілізоване суспільство вже давно дотримується принципу, згідно з яким кожна нація, кожна культура є унікальною і своєрід­ною; атому вибуття з історії будь-якого, навіть самого крихітного на­роду є невиправною втратою людства. Лише імперські сили все ще сповідують ідею злиття націй, реалізація якої нібито забезпечує по­ступ людства до загальної соціальної рівності та братерства.

Так, у програмних положеннях російських комуністів визначено, що злиття націй — історично обумовлений і прогресивний процес, який реалізується в інтернаціоналізації господарської практики, зро­станні наукової та технологічної культур, інтенсифікації комунікацій та обмінів. Хоча в цих же документах зазначається, що зближення й злиття націй не заперечує їх самобутності та традицій, однак фактич­но за нацією визнається лише право на історичне минуле, а все, що в житті суспільства вважається прогресивним, пов'язується з процесом "злиття". Тобто нації залишають фольклорну самобутність, "шарова­рну" культуру, але відмовляють їй у праві на сучасний цивілізований розвиток, а отже — і в праві на державність. Зрозуміло, якщо націона­льна самобутність не буде час від часу модернізуватись відповідно до загального цивілізаційного плину, то вона знівелюється і, врешті-решт, зникне взагалі.

Інша пастка на шляхах державотворення — декларування феде­ралізму як найбільш демократичного — а тому й абсолютного —при­нципу. Україна зробила крок у цьому питанні, створивши Кримську автономію. Однак федеративний принцип побудови держави є прин­ципом територіального самовизначення, коли територія одержує ав­тономію згідно з господарськими або культурно-духовними відмін­ностями. Так побудовані федеральні відносини в Німеччині або в США. Але федерація, побудована за національним принципом, схи­льна до розпаду на окремі держави, як це мало місце в Югославії та Чехословаччині. Отже, федералізм має сенс тільки тоді, коли він по­будований на впровадженні демократичних засад місцевого самовря­дування та не створює умов для зміцнення сил, які руйнують ціліс­ність держави.

Виходячи з суті української державності, національні інтереси України слід визначити як розвиток самобутності української нації, забезпечення прав кожної людини й громадянина на власну безпеку, добробут і вільний розвиток своїх творчих можливостей, забезпечен­ня суверенітету та територіальної цілісності держави, життєвого про­стору української суспільства в світі та його співробітництва з інши­ми суспільствами, забезпечення надійної системи національної без­пеки та стабільності економічних, соціально-політичних, екологіч­них і духовно-інтелектуальних засад існування держави.

Суверенітет є такою якістю існування нації, коли вона має змогу розпоряджатись як собою, так і тим майном, територією, що їй нале­жать в силу історичних обставин. Розвиток нації передбачає зміцнен­ня її державного суверенітету, забезпечення її національних інтере­сів. Зведення нанівець суверенітету, нехтування національними інте­ресами призводить до розмивання ідентичності нації, вона починає усвідомлювати себе приналежною до чужої держави, і саме так сприймається світовою громадськістю.

Національний інтерес слід розуміти як природну потребу і праг­нення суспільства досягти такого стану, який забезпечив би йому но­рмальне існування й розвиток. Усвідомлені національні інтереси ста­новлять основу внутрішньої та зовнішньої політики держави, визна­чають ідеологію державної системи.

Національні інтереси визначаються шляхом виявлення волі на­роду безпосередньо або через вищі інститути державної влади. Лише в демократичному суспільстві існують більш або менш надійні гаран­тії того, що егоїстичні інтереси окремих осіб, соціальних груп, партій не будуть представлені як загальнонаціональні. Різні політичні сили в демократичних суспільствах пропонують громадянам свої уявлен­ня про долю країни та визначають пріоритети в сфері національних інтересів, а отримавши владу, намагаються реалізовувати свої по­літичні програми. Проте, якщо з'ясується, що політика цієї сили су­перечить об'єктивним інтересам нації, то ця сила втрачає право на владу. Але неприпустимо, щоб будь-яка політична сила в державі на­магалась порушити територіальну цілісність країни або змінити її ідентичність, зламати конституційний устрій, поступитись держав­ним суверенітетом і т. ін. Якщо така антидержавна політична сила все ж таки з'являється, вона становить неабияку загрозу існуванню дер­жави.

Найбільш важливим для кожного народу є його самозбережен­ня — виживання як фізичне, так і духовно-інтелектуальне. Народ, що має свою державність, має більше можливостей захистити себе від зовнішніх загроз та силою забезпечити своє існування. Але, ймовір­но, найвищого ступеня внутрішньої консолідації нація досягає тоді, коли вона може зберегти життєздатність навіть за умов відсутності власної державності. Від того, в чому саме суспільство бачить корені своєї єдності, залежить й форма його консолідації. В Росії поширена точка зору, що її єдність полягає в унікальному духовному поєднанні багатьох етносів, і що ця єдність склалась історично "як модель мир­ного співіснування й колективної безпеки"3. Але, за декларування принципу соборності та міжетнічного діалогу, в життя переважно впроваджується принцип "злиття націй" та асиміляції інших народів.

Суверенітет нації як провідна ознака її ідентичності, за визначен­ням, або є, або його немає. Він не може бути частковим, не може пере­даватись іншій державі. Сумно відома "доктрина Брежнєва", що встановлювала обмеженість суверенітету країн соціалістичної систе­ми (цим обґрунтовувалась, зокрема, інтервенція радянських військ в Чехословаччину), суперечила міжнародному праву, яке базується на принципі, що кожна нація поважає інтереси інших народів і узгоджує з ними власні інтереси. Держави як суб'єкти міжнародного права мо­жуть створювати наднаціональні або міжнародні структури й інсти­туції, але вони можуть і скасовувати їх за взаємною згодою.

Суверенітет держави завжди має, з одного боку, зовнішній ас­пект — визнання її іншими державами, з іншого — внутрішній ас­пект — визнання її власним народом. Якщо, наприклад, розмивання ідентичності нації сягає рівня, коли в суспільстві створюються кілька самостійних центрів, що втратили відчуття національної єдності, спільну історичну пам'ять і вважають себе окремими народами, то зрозуміло, що тоді має сформуватись й інше поняття внутрішнього суверенітету держави.

Крім політичного аспекту суверенітет держави має також еконо­мічний, екологічний і національно-культурний виміри. Економічна залежність від іншої держави може звести нанівець політичну незале­жність. Іноді економічний суверенітет трактують як можливість еко­номічної самоізоляції, як зведення до мінімуму зв'язків з іншими кра­їнами. Проте насправді, мається на увазі спроможність країни при­ймати рішення на користь власних економічних інтересів, самостій­но визначати свою економічну політику. Екологічний аспект сувере­нітету полягає в спроможності держави контролювати стан навколи­шнього середовища й запобігати можливим екологічним катастро­фам. Чорнобильська аварія мала особливо тяжкі екологічні наслідки ще й тому, що влада УРСР була позбавлена права екологічного суве­ренітету на своїй території.

Національно-культурний або духовно-інтелектуальний аспект су­веренітету нації є найбільш важливим з огляду на історичну перспек­тиву. Знецінення національної самобутності, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного її розвитку при­зводять до виродження нації та зникнення самої держави. Протягом багатьох років складалась система духовно-культурної та інформацій­ної залежності України від центральних інституцій імперії, поглибле­на в період панування тоталітарної системи. Разом з тим вихід країни в міжнародний інтелектуальний і культурний простір є необхідною умо­вою виживання нації, реалізації її суверенітету. Україна значною мірою потерпає від того, що у світовому інформаційному просторі во­на дуже слабо представлена власними засобами масової інформації.

Консолідація нації не може бути досягнута на ідеологічному гру­нті космополітизму або комунізму. Для України неприйнятна й ідея великодержавності, побудова української держави можлива лише на засадах національно-демократичного спрямування європейського взірця. Мова йде про форми колективної свідомості, які консоліду­ють націю та не притискують творчий розвиток людини.

Суспільство вважається більш-менш консолідованим, якщо окремі його елементами (соціальні групи, класи, окремі особи) орієн­товані більше на зв'язки між собою, ніж на зв'язки з зовнішніми — щодо всього суспільства — структурами. Тому ідея, що сприяє поси­ленню внутрішніх суспільних зв'язків, є важливим державотворчим чинником. Стосовно держави можна говорити про три типи ідеології консолідації:

імперська ідеологія, яка грунтується на можливості вирішувати проблеми одного народу за рахунок інших, хоча і полегшує кому­нікаційні взаємодії в межах держави;

національно-визвольна ідеологія, яка є відповіддю на імперську ідею: йдеться про боротьбу за право нації продуктивно і самостійно вирішувати свої проблеми, але яка мала орієнтувати на певну само­ізоляцію;

національно-прогресивна ідеологія, яка орієнтує націю на вирі­шення своїх проблем, при узгодженні власних інтересів з інтересами інших націй.

Останній тип є більш прогресивним, бо стимулює розвиток як внутрішнього потенціалу нації, так і потенціалу міжнародних комун­ікацій, сприяючи таким чином поліпшенню добробуту як нації в ціло­му, так і кожної окремої людини. Саме національно-прогресивна іде­ологія, яка синтезує переваги перших двох ідеологічних моделей дер­жавності, тобто ідеологія цивілізованого й динамічного розвитку є сьогодні найбільш відповідною для консолідації українського суспі­льства, в умовах, коли для України нині практично відсутня воєнна загроза з боку інших держав, а її проблеми національного становлен­ня перейшли здебільшого в площину культурного відродження.

Державна незалежність України є наслідком з одного боку, за­цікавлень оптимізувати вирішення регіональних соціально-еконо­мічних проблем, тобто результатом вияву місцевих інтересів, а з іншого — пробудження до життя національної ідеї та традиції украї­нського державотворення. Самоідентифікація населення південних та східних регіонів України є досить розмитою, і багато хто тут ус­відомлює себе скоріше громадянином колишнього СРСР, аніж неза­лежної України. Отже, якщо цей чинник набуватиме питомої ваги і потяг назовні перевищить потенціал внутрішніх зв'язків, то виника­тиме загроза розколу українського суспільства. Вихід вбачається у зміцненні у свідомості людей ідеології прогресивного динамічного розвитку, яка здатна мобілізувати нерозкриті можливості нації в цілому та кожної людини зокрема. Зволікання з проведенням необхі­дних реформ щодо створення умов для розгортання внутрішнього потенціалу держави та кожної особи істотно гальмує процес поши­рення переконань цього типу.

Населення ще значною мірою тримається за старі стереотипи, а вони стримують його поступ. Потрібні величезні зусилля, щоб пере­ломити такий стан справ, але в цьому майже не зацікавлені ті, хто має владу та для кого збереження старих ідеологем у широких верствах населення є умовою власного неправедного збагачення. Водночас ко­жна законослухняна людина бажає жити у міцній, багатій та розвинули незалежній державі, де панує правопорядок і де неможливі ве­ликі соціальні катаклізми. Ніхто не поставить під сумнів існування держави, якщо кожен її громадянин буде мати можливість реально вирішити проблеми власного життя та добробуту, маючи в цьому підтримку та захист з боку влади.

Ідея консолідації українського суспільства формується сьогодні як ідея такої української державності, в якій можуть бути зацікавлені усі головні ідеологічні течії, що ведуть діалог між собою та діють в інтере­сах усього українського народу. Саме це забезпечує нині повільне, але послідовне просування по шляху цивілізаційного розвитку.

Міжетнічні суперечності в багатьох регіонах світу становлять потужні конфліктогенні чинники, особливо небезпечні, якщо вони накладаються на міжконфесійні або ідеологічні протистояння вели­ких груп людей. В 90-х роках XX ст. виникли нові вогнища міжетніч­ної конфронтації в Європі, спричинені процесами розпаду Югославії та Радянського Союзу. У пострадянському просторі міжнаціональні конфлікти набувають особливої гостроти, концентруючи в собі на­пругу соціального протистояння породженого економічною кризою. Етнополітичні проблеми в Україні є наслідком насамперед минулих акцій імперської політики, зокрема депортації цілих народів та при­мусової русифікації. Разом з тим є й проблеми, зрощені на місцевому грунті регіональними владними структурами. Такими є проблеми по­літичного русинства на Закарпатті, руху за незалежність у Криму, ви­користання фактора "російськомовності" в Донбасі.

Державна політика України у сфері регулювання міжетнічних відносин орієнтована на підтримку мови, культури, традицій, віру­вань національних меншин, заснована на ідеях етнічного плюралізму про можливість співжиття та симбіотичного розвитку різних етніч­них груп у межах єдиного поліетнічного простору. Спроби активної протидії природним етнічним процесам з боку держави або інших по­літичних сил є безперспективними. Держава має створювати меха­нізми узгодження інтересів різних етносів, бо в іншому випадку роз­виток етносу буде тяжіти до формування власних структур влади й кінець кінцем — до створення власної держави.

Вирішення міжетнічних проблем шляхом асиміляції етносів на перший погляд може здатися досить перспективним з огляду на тво­рення нової культури на засадах ідеології лібералізму та спільних по­літичних інституцій. Але, як свідчить історичний досвід, людство ба­гато втрачає від подібної уніфікації. Саме поглиблення культурної різноманітності є наслідком і чинником прогресивного розвитку.

В Україні протягом XX ст. відбувались досить деструктивні ет-нодемографічні процеси: для багатьох мешканців країни престиж­ним стало бути росіянином, а не українцем за національністю. Зро­сійщення стимулювалось пануванням російськомовної урядової верстви, існуванням значного прошарку російських робітників на під­приємствах і т.п. Одним з наслідків цього є руйнування національно­го менталітету в багатьох регіонах України. Зокрема, рівень націона­льної свідомості в Західній Україні виглядає більш високим, ніж на Сході або на Півдні. Це стосується як загального рівня вживання української мови, так і рівня її інтелектуалізації.

Західноукраїнський регіон, очевидно може бути лідером у проце­сі відродження нації, тобто виконувати роль своєрідного П'ємонту в процесах консолідації українців. Не випадково проросійськи налаш­товані мас-медіа, які ще значною мірою панують в нашому інформа­ційному просторі, нав'язують нам думку, що владу в Україні в 1991 р. взяли "галичани", які прагнуть насильно "українізувати" населення інших регіонів.

Те, що на Сході й на Півдні, а також у великих промислових центрах українську мову сприймають радше як селянську, ніж як мо­ву цивілізованого суспільства, становить значну небезпеку для нації. Згадаємо, що одним із чинників створення Кримської автономії було негативне ставлення частини населення до українізації інформацій­ного простору. В СРСР у тих, хто знав російську мову, виробився до­сить стійкий імунітет проти вивчення національних мов. Політика примусу в мовному питанні може призвести до значних соціальних негараздів, особливо в умовах становлення державності.

Імперія, за підтримки місцевих владних структур, всіляко стри­мувала розвиток національних культур. Сталінські репресії фізично нищили носіїв духовності нації, особливо української — 40 % політ­в'язнів в СРСР становили українці. Голодомор 30-х років XX ст. зни­щив мільйони українських селян. Планово проводилися також значні міграційні пертурбації: українців переміщували то на підкорення ка­захстанської цілини, то на будівництво в Сибір, тоді як Україна засе­лялася російськомовними представниками інших націй. За даними переписів населення СРСР, з 1959 по 1989 роки чисельність російсь­комовних українців в Україні зросла з 2 млн до 4,6 млн осіб (у проце­нтному відношенні — з 6,5 % до 12 %). 2 млн українців у 1989 р. вза­галі не володіли українською мовою. Особливо це стосувалося схід­них та південних областей України — російськомовне населення тут зросло майже вдвічі.

Показово, що ментальний стереотип "російськомовності" знач­ною мірою збігається з імперським стереотипом "совєтськості". Ро­сійській уряд, наприклад, впевнений у тому, що має право захищати "російськомовне" населення в суверенних пострадянських країнах. Це досить небезпечна впевненість. Свого часу російські царі обґрун­товували свій експансіонізм потребами захисту православного насе­лення, а більшовики виправдовували своє втручання у справи інших країн необхідністю захисту трудівників цих країн.

Згідно з останнім переписом населення, в Україні майже на 3 млн зменшилася кількість росіян, але кількість російськомовного насе­лення не зменшилася, навіть зафіксовано деяке її зростання. Це свід­чить, зрозуміло, не про масовий відтік росіян з України — такі масш­табні міграційні процеси були б зафіксовані, а про зрушення в проце­сах самоідентифікації населення. Ті громадяни українського похо­дження, які в силу обставин раніше зараховували себе до росіян, те­пер вважають для себе за краще бути українцями, хоча і продовжу­ють спілкуватися російською мовою. Це свідчить про формування значного прошарку людей, які вважають себе українськими громадя­нами, навіть якщо в їхньому ментальному комплексі домінуючою за­лишається "російськомовна культура".

В інтересах української держави наполегливо формувати власне українські комунікативні структури взаємодії етносів, хоч це й нати­кається на жорсткий опір з боку консервативних типів свідомості. Для цього важливо дбати про відродження української культури та її модернізацію, оскільки лише ментальні структури розвинутої й ци­вілізованої нації можуть слугувати платформою для повномасштаб-ного спілкування представників інших культур.

Ціла низка проросійських організацій, за підтримки іноземних структур, вимагає визнання за росіянами в Україні статусу державо­творчої нації, вважаючи статус національної меншини за принизли­вий і дискримінаційний для росіян. Мовне питання піднімають також і відомі російські політики, налаштовані збурити навколо цієї теми конфліктні ситуації та збільшити цим власний політичний капітал в очах свого електорату4.

Фактично це збігається зі стратегічним курсом Росії щодо захис­ту російськомовного населення в державах СНД, хоча турбота про громадян тієї чи іншої країни за усіма нормами міжнародного права є сферою виключно внутрішньої компетенції цієї держави. Одним з втілень цієї політики "захисту" є вимоги російських політиків про на­дання російській мові в Україні статусу державної, а також про на­дання росіянам статусу подвійного громадянства. Все це шкодить розвиткові української держави, бо реалізація програми русифікації під гаслами захисту російської мови спричинює розмивання у грома­дян України їх національної ідентичності.

У політизації мовного питання в Україні зацікавлені й політичні сили проросійського та лівого спрямування. Але варто зауважити, що, незважаючи на широку пропагандистську кампанію під час ми­нулих і позаминулих виборів у Верховну Раду, партії, що намагалися накопичити політичний капітал суто на "російськомовних" гаслах, здобули вкрай низьку підтримку населення. Загальновідомі дані про чисельність етнічних росіян та російськомовного населення в Украї­ні ще не є достатньою підставою щодо визначення їх політичних та електоральних орієнтацій. Соціальним осередком політизації мовно­го питання є численні чиновники середньої ланки, які звикли до ро­сійської мови, та окремі групи інтелігенції.

Наслідки для України від визнання російської мови другою дер­жавною мовою є досить непередбачуваними й загрозливими:

значною мірою буде втрачена національна ідентичність Украї­нської держави, і вона поступово перетворюватиметься на "другу ро­сійську";

це стане підставою для введення "подвійного громадянства", а згодом — і порушення питання про інкорпорацію України або її об­ластей до складу РФ, оскільки існування двох російських держав не виглядає логічним;

потерпатиме міжнародний імідж України, оскільки інші держа­ви та міжнародні структури в очікуванні змін у державному статусі України поступово переорієнтують свою політику знову на Москву; буде збурений внутрішній конфлікт між російськомовним і україномовним населенням, що матиме наслідком дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в державі та стратегічної перспекти­ви й, незважаючи на деякі тактичні переваги, в цілому призведе до погіршення українсько-російських взаємин.

Пересічні росіяни в Україні не відчувають себе ущемленими в своїх правах, а здоровий глузд схиляє їх до думки, що значно краще адаптуватись до особливостей української державності, ніж розпочи­нати збройні конфлікти на взірець Боснійського або Придністровсь­кого. Більшість російськомовного населення не заперечує проти дер­жавного статусу української мови, тоді як україномовне населення доволі толерантно ставиться до вживання російської мови. Більшість росіян, в РФ також, здебільшого переймаються поліпшенням свого добробуту, а не політичними дискусіями навколо мовних проблем. Разом з тим ініціювання змін у мовному питанні, його політизація мо­жуть радикально змінити ситуацію в Україні на гірше.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1              Кримський С. Б. Універсалі!' українського менталітету // Кур'єр ЮНЕСКО. — 1992. — вересень—жовтень.— С. 73.

2              Сорокин П. А. Основные черты русской нации в двадцатом столетии. // О России и русской философской культуре. — М. : На<->->ука,1990. — С. 468.

3              Печоров С, Лонгинов А. Внутренние и внешние угрозы национальным ин­тересам России // Военный вестник. — 1992. — № 18 (144). — С. 2.

4              Див. наприкл.: Национальная доктрина России (проблемы и приоритеты). — М.: Обозреватель, 1994. —С. 88.