Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.1. Основні тенденції розвитку культури середньовіччя

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійне-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому , що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Найбільш характерним проявом релігійного розуміння світу став твір, який написав римський папа Григорій І «Діалоги про життя італійських отців і про безсметря душі», де він зазначив: «Для чого вся ця марнота мирських знань, яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріш розбестити нас, ніж наставити на путь істини? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів — Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів — Гомера, Вергілія читаючим їх? Яку користь принесуть християнській родині Геродот, Саллюстій, Лівій — історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість у галузі культури була основою існування суспільного ладу, а згодом стала однією з першопричин для створення священної інквізиції.

Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

Під кінець раннього середньовіччя у зв'язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване «Каролінгське відродження»).

У середньовічній культурі існувала відмінність між «вченою вірою» і «вірою народу». Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. Постає запитання: яким чином здійснювався зв'язок між цими вірами, що зумовлювало їх пересічення або взаємодію?

Культура народів Західної Європи. Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна некон-формістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно зна-ходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Втім вплив церкви на середньовічну культуру і світогляд людини був не завжди однаковим. Найбільшим він був в епоху раннього середньовіччя — приблизно до другої половини XI ст. Пізніше, в ХІІ— XIII ст., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створення схоластики та ін.), значно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.

Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були мало-освіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб — кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні — квадріум. Вищі школи в XI—XIV ст. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Освітянськими та науковими центрами середньовіччя були університети (від лат. universitas — сукупність професорів і студентів). Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як «вільна школа» в першій половині XII ст. Проте в ХІ ст. роль університетських центрів відігравали вищі школи — Болонська юридична, що спеціалізувалась на римському праві, і Салернська медична. Іншими найстарішими університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В XV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.

Студента об'єднувалися в організації — земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий — магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спостереження, дуже рідко — експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ . таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI—XVII ст., став домінуючим і в науці*. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого філософа Бенедикта Нурсійського «Ora et labora — техніка облагороджує працю, а праця — життя».

Середньовічна філософська наука мала назву схоластика. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в головному вченні середньовіччя — богослов'ї, основою якого було тлумачення і систематизація християнства. «Святе письмо» і «Святий переказ» — це основні праці схоластики. В ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив більшість країн, вона мала певне позитивне значення. Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися, особливо в ХІІ—XIII ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт, Епікур, Лукрецій). Нарешті, багато схоластів були універсальними вченими, займались вивченням усіх доступних для них наук.

Найвідомішими схоластами були П'єр Абеляр, який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Великий — німецький учений, богослов, автор багатьох творів природничого характеру; Фома Аквінський — відомий своєю працею «Сума теології», що була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон — учений, чернець францісканського ордена, професор Оксфордського університету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд цезвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув'язненні.

Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший — фізико-космічний, ядром якого було вчення про рух. Другий — вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій — науки про живе, про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя. Четвертий — комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом наукового пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної культури.

Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (бродячих людей), що з'явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.

Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Ця вільнодумна бешкетна поезія була своєрідним протестом проти аскетичних ідеалів середньовіччя. В ній оспівувались молодість, вільне життя, кохання:

«Кинемо всі премудрості, набік вчення,

насолоджуватись в юності — наше призначення».

Ваганти були тісно пов'язані з традиціями латинської поезії, запозичили в неї віршовані рими. Церква невтомно переслідувала поетів, але без особливого успіху.

На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка згодом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: прославляла кохання, культ служіння «прекрасній дамі», ліричні і політичні пісні, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін.

Поряд з поезією з'являються лицарські романи, в основі сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші — цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у середньовіччя і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів — це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для написання численних літературних творів Мольера, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.

широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудовими країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду. їх чисті та трагічні почуття, конфлікт між почуттями та обов'язком викликали зацікавленість багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору на всіх європейських мовах.

Народна творчість була представлена в основному у вигляді фольклору словесного і пісенного. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською і національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні-пісні — любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів'я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань — воіни-захисники. Найвідомішими пам'ятками героїчного епосу є «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво проявилися в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула «Мистецтво — біблія для неписьменних» зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За часів імператора Карла Великого (742—814) сформувався романський стиль: церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджувалось на головному фасаді і в середині вівтаря. В цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля.

Кінець XII — початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об'єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням — все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика — це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі — великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії та ін.

Крім романського і готичного стилів середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія). Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії). Незважаючи на те що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми.

Увібравши в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість.

У православній християнській ідеології, що була панівною в суспільстві, виділялись дві течії: аристократична, пов'язана з пануючою церквою та імператорським двором, і народна, що виросла з єресей і корінням сягала в релігійно-етичні уявлення народних мас. Звідси напруженість духовного життя Візантії, дивовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень.

Аналізуючи культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут у сфері громадянського і карного права значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії була завершена розробка теорії права, набули остаточного теоретичного оформлення такі юридичні поняття, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено норми карного права і про-•цесу; закладено основи міжнародного права. В пам'яті нащадків Візантія залишилась державою, де була втілена в життя знаменита Юстиніанова кодифікація римського права, яку називали «храмом правової науки». Завдяки цьому здобутки римської юстиції змогли стати надбанням юристів середньовіччя й Нового часу.

У Візантії були досить значні на свій час досягнення в царині освіти й науки. В період раннього середньовіччя підтримувались старі наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий — Константинополь, з його відомим у середні віки університетом.

До найвидатніших візантійських вчених доби раннього середньовіччя, які займалися вивченням природничих наук, належать математики-механіки Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльськин (які були головними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі). Загалом розвиток математики, астрономії, інших природничих наук підпорядковувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплаванню, війнам. Особливою плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (XI ст.), який заклав основи алгебри, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу.

Географ Козьма Індикоплавт у своїй «Християнській топографії» намагався переглянути систему Птолемея. Його геоцентричні погляди на Всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення європейців та народів Сходу майже до XV ст.

Візантійська філософія, на відміну від схоластики, грунтувалась на ', вивченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з XI ст. в ній посилюється вплив двох тенденцій.

Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним формам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напряму був Михаїл Пселл (XI ст.) — філософ, історик, юрист, філолог. Його «Логіка» стала відомою в усіх країнах Європи. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці спалено.

Друга тенденція, яку, зокрема, відобразили в своїх творах релігійні аскети і містики Симеон Новий Богослов та Григорій Палата, в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.

Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продовжували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були Прокопій Кесарійський, Петро Патрикій, Агафій, Іоан Малала та ін. В їх працях зосереджувався матеріал як з розвитку самої Візантії, так й історико-географічний про сусідні народи і країни, в тому числі і про наших предків.

Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний середньовічний жанр історичного твору — хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260/265 — 338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хроно-графій виділяються «Хроніка Георгія Дмартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Иосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Константина VII Багрянородного (905 — 959) у Візантії вперше була створена історична енциклопедія.

Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська література. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були Роман Сладкоспівець (VI ст.), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан, константинопольський патріарх Сергій, якому належить один з шедеврів світової культури — акафіст Богородиці.

Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін (Богослов), Іоан (Злато-

Візантійська світська література успадкувала багато чого від елліністичної літератури. Найбільш відомі твори цього жанру — повість про Александра Македонського невідомого автора, в якій чудово поєднані біографія відомого діяча з казковими пригодами й героями та численні любовно-еротичні романи Геліодора «Ефіопіки» (про Тіогена та Харіклею) IV ст., Ахілла Татія (про Кліторфона і Левкіппу), Лонга (про Дафніса і Хлою) V ст. тощо. Твір Лонга «Дафніс і Хлоя» вважають найкращим зразком такого виду творчості цього часу. До образів Аонга звертались художники, скульптори, композитори різних часів і народів. Взагалі ці романи мали великий вплив на європейських письменників XVII—XVIII ст., на так звану «галантну літературу».

Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого. Імператори, хто б вони не були за національністю, хотіли бути обов'язково автократами «ромеїв» (тобто римлян), вимагали від живописців, архітекторів, щоб вони рівнялись на величні пам'ятки Давнього Риму, що, природно, в нових історичних та культурних умовах призводило до естетичного зубожіння.

Найвидатнішою пам'яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі. В галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фресковими розписами храмів, іконописом.

З другої половини XII ст. з'являється так зване мистецтво палео-логів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.

Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ'я — в Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Київській Русі. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним географічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античністю і середньовічною культурою.

Культура народів Сходу. Аналізуючи здобутки народів Сходу в часи середньовіччя, слід передусім звернути увагу на культурний розвиток Китаю, внесок якого в світову культуру був досить значним.

Китайські вчені добре знали математику, астрономію, географію, книгодрукування. Тут було винайдено компас і порох (IX—X ст.). Уже в VIII ст. була заснована Ханьлинська академія наук, яка була найдавнішим у світі державним науковим закладом, існувала низка вищих шкіл. Китайська порцеляна, вироби з металу, шовку, бавовни були відомі практично в усіх країнах Сходу. В XI ст. у Китаї налічувалось близько 2 тис. міст, а деякі з них мали вже до мільйона жителів.

Китай у середньовіччя зробив багато для розвитку літератури, живопису, архітектури. З початку VIII ст. почала виходити урядова газета «Столичний вісник», яка проіснувала до початку XX ст.

Культура арабомовного Сходу була досить вагомою для свого часу. Араби досягли значних успіхів у розвитку природничих наук, у медицині.

Знаменитим в усьому світі став лікар і фізіолог Іб-ні~Сіно (Авіценна) (980—1037) таджик за національністю, який проживав у державі Са-манідів. Авіценна — автор понад 100 книжок з медицини, фізики, філософії. Головна з них — «Канон літерської науки» — була перекладена на латинь і стала настольною книгою лікарів світу до.кінця XVI ст. Особливий внесок араби зробили в розвиток алгебри, їм вдалось вдосконалити індійську цифрову систему, ввести в неї знак «О» (нуль), що дало можливість відтворювати на папері цифрами будь-які числа.

Величними пам'ятками арабської культури є книга казок «Тисяча і одна ніч» (ХІ{ ст.) і героїчна поема Фірдоусі «Шахнаме» («Книга царів»), яка має 60 тис. віршів, де автор широко використав народну творчість.

Багато арабських мандрівників — Ібн Даст, Ібн Фадланта. інші — побували в слов'янських державах, залишили цікаві записи про східних слов'ян IX та X ст., описи життя і побуту інших європейських народів.

Отже, розвиток культури в часи середньовіччя був поступальним, і незважаючи на своєрідність розвитку, на певні відступи, культурна творчість народів мала великі здобутки в царині науки, освіти, філософії, мистецтві. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відродження.